ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
ВОЛОДИМИР Митрополит Київський і всієї України

Предстоятель Української Православної Церкви
з 27.05.1992.
У - миру Віктор Маркіянович Сабодан
Народився 23.11.1935. Тезоіменитство - 28 липня.
Хіротонія - 09.07.1966.

ВОЛОДИМИР (Сабодан Віктор Маркіянович; народився 23.11.1935, с. Марківці, Летичівського р-ну, Хмельницької обл., Україна), Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви. Із селянської родини. З 9 років ніс різні послухи при Свято-Архангело-Михайлівському храмі рідного села. Після закінчення Меджибізької середньої школи навчався в Одеській Духовній Семінарії (1954-1958). У 1958 році вступив до Ленінградської Духовної Академії, яку закінчив у 1962 році зі ступенем кандидата богослов'я за наукову роботу "Христос Спаситель – Начальник світу". Викладав в Одеській Духовній Семінарії, виконував обов'язки старшого помічника інспектора, одночасно обіймав посаду секретаря Одеського єпархіального управління. 14 червня 1962 р. митрополит Херсонський і Одеський Борис (Вік) рукопоклав у стані целібату в диякона, 15 червня - в ієрея, 26 серпня пострижений у чернецтво з нареченням імені на честь св. рівноапостольного князя Володимира. У 1965 році закінчив аспірантуру при Московській Духовній Академії, став ректором Одеської Духовної Семінарії зі зведенням у сан архімандрита. У 1966 р. призначений заступником начальника Руської духовної місії в Єрусалимі.
23 червня 1966 р. став єпископом Звенигородським, вікарієм Московської єпархії з дорученням виконання обов'язків представника РПЦ на Всесвітній Раді Церков. Хіротонію в єпископа очолив митрополит Крутицький і Коломенський Пимен (Ізвєков), згодом Патріарх Московський і всієї Русі. Таїнство хіротонії відбулося 9 липня 1966 р. в Успенському соборі Троїце-Сергієвої Лаври. 28 листопада 1968 р. єпископ Володимир був переміщений на Переяслав-Хмельницьке вікаріатство Київської єпархії. З 20 березня 1969 р. – єпископ Чернігівський і Ніжинський, тимчасово керував Сумською єпархією. У 1970-1973 рр. був відповідальним редактором журналу "Православний вісник". 18 квітня 1973 р. призначений єпископом Дмитрівським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської Духовної Академії й Семінарії, 9 вересня зведений у сан архієпископа. З 18 квітня 1978 р. – професор Московської Духовної Академії. 5 червня 1979 р. у МДА архієпископ Володимир захистив магістерську дисертацію на тему: "Екклезіологія у вітчизняному богослов'ї". 3 березня 1976 р. обраний у Комісію з питань християнської єдності, у 1978 р. був членом комісії з підготовки й проведення святкування 60-річчя відновлення Патріаршества в РПЦ, у 1981-1988 рр. входив у комісію з підготовки й проведення святкування тисячоріччя Хрещення Русі.
Після зведення в сан митрополита 16 липня 1982 р. очолив Ростовську й Новочеркаську єпархію. 28 березня 1984 р. митрополит Володимир призначений Патріаршим екзархом Західної Європи. З 30 грудня 1987 р. – Керуючий справами Московського Патріархату й постійний член Священного Синоду. В 1989 р. тимчасово управляв Гаазькою єпархією (Голландія). У квітні 1988 р. взяв участь у зустрічі ієрархів РПЦ із генеральним секретарем ЦК КПРС М.С. Горбачовим. Ця зустріч поклала початок радикальним змінам у відносинах між Церквою і державою. Наприкінці 80-х рр. митрополит Володимир активно займався суспільною діяльністю. 16 вересня 1988 р. на установчій конференції Радянського фонду милосердя й здоров'я був обраний членом президії й правління фонду. В 1988 році став членом Центральної виборчої комісії під час виборів народних депутатів СРСР. З 10 квітня 1989 р. очолював комісію, створену в грудні 1988 р., з питань вивчення матеріалів, що стосуються реабілітації духівництва й мирян РПЦ.
3 травня 1990 р. митрополит Володимир був призначений головою комісії з організації й проведення похорону Патріарха Пимона, потім входив у комісію Священного Синоду з питань підготовки Помісного Собору РПЦ. У 1990 р. митрополит Володимир був одним із 3 кандидатів на Патріарший Престол, другим за кількістю набраних голосів. Помісний Собор обрав Патріархом Московським і всієї Русі Ленінградського й Новгородського митрополита Алексія (Ридигер). Третім кандидатом був Намісник Патріаршого Престолу Київський і Галицький митрополит Філарет (див. ст. Денисенко М. А.).

У цей же час у політичному житті УРСР активно проходили процеси, що вели до проголошення України незалежною державою й розпаду СРСР. Вони безпосередньо торкнулися й церковного життя. Політична ситуація вимагала від священноначалія Православної Церкви в Україні реакції на події, оскільки активний політичний процес був перенесений на церковний ґрунт: у ролі релігійної опозиції виступили УГКЦ і УАПЦ. На Західній Україні виникла гостра проблема міжконфесійного протистояння.
На Архієрейському Соборі РПЦ 30 – 31 січня 1990р. для підвищення авторитету священноначалія Православної Церкви в Україні було прийнято нове "Положення про Екзархати". Цей документ надав Українському Екзархату більше прав у самоврядуванні, духівництво і віруючий народ отримав змогу самостійно будувати церковне життя згідно зі своїми церковно-національними традиціями.
10 липня 1990 р. Синод Українського Екзархату схвалив прийняте 9 липня 1990 р. "Звернення єпископату УПЦ до Святішого Патріарха Московського й всієї Русі Алексія ІІ і Священного Синоду РПЦ", головним пунктом якого було прохання про надання їй незалежності й самостійності в керуванні й направив його на розгляд Священного Синоду РПЦ із проханням затвердити.
Архієрейський Собор РПЦ 25 – 27 жовтня 1990 р. у складі 91 ієрарха РПЦ визначив надати УПЦ незалежність і самостійність у її керуванні. Найменування "Український Екзархат" було скасовано, а Предстоятелю УПЦ було надано титул "Блаженніший Митрополит Київський і всієї України". Надання УПЦ статусу незалежної й самостійної в керуванні відповідало реаліям суспільного й релігійного життя в Україні й у той же час зберігало канонічну єдність із кириархальною Церквою, а через неї – зі Вселенським Православ’ям. Статус УПЦ став аналогічним статусу Київської митрополії в XVІІ ст.
1 – 3 листопада в Києво-Печерській Лаврі пройшов Помісний Собор УПЦ, що прийняв таку Постанову: "Звернутися до Святішого Патріарха Московського й всієї Русі Алексія та єпископату РПЦ із проханням дарувати УПЦ повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, оскільки проголосити автокефалію може тільки вищий орган Помісної Церкви в особі Собору єпископів". Однак це звернення не було вільним волевиявленням усього єпископату УПЦ і віруючого народу.
Питання про дарування автокефалії УПЦ розглядалося на Архієрейському Соборі в Москві 31 березня – 5 квітня 1992 р. Собор прийняв таку Постанову: "Щоб мати дійсне волевиявлення Повноти УПЦ, мати судження про дарування УПЦ повної канонічної незалежності на наступному Помісному Соборі РПЦ".
На цьому ж Соборі Архієреїв у Москві Предстоятель УПЦ митрополит Філарет (Денисенко) клятвено обіцяв подати у відставку у зв'язку з обвинуваченнями на його адресу. Однак після повернення до Києва він оголосив про свою відмову скласти з себе обов'язки Предстоятеля УПЦ, відрікся даної ним архієрейської клятви, чим поклав початок новому розколу, що ввійшов в історію Православ'я під назвою "філаретівського".
27 травня Собор Архієреїв УПЦ, що через неможливість відбутися в Києві проходив у Харкові, у зв'язку з викриттям у гріхах, не сумісних зі служінням як Предстоятеля УПЦ, і розкольницькою діяльністю, змістив митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, Київської кафедри і відрахував його за штат із забороною у священнослужінні. Архієрейський Харківський Собор УПЦ більшістю голосів (16 з 18) Предстоятелем УПЦ, Митрополитом Київським і всієї України обрав митрополита Ростовського й Новочеркаського Володимира, який на той час знаходився на богословській конференції у Фінляндії. З обранням на кафедру Київських святителів першим привітав новообраного Предстоятеля УПЦ 27 травня президент Фінляндії.
28 травня 1992 р. відповідно до 3-го пункту Постанови про УПЦ, прийнятої Архієрейським Собором РПЦ 25 – 27 жовтня 1990 р., Патріарх Алексій ІІ благословив митрополита Володимира на служіння як Предстоятеля Української Церкви. Згідно з цією Постановою, Митрополитові Володимиру в межах України було надано титул "Блаженніший" з правом носіння двох панагій і предносіння хреста під час богослужінням (на Архієрейському Соборі РПЦ 18 – 23 лютого 1997 р. титул "Блаженніший" був закріплений за Предстоятелем УПЦ на всій канонічній території Російської Церкви). 11 червня 1992 р. Архієрейський Собор РПЦ затвердив рішення Харківського Собору УПЦ. Помісний Собор УПЦ 26 червня 1992 року в Києві ухвалив: "Визнати Архієрейський Собор у Харкові від 27 – 28 травня 1992 р. канонічним і затвердити всі його діяння й постанови, які вважати законними". Митрополит Володимир став першим, вільно й соборно обраним Предстоятелем УПЦ у пострадянській Україні. Постанова Архієрейського Собору УПЦ була схвалена й прийнята усіма Помісними Православними Церквами. Їхні Глави привітали новообраного Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського й всієї України Володимира, а також підтримали рішення священноначалія РПЦ щодо колишнього Київського митрополита.
20 червня 1992 р. Блаженніший Митрополит Володимир прибув у Київ. Його зустрічали десятки тисяч православних кліриків і мирян. Свою першу проповідь Владика Володимир почав словами: "Я прибув не у відрядження й не з-за кордону, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні. Я не розкольник, мій шлях прямий".
Доступ до кафедрального Свято-Володимирського собору й митрополичої резиденції перекрили молодики УНА-УНСО. Закликавши паству не застосовувати насильства, нагадавши, що "Бог не в силі, а в правді", Митрополит Володимир обрав колиску Православ'я на Русі – Успенську Києво-Печерська Лавру, що відтепер стала, як і у дореволюційний час, резиденцією Київського Митрополита.
У той же час позиція державної влади була діаметрально протилежною настроям православних віруючих. Президія Верховної Ради України, з волі президента Л. М. Кравчука й за ініціативою Д. Павличка, робить антиконституційну заяву про невизнання рішень Харківського Архієрейського Собору, чим грубо втручається у внутрішнє життя Церкви, порушуючи прийнятий на початку 1992 р. Закон України „Про свободу совісті й релігійні організації”. Згідно з цим законом, Церкві й державі заборонено будь-які форми втручання у внутрішні справи один одного. У підконтрольних президентові ЗМІ розгорнулася масштабна кампанія шельмування УПЦ, її Предстоятеля й кліру, припинялися спроби журналістів об'єктивно висвітлювати інформацію про діяльність УПЦ. Сам Л.М. Кравчук відмовляв у прийомі Митрополитові Володимиру, що викликало активне обурення як української, так і закордонної православної громадськості й прийняло такі великі масштаби, що президент був змушений зустрітися із Блаженнішим Митрополитом Володимиром й оголосити про визнання його обрання Предстоятелем УПЦ. Незважаючи на це, протягом усього періоду президентського правління Л.М. Кравчука його ставлення до УПЦ було різко негативним.
У 1992 р. міжрелігійне протистояння в Україні досягло свого апогею. На заході України до 1992 р. уніати й розкольники при потуранні місцевої влади практично повністю розгромили Львівську, Івано-Франківську й Тернопільську православні єпархії. Найтяжкі випробування випали також на долю Луцької й Рівненської єпархій. Архієреї, духівництво й віруючі різних єпархій УПЦ піддавалися фізичним нападам, уніати й розкольники оскверняли й відбирали православні храми.
І проте, завдяки тому курсу, що задав своїй пастві Митрополит Володимир, православні віруючі жодного разу не відповіли насильством на скоєне їм зло, і релігійні конфлікти не переросли у громадське протистояння. Предстоятель Української Церкви неодноразово заявляв, що "не допустить кровопролиття між єдиновірними і єдинокровними братами". Невдоволення народу могло зруйнувати громадянський мир. Тому миролюбна позиція Предстоятеля УПЦ була надзвичайно важлива у тих соціально-політичних умовах, що склалися в Україні. Разом з тим Блаженніший Митрополит Київський і всієї України постійно піднімав голос на захист канонічного Православ'я, закликаючи владу приборкати розкольників і сили, які їх підтримують. 16 вересня 1992 року Священний Синод УПЦ на чолі з Предстоятелем звернувся до президента Л.М. Кравчука з протестом проти того беззаконня, що коїться за підтримки влади стосовно канонічної Церкви. Надалі священноначаліє УПЦ під керівництвом її Предстоятеля неодноразово виступало із заявами і зверненнями, у яких засуджувався екстремізм на релігійному ґрунті, спроби привнесення націоналістичної ідеології в церковне середовище, містилися заклики до тих, хто відпав від церковної єдності, покаятися й повернутися в лоно Церкви.

З обранням у липні 1994 р. президентом України Л.Д. Кучми конфесійна ситуація в Україні змінилася. Значно зменшилася суспільна роль т.зв. "Київського Патріархату", створення якого було в значній мірі інспіровано його попередником і структурами, що переслідували політичні, ідеологічні й особисті цілі. Зокрема, руйнуються плани "КП" щодо статусу державної церкви. Припиняється штучна ізоляція УПЦ, що тепер одержала можливість звернутися до суспільства через ЗМІ, а тим самим відігравати в його житті усе більшу роль. Відкрито не підтримуючи жодної конфесії, державна влада взяла курс на саморегулювання міжконфесійного конфлікту.
На сьогодні УПЦ складається з 35 єпархій. Незважаючи на труднощі, з якими доводиться зіштовхуватися, за роки служіння Блаженнішого Митрополита Володимира як її Предстоятеля кількість парафій зросла з 5,5 тис. в 1991 р. до 10 554 в 2004 р. Ці громади опікують близько 9 тис. священнослужителів. Кількість монастирів збільшилася з 32 у 1991 р. до 161 у 2004 р. У них несуть послух близько 5 тис. монахів. На час обрання Блаженнішого Митрополита Володимира, в УПЦ функціонували 4 Духовні семінарії й академія, до 2004 р. кількість духовних закладів зрослася до 15. Діє близько 4 тис. недільних шкіл. Сьогодні Українська Церква має більше 100 періодичних видань, у багатьох єпархіях налагоджені відносини з регіональними теле- і радіоагентствами, що значно сприяє проповіді Слова Божого.
Блаженніший Митрополит Володимир є почесним доктором кількох університетів і наукових закладів світу, дійсним членом Міжнародної академії інформатизації (при Екологічній і соціальній раді ООН) і Міжнародної кадрової академії Ради Європи. У березні 1996 р. Блаженніший Митрополит Володимир був обраний почесним головою Міжнародного комітету при ООН з питань святкування 2000-річчя Різдва Христового. Нагороджений орденами РПЦ: прп. Сергія Радонезького 1-й ступеня (1979), рівноап. кн. Володимира 1-й ступеня (1985), ап. Андрія Первозваного (2000), орденом УПЦ преподобних Антонія й Феодосія Печерських 1-й ступеня, орденами всіх Помісних Православних Церков, а також державними й суспільними нагородами: орденами Дружби Народів (СРСР, 1988), орденом великого князя Ярослава Мудрого 5-й (2000), 4-й (2001) і 3-й (2002) ступеня (Україна), орденом Дружби (РФ, 2004).
Блаженніший Митрополит Володимир відомий як проповідник, богослов, духовний письменник. У 1997-1998 рр. вийшло у світ 6-томне видання його праць. Предстоятель УПЦ особисто редагує найважливіші матеріали, що публікуються в журналі "Православний вісник" і щомісячному виданні "Вісник прес-служби Української Православної Церкви". З архіпастирським словом звертається до пастви у щотижневій телепрограмі "Православний міръ" і щоденної "Православний календар". Пише вірші, багато з яких покладені на музику й стали українськими народними піснями.

Зб.: Das Opfer Chrіstі und das Opfen Chrіsten іn der euchrіstіschen Texten der Russіschen Orthodoxen Kіrche // Das Opfer Chrіstі und das Opfer der Chrіsten: 7. Theol. Gespach zwіschen ROK und EKD. Frankfurt, 1979. S. 76-88; Заслуги свв. Кирила й Методія в освіті слов. народів // ЖМП. 1981. № 3. С. 45-49; Богословські й пастирські питання формування кліру в РПЦ // ВРЗЕПЭ. 1989. № 117. С. 171-181 (укр. пров.: ТКДА. 1997. № 1. С. 5-18); Екклезіологія у вітчизняному богослов'ї: Магіст. дис. [М.], 1997; Зб. праць: У 6 т. – М., 1997-1998; Все сприяє до блага // Віра й Розум. 2001. № 1. С. 29-30; Христ. родина – запорука благополуччя в суспільстві // Вісн. РХД. 2003. № 185. С. 65-75.
Літ.: Наречення й хіротонія архім. Володимира (Сабодана) в єп. Звенигородського // ЖМП. 1966. № 9. С. 3-10; Митр. Ростовський і Новочеркаський Володимир, Патріарший Екзарх Західної Європи: Біографія // Там же. 1984. № 11; Митр. Ростовський і Новочеркаський Володимир, Керуючий справами МП: Біографія // Там же. 1988. № 5. С. 13;
Петрушко В. І. Автокефаличні розколи на Україні в пострадянський період. 1989-1997. – М., 1998; Серафима, ігум. Добрий пастир Української землі. – К., 2002 р. Драбинко О., дияк. Православ'я в посттоталітарній Україні. – К., 2002.





 Блаженніший Митрополит Київський і всієї України ВОЛОДИМИР. Привітання учасникам Першого монашеського з'їзду
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру