ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Олександр ЯРОВИЙ, кандидат філологічних наук.   Філософія, культура:
Віра Кобзаря

Такого явища, як Шевченко, не має жоден інший народ світу – одні ми, українці. Це унікальний випадок, коли буття нації навіть у ХХІ столітті, далекому від поезії, неможливе без поета. Даючи собі звіт у богословсько-термінологічному розмежуванні понять “душевний” і “духовний,” визнаємо: цей феномен навряд чи належить тільки до сфери душевного, як всяка поезія, як будь-яке мистецтво, але тяжіє до висот богонатхеннного Духу, попри всі болючі пристрасті й муки, скрики, вогняні сльози земної поетової особистості: бо десь вище горизонту індивідуально-біографічного, фольклорного, соціального, історичного “проростає” вертикаль метафізична.

Штрихи до проблеми
Шевченко ніколи не надасться до однозначних ідеологічних тлумачень. Він, як всяка жива природа, має риси “прекрасної неправильності”, й геометрично-однозначна логічність інтерпретацій тут не зарадить. А саме бажання подати якогось “однозначного Шевченка” є ніби трагічним посмертним жеребом поета, постійним “додатком” до всенародної поетової слави і шани. В радянські часи фігурував, так би мовити, “соціальний Шевченко”: революціонер-демократ, борець проти експлуатації, “буржуазного націоналізму” тощо, а під “сім’єю вольною, новою” розумівся, безперечно, Радянський Союз. Доба незалежності витворила виключного “Шевченка-націонала,” непримиренного ворога Москви й “москалів” (наче й забуто, скількох він мав друзів-росіян, був учнем прекрасного художника Карла Брюллова, а прозоро-чисту свою “Катерину” із вдячністю присвятив В.Жуковському), адептом політичної самостійності, про яку, до речі, ніде прямо в творах не говорив. Його Україна - перенесений в минуле утопічний ідеал, типова романтична протилежність політичним реаліям. В найновіших часах, як це не дивно, його роблять ще й прихильником католицької художньої естетики, або, що геть абсурдно, мало не язичником за своїм світосприйняттям... Усіх найсвіжіших теорій не злічити. “Кая мудрость быть может в непознавших естества Божия?” - вигукнув колись Григорій Сковорода... Радянщина грішила атеїзмом, сучасна епоха в Україні обоготворяє націю. Де розуміння вище, духовне? Де підхід віри?
І де Шевченко метафізичний, Шевченко-мислитель, який ширяв своєю філософічною простотою вище простору і часу, географії та історії, який перетворював дійсність своєю думою?.. Коли ж ми побачимо в Шевченкові представника свого православного народу, із християнським, в корені своєму, світосприйманням, оцінимо його як людину, для якої моральна “максимальність” полягала не в дефініціях та констатаціях, а в самому способі буття, в прагненні ідеалу?
Вдумливий і кваліфікований філолог українського зарубіжжя Юрій Шерех (Шевельов) у 1990 році опублікував статтю, присвячену рисам типологічної мистецької подібності творчих систем художника М.Ге і поета Т.Шевченка. Процитуємо: “Ще й нині нерідко доводиться чути, що тема України є осердям Шевченкової поезії. Звичайно, статистика доводить помилковість твердження. В повному корпусі Шевченкової поезії слова Україна і український вжито 269 разів, відносно часто. Але слова Бог, Божий, Господь, Господній, Іісус, Христос та Христів - 1281 раз!” (Шерех Ю. Третя сторожа. К.,1993. С.169) . Далі дослідник говорить про те, що Бог у поезії Шевченка постає верховною силою і законом, це ніби синонім першопричини й Господар всього сущого, всього, що існує та відбувається.
Не будемо перебільшувати “церковність” Т.Шевченка. Він був природнім сином свого часу, того часу, який багато в чому вже не розумів світлої містичної природи Церкви, духовної сутності її канонів, обрядів, вимог. Потрібно було (так, повторимо – потрібно), щоби прийшло страшне апостасійне (відступницьке) ХХ ст., підготовлене взаємопов’язаними позитивістськими й революційними рухами ХІХ ст. Треба було звідати морок богоборства на одній шостій частині Землі, щоб у людях знову пробудилася невситима спрага Бога, себто ностальгія за вічним, справжнім та остаточним, коли вже перевіреною, підтвердженою стала порожнеча облудних гасел “земного щастя” та “справедливості”.
Бунтарське перо Шевченка у час нападів зневіри, відчаю, печалі (а подолати такі демонічні напливи самотужки, одним людським єством, не здатні навіть генії, на що маємо безліч прикладів) могло матеріалізувати в поетичних рядках і прикрі мотиви нарікання на Творця. Це відбувалося, коли від поетового серця через важкі життєві страждання відступала Любов. Такі вірші, як “Світе ясний! Світе тихий!..” (особливо укоханий радянським атеїстичним агітпропом) науковець Ю.Барабаш іменує “богоборчими, щоб не сказати блюзнірськими, спалахами”. Проте “справжніший”, “вищий” Шевченко - там, де самопожертва, а не хвилинна слабкість засліплення та відчаю. Дослідникові В.Звиняцьковському належить така доволі слушна думка, що заради блага свого народу сам поет (або ж його ліричний герой) готовий пожертвувати навіть “спасінням власної індивідуальної душі”. Цей складний клубок філософсько-світоглядних суперечностей, перетинів шляху власного із трагічним шляхом нації дуже добре розплутує згаданий Ю.Барабаш, пишучи про напрям духовної еволюції поета: “Суть еволюції... Шевченко приходить до усвідомлення того, що вартості загальнолюдські й національні не протистоять одне одному, що індивідуальна душа, яка належить Богу єдиному, не перестає бути національною. Що, нарешті, спасіння душі й доля нації рівною мірою залежать від Божої волі” (Барабаш Ю. “Страшна помста”: третій вимір. Студія ІІ. Шевченко // Сучасність. 2000. № 12. С.108). Точніше не скажеш. Додамо лише: вирішальний “доважок” на тих терезах, де вимірюються події ваги світової – це людська богодана, богоподібна воля, “произволение,” про яке пишуть Отці...
“Душа за природою своєю християнка”, - відзначав античний християнський автор Тертуліан. У душах чистих, благородних закладена потреба високої самопожертви, максимально можливого уподібнення нашої слабкої натури вседосконалому Христу...Якоюсь мірою можна сказати, що в Шевченковій поезії помітно протистояння ветхозавітнього й новозавітного начал. Від апології помсти – до туги за кротким і смиренним Христом, за правдою Божою на землі, правдою, яка передусім має бути в коханій Україні...

Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її...во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
(“В казематі”. ХІІ)

“Тарас”, як відомо, в перекладі з грецької означає: бунтар. Бунтарство, справді, є невід’ємним мотивом неспокійного, штормового моря шевченківської поезії. “Не помічати” цього – значить, сфальсифікувати Шевченка, дистилювати й вигадати його несправжнього... Але, повторимо за Ю.Шерехом,“немає і не може бути Шевченкової поезії бунту проти Христа”.
Шевченко не був безрелігійним. Шевченко не був неправославним. Він був і лишається, знову підкреслимо, плодом свого століття, він явив у ньому максимальну віру. І максималістську... Як пізніше Василь Стус, великий Тарас пожертвував усім заради правди -такої, якою вона йому уявлялася. Тому місце його в когорті примножувачів земного добра, пошукувачів мети високої й відповідальної. На превелике щастя, він уникнув спокуси руйнування, вогню всезаперечення, тієї пристрасті “неоєретизму,” що переслідувала прокляттям багатьох талановитих людей, не пішов шляхом ні самозакоханого безбожника Вольтера, ні ядучо-скептичного масона Гете, ні богохульного творця псевдорелігії Толстого. Він ніде не вийшов за здоровий духовний формат свого словоцентричного Божого народу, для якого все починалося з віри;” без Бога - ні до порога”.
Порушена нами тема факично безберега. “Бог – народ – людина”. Ця вісь є основою шевченківської поезії. Мислення митця, якщо можна так висловитися, стихійно-православне, мабуть, це відбиток козацько-гайдамацького родового минулого, де мотиви помсти (“око за око”) переплелися із романтичною любов’ю, як у поемі “Гайдамаки”... Такими парадоксами сповнена наша вітчизянаісторія... Цілковита чистота христоподібного смирення та надземної любові, очевидно, може бути культивована лише в умовах вищого аскетичного подвигу – якими є різні ступені чернечого самозречення. Всередині ж соціуму марно шукати співчуття всіх до правди та любові. Тут неможлива відсутність помсти, війни, неприязні... В українському бутті взагалі, за влучним висловом сучасного поета Б.Олійника, дивовижно сполучалися “Січ вулканічна і Академія тиха”, або ж - “шабля і хустина” (І.Драч), сусідили лірична піснетворка Маруся Чурай та суворий воїн, “муж ізбран” Богдан Хмельницький (творчість Л.Костенко), словом, переплелися войовничість і сентиментальність... А в Шевченка, слідом за фольклором, виринає оксюморонний “свячений ніж”. (За переказами, ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек благословив похід гайдамаків).
Вірш Т.Шевченка “Ще як були ми козаками” є ніби відповіддю сучасним фальсифікаторам історії, які на догоду замовникам із ситої Європи видають на-гора дикуваті теорії про прогресивну роль католицизму в житті України... Зворушлива поезія “На Великдень на соломі” - картина із побуту бідного люду: справжнім подарунком дівчинці-сироті стає пасхальний обід у сільського батюшки, він значить більше, ніж просто їжа... Хвилюючий оригінальний переспів кількох псалмів (“Давидові псалми”) – чудова варіація на теми духовних пісень святого царя і пророка. З есхатологічної печалі за загибель України починається “подражаніє” “Осія. Глава XІV”... Не чужими були Шевченку ідеї слов’янської єдності, які зараз на часі, для порятунку всіх нас, стражденних наших народів, хоча навколо цього поняття вибудовано цілі мури інсинуацій. Розважливо й лірично писав Тарас Григорович у відомій передмові до “Гайдамаків”: “... нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом, пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слов’янська земля”.
Шевченко - різний, як різний і багатогранний світ, пронизаний його пильним поетичним поглядом. Він був живою людиною, а зараз, на жаль, множаться і множаться мертві душі, яким чужий будь-який ідеал, крім банального споживацтва. Вони не збагнуть не злетів, ні трагедій і помилок, ні шукань живого Шевченка.
Та може, ми оживемо, і, серед іншого, якимось чистішим, неупередженим, “неідеологічним” оком подивимось на великого українського поета?
Він як тільки міг прагнув, просто “вимагав” болючим словом ласки Божої для свого народу. Він любив людину - матір, дитину, героя, трударя, воїна, мученика. Любив людину світлу і добру...
Псалом новий Господеві

І новую славу
Воспоєм честним собором,
Серцем нелукавим;
Во псалтирі в тимпані
Воспоєм благая,
Яко Бог кара неправих,
Правим помагає.
(“Давидові псалми”. 149)

Пошана від народу за життя й після смерті, щира любов стількох поколінь, “пронизаність” українського життя Тарасовим словом наштовхує на сподівання, ба навіть на переконання, що самопожертва поетова виявилася не марною, віримо, що його палке “алкання правди” помічене біля Престолу Божого. Шевченко зроджений золотими надрами нашого чистого православного народу, хрещений нашою святою канонічною Церквою, проведений в останню путь, як зазначає мовчазна історія, отцем Петром, київським священиком, про якого знаємо тільки, що він відспівав поета Шевченка... Між двома церковними актами - життя, сповнене пошуку, боріння, горіння. Складне й жертовне життя чесного сина своєї землі... Ми любимо свого поета. “Серцем нелукавим” ми молимося за вічний спокій його безсмертної душі.


 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру