ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
з ч б у газ паз
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Архієпископ Каширський МАРК.   "Українці, що мешкають за кордоном, відчувають духовну єдність з нашими святинями"

Інтерв’ю з керуючим патріаршими приходами в Канаді
Архієпископ Марк (Петровци) – уродженець України, багато років присвятив відродженню Свято-Успенської Почаївської Лаври та багатьох парафій на Галичині в останні роки існування СРСР. Активна діяльність владики, як вікарія Львівської єпархії, відбувалась у неспокійний період, що передував майбутньому уніатському та розкольницькому свавіллю, спровокованому окремими політичними силами. Майже дванадцять років архієпископ Марк духовно опікується українцями, які складають основну масу православних парафій в Канаді. Неодноразово він стикався з представниками уніатства, як в Україні, так і за кордоном. Владика поділився своїми думками з приводу багатьох актуальних питань, що стосуються життя православних за кордоном та взаємовідносин з унією та розколом…

— Владико, Ви народилися на Закарпатті. Відомо, що це релігійний регіон. Наскільки мала Батьківщина вплинула на формування вашого світогляду?
— Та сторона України, де я народився, дала мені все. Мої батько й мати були віруючими людьми і так виховували своїх дітей. Хоча в нашому роду не було священиків, але великий вплив на сім’ю мав Свято-Серафимівський монастир, який знаходиться всього за три кілометри від нашого дому. З дитинства ми ходили на богослужіння в обитель, поки її не закрили у 1959 році. Я був свідком цієї жахливої події, адже того дня недалеко від монастиря ми косили траву. Зібралося багато людей, але ніхто не міг протистояти активістам-безбожникам. Залишалося тільки поспівчувати черницям, що змушені були піти з рідної домівки. Частенько згадую духівника обителі отця Гермогена – людину з високими моральними ідеалами. Після богослужіння він говорив проповіді, доступні для простого народу.
Ця святиня мала вплив і на життя нашої парафії. Наш священик намагався брати все найкраще з монастирської практики й дотримувався церковних уставів приблизно так, як це було у ченців. Поміж монастирем та парафіяльною церквою склалися добрі відносини. Після закриття обителі ми стали ходити у сільський храм.
Цікаво, що у мене ніколи не було сумнівів відносно питання існування Бога. У ті часи в школі було непросто, не так легко було піти і до Божого храму. Бувало, йдучи до школи, думаєш: "Що мені будуть казати і як на це відреагувати". Та скільки себе пам’ятаю, ми завжди ходили во церкви.

— Напередодні автокефального та уніатського свавілля ви стали вікарним єпископом Львівської кафедри. Чи проявлялись вже в ті часи розкольницькі настрої серед віруючих?
— Це був особливий період. З 1986 року владика Львівський і Тернопільський Никодим (Руснак) їздив по районних центрах, і проводив святкові богослужіння. Запрошував для співслужіння і мене (в той час я був намісником Почаївської Лаври). Такі служби збирали тисячі людей. Траплялося, що в одному селі відправляли Божественну літургію, а в другому після обіду розпочинали вечірню, часто з акафістом. Важко було уявити, що всього через декілька років все кардинально зміниться.
Коли у 1988 році мене поставили вікарієм, також ще не було відкритого уніатського руху. Я пам’ятаю, як ми святкували Тисячоліття Хрещення Русі у Львові. Тоді вся гора Святого Юра була заповнена народом, так що нікуди не можна було пройти. Через рік розпочався націоналістичний рух. У мене стали запитувати, як дивлюсь на те, щоб в нашій країні існувала Українська Церква. Про подібні речі я говорив тодішньому митрополиту Київському і Галицькому Філарету. Але він не звертав на це ніякої уваги. Згодом прихильники автокефалії спробували зробити з мене свого лідера та я не піддавався на провокації. Про це я також розповів Філарету.
А згодом ці люди знайшли заштатного владику Іоанна (Бондарчука). І він, як “ображений” погодився підтримати розкольницькі настрої. У той час він просився на ужгородську кафедру, оскільки у нього нібито були проблеми зі здоров’ям. Але йому відмовили. Згодом він попросився на покій, а коли помер владика Дамаскін, знову став висувати свою кандидатуру на Закарпатську кафедру. Йому повторно відмовили. Так перший Петропавлівський храм у Львові став іменуватись автокефальним, а єпископ Іоанн очолив розкольницький рух.
Зустрітись з уніатами відкрито мені тоді не прийшлось. Мабуть, вони чекали свого часу. Правда, коли я ще був намісником Почаївської Лаври, пам’ятаю цікаву розмову владики Макарія (Свистуна), який тоді був керуючим Івано-франківської єпархії. На Галичині тоді вже почали масово відкриватись храми. За словами владики, декілька заяв, що були подані на відкриття церков відкликали, тому що ініціаторам погрожували в такому дусі: “Якщо ви будете відкривати церкву, то підпалимо хату, або вчинимо розправу над вашими дітьми”. Уніати не хотіли, щоб відроджувалось Православ’я, оскільки думали, що незабаром заволодіють храмами канонічної Церкви.

— Владика, Ви сказали, що Філарет не надавав значення цій проблемі. Як ви гадаєте, що слід було б зробити тоді, щоб не допустить порушень прав віруючих?
— Перш за все в той час потрібно було відкривати більше єпархій, та допомагати їм. Згодом так і сталося. На останньому засіданні Священного Синоду в 1988 році було вирішено розділити Львівсько-Тернопільську єпархію. Ставши першим Тернопільським єпископом, я залишився без нічого. Справа в тому, що рішенням Синоду, за проханням митрополита Никодима за Львівською єпархією закріпили Почаївську Лавру, яка знаходиться на території Тернопільської області. А в обласному центрі в той час знаходилась маленька церква та хата настоятеля. В ній мешкав обласний благочинний, а архієрей зостався з нічим. Коли я приїхав до Тернополя, то поселився у готелі.
Неодноразово звертався про допомогу в Раду по справах релігій, а також до митрополита Філарета. Вони обіцяли допомогти, підшукати якесь приміщення. І гроші в той час були. Можна було купити, або принаймні виділити якусь територію під забудову, але нічого так і не зробили. У готелі я прожив чотири місяці.
Можете собі уявити, який авторитет у єпископа, який був ізольований від віруючих. До мене не могли підійти ані священики, ані люди. Я приймав народ у парафіяльному будиночку, але народ знав, в якому стані знаходиться все і розумів, що діється щось не те.
У березні 1989 року поміж людьми почались сварки, тому що вже були такі села, де відкривався другий храм. Розбирати ці суперечки самому, маючи обмежені можливості, було дуже важко. Це сприяло бурхливому розвитку автокефального та уніатського руху в недалекому майбутньому. Десятого квітня я був призначений на аргентинську кафедру. Ще місяць пробув у Тернополі, відправив Пасхальне богослужіння і виїхав у Москву, адже мені потрібно було готуватися до від’їзду закордон. А новопризначений архієрей владика Лазар (Швець) в Аргентині затримався, і приїхав десь у кінці липня. Єпархія понад три місяці залишалася без керуючого.
Якби мені в той час дали указ залишитись правлячим архієреєм до прибуття наступника, я б міг щось робити. Та коли на місці вже всі взнали, що мене відкликали на іншу кафедру – мої дії не мали ніякої сили. Тим більше у тих випадках, коли виникали якісь проблеми чи суперечки, мало хто дослухався до мого слова. Без втручання митрополита Київського не можна було зробити щось взагалі. Я вважаю, що той час був упущений. Це не значить, що нічого не було зроблено потім, але сьогодні становище могло бути набагато кращим.
У Тернопільській єпархії залишився тільки секретар. Цим моментом скористалися всі – і уніати, і автокефалісти, адже вже у жовтні 1989 року розпочалася справжня війна.

— Чим можна пояснити пасивну реакцію Філарета?
— Вважаю, що він не надавав значення тому, що діялось навкруги. Я пам’ятаю ще одну розмову, яка відбулась раніше. Знову ж таки, владика Макарій вже в 1986 році заявив, що у нас є уніати. Більш того, закордоном по цьому питанню він виступив у пресі. Тоді ж у Почаєві Філарет на нього накинувся: “Что вы распространяете всякие слухи! У нас никаких униатов нет!" Так він заявляв у той час...

— Відомо, що основна маса ваших прихожан – емігранти з України, серед яких багато греко-католиків. Як ви можете охарактеризувати відносини між ними та православними у Канаді?
— Наші емігранти – це нащадки вихідців з Галичини та Буковини. Якщо буковинці приїхали православними, то галичани – уніатами. Але в Австро-Угорщині греко-католиками вони стали не по своїй волі. В цій державі Православна Церква була поза законом. Мова іде про емігрантів кінця XIX-го століття. Канада – країна настільки демократична, що людина мала право сповідувати будь-яку релігію. Отже, коли галичани приїхали сюди, одразу стали православними. Об’єднавшись з буковинцями, вони звернулися до православного єпископа, який знаходився в Сан-Франциско, щоб він направив їм священика. У 1897 році в тоді ще маленьке містечко Едмонтон приїхав перший священик. Першу Божественну літургію він відправив на подвір’ї одного з мешканців. На богослужіння зібралося до двох тисяч віруючих. По закінченні літургії люди вирішили будувати церкву. На слідуючий рік до Едмонтона знову приїхав священик – тоді і заклали камінь під фундамент. Аж у 1899 році в Канаді освятили перший православний храм. Пізніше це місце назвали "Восток" (він знаходиться за 80 кілометрів від центру провінції).
В 1900 році туди приїхав священик Яків Корчинський, який згодом купив в Едмонтоні клаптик землі з хатою, в якій обладнав невеличку каплицю. Це була перша церква в Едмонтоні. З 1902 року у провінції Альберта стали будуватися нові храми. Саме тут було найбільше українців, адже вони поселялися в тих районах, де були родючі землі. Вони будували величні храми, хоча інколи самі жили в пристосованих землянках. Серед них знаходилися колишні уніати, які стали православними. Але коли католики усвідомили, що втрачають багато людей, почали протестувати. В Канаду приїхали греко-католицькі місіонери, а не далеко від Востоку (в Мандері) був заснований василіанський монастир. Люди, що встигли прийняти Православну віру, залишилися в Церкві, решта ж зосталася з уніатами. Траплялося, навіть, і таке: в одному селі храм був збудований, як православний, та уніатський єпископ хотів його відняти. Ця судова справа тривала багато років. Деякі наші люди втратили все майно, щоб сплатити судові витрати.
Канадський суд віддав храм уніатам, але православні не відступили. І лише Англійський суд вирішив справу на користь нашої єпархії. Канада є домініоном Англії, тому громадяни цієї держави мають право звернутися до королеви. Завдяки цьому справедливість була відновлена. Сьогодні сутичок між православними і уніатами немає. Перехід з одного віросповідання часом відбувається внаслідок мішаних шлюбів.

— Нещодавно львівські уніати розпочали безперестанну молитву за канонізацію Йосипа Сліпого та Андрія Шептицького. Як ви розцінюєте цю подію?
— Безперестанна молитва за канонізацію цих людей – це ще одна спроба натиску на Православ’я. І хоча папський престол постійно наголошує на тому, що в слов'янських країнах не має католицького прозелітизму, подібні акції не проходять без відома Риму. Відомо, що Шептицький був зв’язаний з нацистами. Тепер нам хочуть представити його як святого, забуваючи про те, скільки наших людей загинуло внаслідок фашистського свавілля. Я вважаю, що це справа не стільки церковна, як політична. У всіх на очах уніати намагаються втручатися у церковне життя політичними засобами.

— Також Рим хоче заснувати на Україні греко-католицький патріархат, не дивлячись на те, що предстоятелі всіх Помісних Церков виступили проти цього…
— По-перше, за всю історію католицизму такого ніколи не було. Адже всі патріархати, які існують в РКЦ, іменувалися такими ще до приєднання під владу римських пап. Своїм єпархіям чи церквам східної традиції Ватикан ніколи не надавав статус "патріархатів". Звідси, це ще один засіб тиску на Православ’я. У разі успіху уніати потім будуть казати: "Різниці між нашими юрисдикціями немає". А пересічному громадянину розібратися у церковно- догматичному вченні не просто. Зовнішня ж форма легко сприймається простими людьми. Мабуть із-за цього Рим залишив греко-католикам візантійську традицію. Це збиває з правильного шляху. Мені здається, якщо католики називають православних Церквою-сестрою, то цього не повинно бути.

— В Україні деякі представники влади допомагають уніатам у прозелітичній діяльності, лобіюючи їхні інтереси на політичній арені. Чи не відчуваєте ви утисків канадських урядовців по відношенню до своєї юрисдикції?
— Не побоюсь сказати, що останнім часом загальний рівень віри в Бога серед канадського населення значно впав. Там вважається, що церковність – це особисте життя кожної людини: "Хто як хоче, так нехай і вірить". Державна влада взагалі в церковні справи не втручається. У Канаді немає ніякого контролю за діяльністю релігійних громад, а політики займають по відношенню до Церкви нейтральну позицію – не мішають, але і не допомагають. Реакція влади відбувається лише у випадку порушення державного законодавства.

—З погляду людини, що живе у західному світі, як ви ставитесь до того, що в деяких регіонах України декотрі владні структури сприяють діяльності розкольницьких угруповань?
— Захід не зацікавлений, щоб Православна Церква була сильною. Тому він підтримував і буде підтримувати тих, хто проти єдності канонічного Православ’я. Мабуть ніхто не зважиться заперечувати, що не без втручання політичних сил обійшлося створення розколу в Українській Православній Церкві. В західних країнах вважається, що Православ’я заважає розвитку економіки та встановленню вигідних стосунків з іншими державами. Адже воно не приймає тих меркантильних цінностей, якими керується секуляризоване суспільство. Тому в політичних колах підтримується протестантизм, адже ідеологія декотрих деномінацій сьогодні вже мало чим відрізняються від економічних інтересів світських структур.

— Владико, який правовий статус має Православна Церква в Канаді, адже в Україні вона не є юридичною особою?
— В Канаді юридичною особою рахуються лише окремі парафії. Церква ж прирівнюється до статусу корпорації. На неї розповсюджуються ті ж нормативно-правові норми, якими керуються світські корпорації. Церква має свій статут, в якому вказано мету та специфіку її роботи. Державні органи лише спостерігають, щоб цей документ не передбачав антидержавної діяльності.

— Говорять, що третє і четверте покоління емігрантів вже погано знає українську мову, звичаї та культуру цієї країни. Чи можна назвати ваших віруючих носіями слов’янської християнської традиції?
— Багато людей віком 50-60 років, які мешкають в Канаді, ще розмовляють українською, але не сучасною, а тою, з якою до Канади емігрували їх батьки в кінці XIX-го століття. Сьогодні можна почути багато наших слів, перероблених на англійський лад. Але загалом все це втратилось. Стиль приземленого життя, коли найбільшою цінністю вважаються гроші, впливає на всіх, у тому числі і на наших прихожан.
На Північноамериканському континенті також існує УПЦ в США. Там краще зберігаються традиції, хоча діти цих людей вже погано розмовляють рідною мовою. Але вони мають двомовні школи, де всі дисципліни викладаються української та англійською. Мало хто з них збирається повертатися на землю своїх предків, так що вони не розуміють, для чого їм потрібно вивчати українську мову. Українська культура в Канаді збережуться на рівні пісні, танцю і національної їжі.

— А чи не виникають у вас проблеми на національному підґрунті?
— Колись були проблеми тільки поміж старою та новою еміграцією. Як тільки стара еміграція приїхала сюди, то зорганізувала Українську Православну Церкву. Деякі парафії, котрі раніше були у нас, відійшли (тому що після війни ще не було відновлено нашої юрисдикції). Згодом вони створили багато нових парафій і розпочалась ворожнеча. Тепер це вже дуже рідкісний випадок. Коли хтось має до іншого якісь претензії, то він просто з ним не спілкуються.

— А як ви вирішуєте питання з богослужбовою мовою?
— Справа в тому, що у нас з цим великої проблеми немає. Ми по мірі необхідності переходимо на англійську. В Православній Церкві ніколи гостро не стояло питання богослужбової мови. З самого початку християни молились на тих мовах, в яких країнах розповсюджувалась віра. У нас проблема інколи загострювалась, коли противились старші люди. Але згодом вони усвідомили, що їх діти вже нічого не розуміють і хоча б якусь частину богослужіння потрібно перевести на англійську.
В Америці це вдалося зробити давно. Ще майбутній патріарх святитель Тихон, коли був єпископом Аляски, благословив зробити англійський переклад всіх треб, Літургії, вечірні і утрені, декотрих частин з богослужень Цвітної і Пісної Тріоді. Коли він став патріархом, то останнє дореволюційне богослужбове видання вийшло за його благословенням.
Для УПЦ в США ця проблема ще і досі не вирішена. Сьогодні деякі парафії Американської Православної Церкви, в основній масі, складає молодь, яка відійшла від УПЦ із-за того, що вони там нічого не розуміють. В Американській Церкві богослужіння провадиться повністю на англійській. У нас – частково на англійській, а частково на слов’янській. Якщо неділя –більше по-англійськи, якщо ж будень (коли головну частину парафіян складають люди старшого покоління), то по-слов’янськи. Для УПЦ в США це велика проблема, тому що офіційно, ще й досі там не дозволено вводити
Англійську мову в Богослужіння. На практиці, священики на місцях вже починають це робити самостійно.
Без цього не обійтися. Якщо не буде англійської мови, то українська церква почне ще більш чисельно зменшуватися, а молодь буде відходити надалі.

— Останнім часом багато говорять про нову хвилю Православної місії у Західному світі. Які перспективи розвитку Православ’я в сучасній Канаді?
— В Канаді про щось велике говорити не приходиться, але в загальному плані така тенденція присутня. Це більше притаманне Америці. Відомо багато випадків, коли цілі протестантські приходи ставали православними. Люди серйозно зацікавилися першоджерелами християнського вчення, та зверталися до тих основ, звідки все пішло. Вони прийшли до висновку, що єдина конфесія, що зберегла неушкоджену апостольську віру до сьогоднішнього дня – це Православна Церква. Неодноразово багатотисячні протестантські парафії приймали Православну віру. Сучасний американський протестантизм настільки розложилися по відношенню до своїх початкових ідеалів, що це заставило людей шукати Істину. Таким чином, багато хто навертається у Православ’я, як до єдиного носія апостольського Християнства.

— Владико, яка мета вашого візиту в Україну, та з якими враженнями ви від'їжджаєте за океан?
— Я приїхав у Москву по справах моїх парафій у Канаді. Оскільки мені вдалося швидко їх вирішити й зараз потрібно чекати, поки я отримаю канадську візу щоб повернутися назад, я приїхав на Закарпаття. Понад десять років не був в Києві, тому й вирішив помолитися біля Києво-Печерських преподобних. Знаходитися за кордоном не так легко, а довший час надто важко. У ці дні я просто духовно відпочиваю.
Києво-Печерська Лавра здивувала мене великими змінами. Я був тут десять років тому, але тільки проїздом. Раніше, як намісник Почаївської Лаври, служив тут першу літургію. Не дивлячись на те, що Лавра ще не володіє повністю своєю територією, в обителі налагоджується нормальне життя. Мені радісно про це говорити, адже Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра – це наш Руський Єрусалим. І, навіть, українці, що мешкають за кордоном, завжди відчувають духовну єдність з нашими святинями.

Бесіду вели Володимир Свистун і Олександр Андрущенко





 Олег МАРКЕЛОВ. Полуостров чудес
 Алексей МАРК. Донбасс украсился Лаврой
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру