ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Сергій БАРШАЙ.   Особливості високосного року. Православне життя очима світських ЗМІ: 26 січня – 1 лютого

Творіння Максиміліана Волошина. – Пам’ять про першодрукаря. – Особливості високосного року. – Президенти в Лаврі: хто проти?

Залишилися позаду Різдвяні свята, а з ними відійшли зі сторінок газет і “святкові” матеріали (які, втім, і не були там достатньо частими). Проте газета “Хрещатик” за 28.01.2004 р. у матеріалі В.Кульової “Поєднання Духу й Слова” розповіла про видатну подію, що відбулася напередодні у Києво-Печерській Лаврі. Там відбулася презентація поеми М.Волошина "Святий Серафим", вперше виданої в Україні.
“Саме в Києві розпочався шлях подвижника (цікаво, що автор віршів з'явився на світ також у нашому місті), - пише авторка. – Чоловік Божий не лише досяг особистої святості, втішав і рятував зневірених, а й сформулював мету людського існування: стяжіння Духу Святого. Як висловився Блаженнійший Володимир, митрополит Київський і всієї України, саме християнські чесноти - віра, надія, любов, радість, мир, терпіння, милосердя - є плодами Духу, плодами на лозі, котра є Господь”.
У газеті розповідається про непросту історію написання цього твору. “Максиміліан Волошин почав працювати над поемою "Святий Серафим" у страшні часи, коли руйнувалися витоки духовності, у диявольській ватрі палали храми, знищувалося все те, чим споконвіку жила людина. Усамітнившись у "розп'ятому" Коктебелі, митець намагався "в уединеньи выплатить свой дух и выстрадать великое познанье". Отож 11 жовтня 1919 року він написав: "Работаю безвыходно и упорно". Доопрацьовував, переосмислював образ пустельника до самої смерті”.
Не менш дивним виявився шлях рукопису поета до читача. “Свого часу вдова Максиміліана Волошина подарувала його знаменитому академікові-офтальмологові Володимиру Філатову, в якого лікувалася з приводу катаракти. Володимир Петрович був глибоко віруючим, сам писав вірші на релігійну тематику, тож належно поцінував презент. Потім раритет потрапив до викладача Одеської духовної семінарії Миколи Полторацького, котрий передав його своєму улюбленому учневі Володимиру Сабодану. Предстоятель Української православної церкви Блаженнійший митрополит Київський та всієї України Володимир довго зберігав рукопис. Нині з його благословіння книга побачила світ”.

Про видатного українського першодрукаря диякона Івана Федорова розповідає стаття І.Єгорової “Друкар книг перед тим небачених”, опублікована в газеті “День” за 30.01.2004 р. У матеріалі констатується те недостатньо шанобливе ставлення, яке спостерігається у Львові до цієї непересічної особистості. “У Львові, на розі вулиць Краківської та Вірменської, де тепер розташований дитячий майданчик, як свідчать історики, була колись друкарня Івана Федорова” – починається такими словами стаття.
І просто жахливо сьогодні виглядає ситуація з останками першодрукаря. “Сьогодні кістки зберігаються в музеї старовинної книги, й можна із сумом сказати, що не дуже щасливий за життя Іван Федоров і по смерті не знайшов спокою. Хіба що безсмертна душа його знає, що високо пошанований він громадою України за безцінний внесок у розвиток української культури як людина, що першою на цих теренах надрукувала "Апостол", "Біблію", "Новий завіт", "Псалтир", "Євангеліє учительне".
Мабуть, у нинішньому Львові ім’я І.Федорова є не з найшанованіших, адже прийшов він із Москви, трудився в православному Онуфріївському монастирі (який нині передано греко-католикам). Може, тому стало можливим ставлення до праху людини як до експонату? Звичайно, зроблено це було ще в комуністичні часи (1975 рік), але ж зараз не той час!
У статті повідомляється, що “Нещодавно на будівлі Онуфрієвського монастиря з'явилася пам'ятна меморіальна дошка першодрукареві. Здійснено це за фінансової підтримки уряду Москви та Фонду ім. Юрія Долгорукого”. А у самому Львові, мабуть, не вистачало коштів навіть на меморіальну дошку для людини, яка прославила це місто своїми трудами.
Проте талант диякона-першодрукаря був дійсно неперевершеним. “В друкарській справі Іван Федоров виявив надзвичайні здібності. Він був майстром, що називається, на всі руки: й вирізав пунсони, й ливарником був (відливав літери), й складачем, друкарем і навіть майстром - тобто долучився до створення гармат. Його "Апостол" - одне з вищих досягнень поліграфічної майстерності XVI століття. Цей твір був зразком для учнів та послідовників Федорова, і твори багатьох майстрів наступної епохи носять його явний вплив. Дуже довго його ніхто не міг перевершити. І багатьох дивувала техніка, коли, друкуючи книгу, він робив один набір і два відбитки. А працював він на теренах нинішньої Росії, Білорусі, України, Польщі”.

Тему високосного року (вірніше, побоювання до нього) порушила газета “Вечірній Київ” за 30.01.2004 р. Під рубрикою “Не вірте забобонам” тут уміщено міні-інтерв’ю з настоятелем храму при шпиталі Міноборони протоієреєм Олегом під назвою “Без штампа не вінчають” (автор О.Нестеренко). Журналістку цікавило питання: як Церква ставиться до думки про небажаність укладання шлюбів у високосному році? “Церква проти цих та будь-яких інших забобонів, - відповів священик. – Віруючі люди ними не переймаються, тому й приходять вінчатися. Хоча трапляється, що приходять вінчатися й ті, хто їм вірить. Сподіваються, що церква вбереже їх від “прикрощів” високосного року…
…прийшов до мене ювелір порадитися, чи зменшувати йому виготовлення шлюбних обручок… Я, звісно, його заспокоїв: життя не зупиниться, молоді люди створюватимуть сім’ї, народжуватимуть дітей з благословення Божого”.
Можна сподіватися, що цей матеріал хоч якось вплине на усталений суспільний стереотип про буцімто якусь небезпеку для нових шлюбів, що її таять у собі високосні роки.

Недавні відвідини президентів двох держав – України і Росії – Києво-Печерської Лаври попали в поле уваги газети “День”. Її журналістка К.Гудзик у матеріалі “Мирське та церковне” (День, 30.01.2004 р.) спробувала дати свій аналіз (звісно, негативний) цій події.
“…високий гість вимовив знаменні слова, які досить прозоро визначили загальну спрямованість московської як церковної, так і світської політики стосовно українського православ'я: "Православна церква України – незалежна (президента Путіна погано інформували, м'яко кажучи, бо тут йдеться про УПЦ Московського патріархату)”. Єдиний (її) зв'язок з російською (церквою) – це зв'язок канонічний і духовний. Це те, що залишилося абсолютно єдиним, і ми повинні зберегти цю єдність для майбутнього покоління". Мабуть, тут усе ж таки наявна погана поінформованість журналістки, а не президента Путіна. Тому що УПЦ на сьогодні має всі атрибути незалежної помісної Церкви і розвивається, як самодостатній інститут. “…українцям дали зрозуміти, що сьогоднішня Московська митрополія на території України (УПЦ) у передбачуваному майбутньому залишиться у складі РПЦ. І тому нехай українські президенти більше не просять московський Священний Синод про надання УПЦ автокефалії чи автономiї” – з сумом констатує К.Гудзик. Хоча у суспільстві, де Церква відділена від держави, дивною має бути навіть думка про те, що “президенти” можуть просити когось про надання якогось статусу певній релігійній структурі.
“Не забув президент Росії нагадати прихильникам автокефалії українського православ'я і про горезвісну "канонічність", тобто фактично про те, що незалежний Київський патріархат є не канонічним, а незаконним. У цьому проглядає знайоме до болю клерикальне перо, а ще - повне забуття (або незнання?) того факту, що Московська церква також пережила часи "неканонічного" існування” – нагадує журналістка. Але ж сама вона “забуває” (навряд, чи не знає!), що в тій ситуації ієрархи Церкви не перебували під забороною і тому зберегли благодать неушкодженою. І головне – у тій ситуації ніхто не вчиняв розколу, на відміну від сучасної.
Повні якогось порожнього сарказму наступні фрази: “Путін нагородив та обласкав особливо енергійних у захисті московського православ'я українських владик і люб'язно похвалив Президента Леоніда Кучму за те, що той багато уваги приділяє підтримці Церкви. Не слід уточнювати, яку церкву він мав на увазі”. Певні групи людей у нас уже абсолютно забувають про вище – божественне покликання Церкви на землі, примітивно звужуючи все до якихось політичних комплексів. Виявляється, у нас в Україні є московське (і, мабуть, київське?) Православ’я. Цікаво, а тисячі священиків, що несуть Слово Боже в українських селах і містах простим українським людям – вони теж захищають “московське православ’я”? І яким чином: причащаючи і сповідуючи людей, втішаючи скорботних, допомагаючи нужденним? А може мільйони віруючих людей теж просто "захищають московське православ’я"?
Перепало трішки і нашому Президентові. “У відповідь Президент Леонід Кучма нагадав, що він "є твердим прихильником єдності Православної Церкви в Україні…
Вчитуючись у слова українського Президента, сказані в Лаврі у присутності Путіна, і згадуючи його постійну останніми роками тезу про єдність православ'я, я раптом належно оцінила високу міру неоднозначності цих слів. Адже "єдність Православної церкви в Україні" можна розуміти двояко - або як єдність українських православних у складі Помісної, тобто незалежної, Православної церкви України, або - як входження всіх українських православних до складу УПЦ МП, під омофор Московського патріарха. Це надзвичайно вдала формула, яку протиборчі сторони можуть тлумачити і цитувати кожен по-своєму, з радістю погоджуючись із Президентом. Подібними прийомами в старовину користувалися знамениті оракули - і ніколи не помилялися”.
Прикро, що сьогодні в Україні декому менше всього хочеться саме єдності Православ’я. Адже його розірваність для когось є великим благом: одні на цьому роблять собі кар’єру, інші – ім’я. Незважаючи на те, що розірваність православних послаблює їх перед спокусами сучасності, робить менш ефективною їх проповідь. Але хтось воліє бачити розбиті відламки від Церкви з гучними визначеннями (автокефальна, патріарх), тішачи себе ілюзіями про якусь “провідну роль” або “месіанське призначення” окремих осіб. Не розуміючи тільки того, що скільки не кажи слово “щербет” – від того у роті солодко не стане.





 Огляд преси 14-20 червня
 Сергій БАРШАЙ. Божа Матір Волинська. Православне життя очима світських ЗМІ: 26 квітня – 2 травня
 Сергій БАРШАЙ. Чудо і науковий підхід. Православне життя очима світських ЗМІ: 19 – 25 квітня
 Сергій БАРШАЙ. Монастирі, джерела, видавництва. Православне життя очима світських ЗМІ: 12 – 18 квітня
 Сергій БАРШАЙ. ЗМІ на Великдень. Православне життя очима світських ЗМІ: 5 – 11 квітня
 Сергій БАРШАЙ. Книга про українську ікону. Православне життя очима світських ЗМІ: 29 березня – 4 квітня
 Сергій БАРШАЙ. Кому заважає монастир? Православне життя очима світських ЗМІ 22-28 березня
 Сергій БАРШАЙ. Святині України і Абхазії. Православне життя очима світських ЗМІ: 15 – 21 березня
 Святині під вугіллям і уламками будинку. Православне життя очима світських ЗМІ: 8-14 березня
 Сергій БАРШАЙ. Візит кардинала Каспера і реакція ЗМІ. Православне життя очима світських ЗМІ: 23 – 29 лютого
 Сергій БАРШАЙ. Проблеми Кирилівської церкви. Православне життя очима світських ЗМІ: 1 – 7 березня
 Сергій БАРШАЙ. Константинопольський Патріарх і уніати. Православне життя очима світських ЗМІ: 9 – 15 лютого
 Сергій БАРШАЙ. Донецький храм на колесах. Православне життя очима світських ЗМІ: 2 - 8 лютого
 Сергій БАРШАЙ. Останнє зимове свято. Православне життя очима світських ЗМІ: 19 – 25 січня
 Сергій БАРШАЙ. Різдвяна тематика у центральній пресі.
 Сергій БАРШАЙ. Різдво на дворі. Православне життя очима світських ЗМІ: 5 - 11 січня
 Сергій БАРШАЙ. МОЛЕБЕНЬ БІЛЯ КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ. Православне життя очима світських ЗМІ: 29 грудня – 4 січня
 Сергій БАРШАЙ. Сто років із курантами
 Сергій БАРШАЙ. Ім’я Святителя у храмах, місцевостях і вулицях.
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру