ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Сергій БАРШАЙ.   Різдвяна тематика у центральній пресі.

Православне життя очима світських ЗМІ: 12 – 18 січня
Різдвяна тематика у центральній пресі. – Столична церква святого Василія. – Перипетії Ризи Господньої. – Дослідження пана Ісіченка.

У розпал Різдвяних свят, які припали на цей тиждень, світські ЗМІ приділяли порівняно незначну увагу темі Святок. Лише одиниці вирішили опублікувати більш-менш глибокі матеріали з даної теми. Серед них можна назвати і статтю священика Романа Вариводи “Вечеря – символ родової єдності”, опубліковану в газеті “Хрещатик” за 13.01.2004 р. Стаття має підзаголовок “Протягом дванадцяти днів від Різдва Христового і до Богоявлення (18 січня) тривають Святки” і, відповідно, у ній розповідається про ті події, які відбулися понад дві тисячі років тому і які ми відзначаємо взимку. Також тут іде розповідь про історію і формування традиції святкування, а також про перехід деяких язичницьких звичаїв до християнської святкувальної традиції. “Давні слов'яни, вірування яких повною мірою зазнали впливу античності, також відзначали дні зимового сонцестояння. Їх називали коловоротом, бо саме з цього моменту сонце повертає на літо. В цей час влаштовували розкішні трапези, а по хатах ходили ряжені з віншуваннями, в яких прославляли господарів.
Такі традиції збереглися і нині, але інколи вони затьмарюють справжню сутність, повертаючи нас до тих часів, коли люди обожествляли природні сили, не маючи віри в Єдиного Бога, Творця неба і землі”.
В кінці матеріалу його автор пропонує читачам: “Прислухаємось до слів Блаженнійшого Володимира, предстоятеля Української православної церкви: "Ми були врятовані Різдвом Христовим, Його стражданнями і Воскресінням. Тому наші серця повинні бути сповнені подяки нашому Творцю й Іскупителю за Його божественне самоумалення і безмежну любов".

До зимових свят (зокрема, до свята Василія Великого) газета “Сегодня” за 17.01.2004 р. надрукувала статтю К.Фонтаній “Как Совнарком наехал на Васильевскую церковь” – в ній розповідається про трагічну долю одного Василівського храму, що був у столиці.
Як розповідає журналістка, “Деревянная Васильевская церковь (древняя), возведенная Владимиром Святославовичем (приняв в Корсуне христианство, он получил имя Василий) сразу после Крещения Руси (989 г.) на холме, где прежде размещалось капище шести богов (ныне -- усадьба по ул. Владимирской), выполняла, скорее всего, функции дворцового храма Великого Ярославова двора и просуществовала, по крайней мере, до конца ХI века”.
Згодом, у ХІІ ст., було збудовано ще один храм на честь святителя Василія Великого, який згодом чомусь перейменували на Трьохсвятительський.
“В 1888 году Трехсвятительской церкви вернули ее старое название - Васильевская… Тогда же при храме соорудили колокольню и здание Второго женского духовного училища”.
Трагічний фінал для храму наступив у страшні богоборчі роки ХХ-го століття – у 1934 році. “…ее уничтожили, дабы возвести здание Совнаркома УССР. Так что сегодня о храме напоминает лишь соседняя улица Трехсвятительская”.

Газета “Труд – Украина” за 14.01.2004 р. опублікувала статтю Є.Мухтарова “Частица Ризы Господней”, де розповідається про долю цієї великої святині християнського світу. Як відомо, одразу після Христових Страждань вона попала до Іверії (нинішня Грузія). Згодом персидський шах, який завоював Іверію, подарував Ризу московському царю Михайлу Романову, намагаючись його умилостивити.
Проте, як зазначає автор матеріалу, “…цельным куском материи одежда Иисуса пробыла очень недолго. Быстро появилась традиция отделять от нее частички. Одна оказалась в Софийском соборе Киева, другая – в костромском Ипатьевском монастыре, еще две – в храмах Санкт-Петербурга. Городом, удостоенным чести хранить кусочек одежды Иисуса, стал и Ярославль”.
У Ярославль часточку Ризи Господньої подарував цар Олексій Романов на честь відкриття найкрасивішого храму міста – церкви святого Іллі Пророка.
Проте, як розповідає журналіст, “Дальнейшая судьба Ризы Господней и ее фрагментов трагична. После революции большевики принялись закрывать храмы и экспроприировать культовое имущество. В 1919 году из Успенского собора исчез хитон Иисуса – ныне в описях кремлевских музеев фигурируют только его отдельные фрагменты. А после 1922-го та же судьба постигла ярославскую частичку Ризы Господней…”
А недавно, розповідається у статті, при розборі експонатів з музейного фонду Ярославського обласного історико-архітектурного музею-заповідника, співробітники музею випадково натрапили на ковчег із частичкою Ризи. Тепер у музейників є припущення про те, хто врятував святиню. “Когда большевики формировали комиссию по изъятию ярославских церковных ценностей, то сделали ее руководителем “старорежимного” специалиста – краеведа Нила Григорьевича Петрухина. Будучи православным, он, естественно, не мог допустить, чтобы сгинула частицы Ризы. А потому пошел на “праведный подлог” и оформил реликвию из церкви Ильи Пророка под чужим именем – как имущество Спасо-Преображенского монастыря. Благодаря этому ковчег оказался в запасниках и благополучно пережил эпоху воинствующего атеизма”.
У статті висловлюється надія на те, що святиню буде повернуто Церкві.

Своїми розмірковуваннями на церковну тематику порадував читачів “Ігор Ісіченко, архієпископ”, який опублікував свій черговий “труд” під назвою “Церковный кризис и поиск идентичности” у тижневику “Зеркало недели” за 17.01.2004 р. Щойно прибулий з далекої Канади, харківський доцент (за сумісництвом – “архієпископ Харківський УАПЦ”) ділиться своїми думками з приводу сьогоднішнього і майбутнього УПЦ в Канаді, яка кілька років тому перейшла під омофор Константинопольського патріарха, тим поставивши крапку на своєму неканонічному бутті. Автор розповідає про проблеми Церкви в Канаді, які, втім, є характерними для всіх діаспорних спільнот світу: втрата національної свідомості, балансування між вірністю традиції і вимогами сучасності, протиборства, що виникають усередині самої діаспори…
І все б нічого, аналіз аналізом, проблеми справді очевидні, і можна було б разом із автором поміркувати над їх вирішенням, якби не деякі закиди пана Ісіченка канадцям, а також його спроби зайнятись наставництвом.
Як один із негативних факторів сучасного буття православних українців у Канаді пан Ісіченко вважає те, що “В церковном магазине Виннипега продаются московские ризы, софринская литургийная посуда, русские богослужебные издания”. У першу чергу неприємно вражає термін “литургийная посуда” – адже у нас не прийнято богослужбові сосуди називати “посудом”. Є для цього красиве слово утвар, яке завжди вживається у розумінні будь-яких предметів для звершення Євхаристії (чаша, дискос і т.п.). Від ісіченкової ж “літургійної посуди” тхне якоюсь світською вульгарщиною, або принаймні чимось нецерковним. Тепер відносно московського походження товару в Вінніпезі… Так уся ж УАПЦ українського “розливу” 1989 року від самого початку використовувала у своєму вжитку предмети, вироблені на підприємствах такої ненависної їм Московської Патріархії! І продовжує це робити й до цих пір, як і ряд інших наших “національних церков” (типу УПЦ КП, УГКЦ та ін.). Так навіщо у цьому звинувачувати наших діаспорців? Давайте подивимося на себе і відмовимося від усього московського на своїх парафіях (чи єпархіях), а тоді будемо заглядати у прилавки родичів.
Наскільки красиві слова! “Церковь живет, пока в ней не прекращается миссионерское служение, пока она смело смотрит в будущее, готовится к нему, формирует паству, способную честно предстать перед Судией. Если же она полностью озабочена прошлым и мечтает лишь о том, чтобы максимально долго сохранять архаичные обычаи и устройство, религиозная община превращается в мемориальное общество, общественное призвание которого способно заинтересовать все меньшее количество энтузиастов.
Можно спрятаться от кризиса, объясняя его разрушительным влиянием украинских реалий церковной жизни на православное сообщество Канады. Можно успокаивать себя разговорами о естественных ассимилирующих процессах. Можно, наконец, сбежать в мифологические миры "панправославия", построенные изобретательными стратегами "третьего Рима". Только рано или поздно придется признать, что и ситуация в Канаде, и украинская драма церковного самоосознания являются разными гранями единого процесса - кризиса традиционной восточной идентичности в мире эпохи глобализации. И разрешение этой проблемы поодиночке, через преодоление ее локальных, периферийных аспектов не способно привести к системным изменениям”.
Ніколи б не подумав, що це говорить людина, яка сама докладає стільки зусиль для маргіналізації Православ’я у своїй країні. Адже найбільше зло для Церкви і людей можуть завдати саме ті “архієпископи” (“єпископи”, патріархи”, “апостоли” і т.д.), які, розбиваючи церковну єдність, на всіх кутках трублять про духовність і про якесь відродження. Пан Ісіченко зумів розбити в Україні навіть структуру, в якій нині формально перебуває – УАПЦ. У чи не найскладнішу для неї пору він наносить їй нищівного удару, розколюючи навпіл. Саме завдяки конфлікту Ісіченка з його патроном паном Кудряковим (номінальний лідер УАПЦ) ця структура стала сміховиськом навіть для її недавніх симпатиків. І сьогоднішня УАПЦ саме завдяки своїм ультра-активістам розбилась на удільні єпархії, абсолютно незалежні одна від одної і такі, що по суті не являють собою якусь єдину структуру.
“Кризис - трудное состояние для больного. Он, впрочем, свидетельствует о поиске организмом внутренних ресурсов для преодоления болезни. Православная церковь исходит из эпохи империй и встречает новые вызовы, неся в себе вирусы духовной апатии, обрядоверия, коллаборационизма с государственной властью. И кризис, по-своему чувствующийся в каждом православном приходе, является обнадеживающим знаком того, что мощный потенциал Церкви дает нам уникальный шанс победить запущенные болезни и выйти в новое измерение осуществления православием его всемирной миссии” – ось такими оптимістичними нотками завершує своє “дослідження” пан Ісіченко.
Почекаємо, чи не напише, бува, щось подібне автор і про свою структуру - “церкву”, в якій він перебуває уже багато років. Може, і тут вистачить об’єктивності, а головне – самокритики?





 Огляд преси 14-20 червня
 Сергій БАРШАЙ. Божа Матір Волинська. Православне життя очима світських ЗМІ: 26 квітня – 2 травня
 Сергій БАРШАЙ. Чудо і науковий підхід. Православне життя очима світських ЗМІ: 19 – 25 квітня
 Сергій БАРШАЙ. Монастирі, джерела, видавництва. Православне життя очима світських ЗМІ: 12 – 18 квітня
 Сергій БАРШАЙ. ЗМІ на Великдень. Православне життя очима світських ЗМІ: 5 – 11 квітня
 Сергій БАРШАЙ. Книга про українську ікону. Православне життя очима світських ЗМІ: 29 березня – 4 квітня
 Сергій БАРШАЙ. Кому заважає монастир? Православне життя очима світських ЗМІ 22-28 березня
 Сергій БАРШАЙ. Святині України і Абхазії. Православне життя очима світських ЗМІ: 15 – 21 березня
 Святині під вугіллям і уламками будинку. Православне життя очима світських ЗМІ: 8-14 березня
 Сергій БАРШАЙ. Візит кардинала Каспера і реакція ЗМІ. Православне життя очима світських ЗМІ: 23 – 29 лютого
 Сергій БАРШАЙ. Проблеми Кирилівської церкви. Православне життя очима світських ЗМІ: 1 – 7 березня
 Сергій БАРШАЙ. Константинопольський Патріарх і уніати. Православне життя очима світських ЗМІ: 9 – 15 лютого
 Сергій БАРШАЙ. Донецький храм на колесах. Православне життя очима світських ЗМІ: 2 - 8 лютого
 Сергій БАРШАЙ. Особливості високосного року. Православне життя очима світських ЗМІ: 26 січня – 1 лютого
 Сергій БАРШАЙ. Останнє зимове свято. Православне життя очима світських ЗМІ: 19 – 25 січня
 Сергій БАРШАЙ. Різдво на дворі. Православне життя очима світських ЗМІ: 5 - 11 січня
 Сергій БАРШАЙ. МОЛЕБЕНЬ БІЛЯ КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ. Православне життя очима світських ЗМІ: 29 грудня – 4 січня
 Сергій БАРШАЙ. Сто років із курантами
 Сергій БАРШАЙ. Ім’я Святителя у храмах, місцевостях і вулицях.
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру