ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Володимир СВИСТУН.   Рятуючи тіла і душі. Київські монастирі в роки Великої Вітчизняної

У похмурі осінні дні 60 років тому, форсуючи Дніпро, Радянська Армія розпочала кровопролитну битву за визволення столиці нашої держави. Багато достойних синів Вітчизни тоді поклали свої голови за те, щоб 6 жовтня 1943 року звільнити Київ від ярма загарбників. Ще більшій кількості судилося закінчити свій земний шлях на полях бойової слави, розкиданих по усіх куточках нашої країни.

У той час мирні жителі столиці, що за декілька років побачили сотні тисяч розстрілів і пережили жахи, полегшено зітхнули й завзято допомагали воїнам витісняти фашистську орду за межі рідної землі. Незважаючи на страшні гоніння з боку атеїстичної влади, православні київські обителі — нещодавні “розповсюджувачі мракобісся”, які за висловом безбожних агітаторів займалися тільки дармоїдством, — стали найбільш організованими громадськими осередками, що першими прийшли на допомогу військовослужбовцям.
Огляньмо життя декотрих із них. Свято-Покровський монастир був закритий у 1930 і відновив свою діяльність через 11років. У 1943 році в обителі знаходилось 245 інокинь. Їх очолювала ігуменя Архелая (Савельєва), про яку сучасники відзивались як про людину з щирим серцем та практичним складом мислення. Саме за її наказом у перший день після визволення міста монахині створили на власні кошти військово-польовий госпіталь на 100 місць. Ще на деяких вулицях міста лунали постріли, а воїни духовні рятували життя поранених. Найближчими сподвижницями настоятельниці стали благочинна Симеона (Брусаєвська) та ризнична Феофіла (Тилиніна), яким вдалося об’єднати сестер для служіння на благо Батьківщини. Під лазарет були відведені найкращі монастирські приміщення, а для належного утримання хворих використовували всі монастирські запаси, яких і так не вистарчало у голодні воєнні роки. Щодня серця насельниць краяв жахливий вигляд напівзруйнованого Свято-Миколаївського собору — головного храму обителі (святкові богослужіння звершувались тільки у нижній церкві), та ніхто й не думав відновлювати святиню тоді, коли чернеча допомога була вкрай потрібна у іншій справі.
Коли фронт відійшов дальші, на території обителі розмістились військовий евакогоспіталь (корпус №10) та Центральна дорожня лікарня, в котрих всі працездатні черниці несли послух. Сама обитель перетворилась у великий лазарет, куди щоденно привозили величезну кількість поранених. Вони потребували не тільки медичної, а й, безперечно, духовної допомоги, адже ми не помилимось, якщо скажемо, що у роки війни серед солдатів невіруючих практично не було.
У цьому плані Покровський монастир взагалі набув унікального значення. Хто б міг подумати, що у час кривавого правління “батька народів”, коли “на практиці” виконувався закон про відділення Церкви від держави, весь молодший медичний та обслуговуючий персонал двох лікарень складався виключно з інокинь! Згідно документів, для того щоб погодити реальне становище з радянською дійсністю, половина лікарняного інвентарю була взята військовослужбовцями у настоятельниці під розписку, а інша частина залишилась за обителлю. Більше того, без будь-яких перешкод з благословення матушки Архелаї в обителі стараннями насельниць був відкритий лікарняний храм на честь преподобного Агапіта-лікаря, і розміщувався він ... у головному корпусі евакогоспіталю.
Згідно опису, у церкві знаходилось багато списків чудотворних ікон, виготовлених самими насельницями. У військовій святині регулярно правились богослужіння, молебні за здоров’я хворих та за перемогу, безперестанно поминались ті, хто поклав свою душу за ближнього, звершувались Таїнства Соборування та інші служби. Вільне відвідування черницями-санітарками пацієнтів спонукало останніх часто звертатись за допомогою до священнослужителів, а світське начальство ніяким чином не забороняло пацієнтам відвідувати святиню, іноді востаннє в присутності батюшки відкрити перед Богом свою душу. Один Господь знає, скільки слізних молитв було вилито солдатами та простими віруючими у ті важкі роки!
Про існування лазаретної церкви весь час повідомлялось уповноваженому у справах релігій при Раді Народних Комісарів УРСР, і тільки в останні дні перед закінченням війни, коли фронт перейшов далеко за кордони України, біля повідомлення ігумені про домову церкву у лікарні “релігієзнавець” товариш Ходченко власноруч поставив великий знак питання. Подальша доля храму невідома.
Згадаймо добрим словом невтомну працю тихих трудівниць. Ті, які мали якусь освіту, були спеціально відправлені на медичні курси, і після їх закінчення ставали медсестрами. Таких в Покровському монастирі було 8. Серед них матушки Варсонофія (Мойсеєнко), Серафима (Перепічко), Ірина (Колеснікова), послушниці Стефанида Кирилюк та інші. Допомагали у лікуванні 45 санітарок: монахині Дорофея (Денисенко), Катерина (Шевчук), Ананія (Ільїна), послушниці Євлампія Романкевич, Варвара Бокарьова, Марія Вавренюк, Дарія Анікітіна... Матушка Марфа (Сирота) була кастеляншею, Анна Юнак — реєстратором, Анатолія (Залевська) — поваром, Савіна (Терещенко) — кравцем. Окрім того, багато насельниць виконувало послухи прибиральниць, офіціантів, кур’єрів, двірників. Їхньою невтомною працею лікарні стали взірцевими медичними закладами міста, та найголовніше те, що у лазаретах було врятовано тисячі людських життів і, мабуть, ще більше душ.
Нічим не поступався у патріотичній діяльності й Свято-Вознесенський (Флорівський) монастир. Обитель відкрилась у листопаді 1941, і в день визволення Києва налічувала 247 насельниць, що знаходились під керівництвом ігумені Флавії (Тищенко). Ось яке враження вона справила на одного з чиновників Ради у справах релігій: “Игуменья Флавия — украинка, производит впечатление довольно выдержанной, умной женщины. Она может быть названа идеалисткой, она искренняя и сумела сгруппировавшихся около себя монахинь расположить к большому патриотическому делу”. Черниці, що зуміли повернути тільки 16 з 50 належних до монастиря корпусів, розпочали шефство над більшою половиною військових медичних закладів міста, в тому числі над трьома найбільшими евакуаційними госпіталями столиці. Вони допомагали солдатам безоплатно прати та лагодити білизну й одяг. Керували роботами благочинна Ніна (Власенко) та скарбник матушка Антонія (Шапошникова), які разом з сотнею працездатних черниць прали понад 10 000 комплектів в місяць. Дійсно, це була титанічна праця, яку вдалося виконувати завдяки налагодженій роботі та терпінню флорівських насельниць. Приймала білизну матушка Михаїла (Кобець) і направляла далі до прачок. Серед них були 60-літня монахиня Олена (Баркова), 58-літня Митрофана (Громова), 62-літня Анна (Афанасенко). Молодші черниці були “прачками-водоносами”, в їхні обов’язки входила, окрім усього, безперебійна доставка води. Не брали участі у виснажливому процесі тільки престарілі та інваліди. За спогадами сучасників, у матушок, що займались постійним пранням, підривались і ламались нігті, були постійні проблеми з подразненими пальцями і долонями, та над цим у страшні воєнні роки ніхто не задумувався — всі повністю віддавались священній справі християнського милосердя.
Висушену білизну та іншу одежу слід було лагодити. Цим займалося постійно 20 кравчинь та швачок, яким допомагали старші за віком прасувальниці. Окрім того, від Флорівської обителі на фронт було відправлено декілька десятків партій зв’язаних у монастирі шкарпеток та рукавиць. Насельниці в міру своїх здібностей виконували і іншу працю, зокрема монахиня Клеопатра (Баліна) була санітаркою, послушниця Людмила Богатирьова — листоношею, Матрона Приходько — зв’язківцем.
Подібною патріотичною роботою займались 39 монахинь Свято-Знаменського скита (настоятельниця Мамелфа (Єнакеєва), які за відсутністю житлових приміщень мешкали у корпусах Свято-Троїцького (Іонівського) монастиря. Переважна більшість насельниць була задіяна на роботах у відділі ботаніки при Академії наук УРСР.
У роки війни за ініціативою ігумені Єлевферії (Прудко) відновився і Свято-Введенський монастир, у котрому подвизались 103 черниці. Їм дістався 1 храм та 5 корпусів. Стараннями насельниць не тільки лилась гаряча молитва за перемогу. Вони ревно опікувались найближче розміщеним евакогоспіталем. Як і флорівські черниці, прали білизну, ремонтували одяг та обмундирування. Разом з тим монахині збирали серед віруючих подарунки і відсилали їх на фронт.
У роки окупації відбулося відродження древніх чоловічих монастирів. Основний склад насельників у них складали ченці старшого віку, котрі вже не могли взяти до рук зброї та стати в ряди захисників своєї Батьківщини. Незважаючи на вік, вони також прагнули, чим можна, допомогти солдатам.
Києво-Печерська Лавра відроджувалась за ініціативою відомого семінарського учителя Сталіна єпископа Антонія (Абашидзе). Після його смерті з дореволюційним насельником ігуменом Валерієм братія відновлювала те, що не вспіла знищити репресивна влада та війна. Колиска нашого чернецтва сприймалась усім населенням, у тому числі верхівкою радянської влади, як загальнонаціональна святиня та символ нескореності перед інославними завойовниками (навіть уповноважені вважали монастир прикладом гордого стояння проти унії та католицизму). Патріотична діяльність монахів проявлялась не тільки у відродженні святинь. Вони регулярно відправляли у фонди Радянської Армії пожертви, зібрані у віруючих.
У нещодавно відновленому Свято-Михайлівському монастирі, що розмістився у будинку колишньої монастирської садиби, проживало 18 насельників. Він знаходився за 200 метрів від Ради Народних Комісарів УРСР й був офіційною резиденцією Екзарха України. Вказуючи на таку “небезпечну” відстань, незадоволені чиновники мусили констатувати, що монахами було надіслано у фонди допомоги пораненим бійцям декілька сотень тисяч карбованців й, окрім того, щомісяця під егідою Свято-Михайлівського монастиря на фронт надсилались медикаменти, одежа та продукти харчування.
Свій вклад у загальнонародну справу вніс Свято-Михайлівський (Видубицький) монастир. Ігумен Варлаам (Цивенко) зі своєю малочисельною братією, котра звершувала нерегулярні богослужіння у напівзруйнованому храмі, звільнив монастирські келії та інші приміщення для будівників мостів через Дніпро. Ченці переобладнали для проживання дзвіницю, а їхні місця зайняла військова частина. Братія регулярно вносила пожертви для фронту.
Сьогодні мало кому відомо, що до 23 грудня 1944 у Києві на Подолі (по вул. Микільській, 5) знаходився Свято-Никольський монастир. Він проіснував всього 3 роки в дореволюційній резиденції вікарія Київського митрополита. У ньому проживали 4 ченці віком понад 60 років. Закриття монастиря відбулося за вказівкою тодішнього голови РНК УРСР Микити Хрущова. До того часу ченці встигли зібрати чимало речей та грошей на користь бійців.
Подібна ситуація трапилась з іншою відомою обителлю.
Сьогоднішній насельник ієромонах Климент розповів про те, що Свято-Троїцький (Іонинський) монастир відновив своє існування у 1942 році. Того року у рідну обитель вернулося майже 40 чоловік. Переважно це були люди старшого віку, яких очолив архімандрит Іадор — учень засновника монастиря преподобного старця Іони. Тутешні ченці багато перетерпіли від атеїстичної влади (монастир декілька разів закривали та грабували, було розстріляно багато насельників). Після визволення Києва більшість монастирських приміщень були відібрані і стали використовуватись під військові продовольчі склади. Монахи працювали на складах, охороняли їх, допомагали, наскільки дозволяло здоров’я літніх людей. Крім того, монастир взяв підряд на пошиття обмундирування для військовослужбовців. Цікаво, що коли розпочався процес закриття монастирів, відновлених у роки окупації, той підряд, що взяв на себе Іонинський монастир, ще не був виконаний, і до наших днів у архівах зберігся лист, написаний на ім'я Микити Хрущова, з проханням відстрочення його закриття у зв’язку з тим, що ще не виконане державне замовлення. Незважаючи на те що ченці мали заслуги перед державою, Хрущов залишився впертим, і 1 вересня 1944 монастир таки закрили. Більшість насельників була розігнана, а частина (біля 30 чоловік) перейшла у Києво-Печерську Лавру.
З визволенням подальших територій України все більша частина духовних воїнів в тилу докладала чимало зусиль для того, щоб на нашій землі запанував мир та спокій. Черниці одеської Свято-Михайлівської обителі з квітня по червень 1944 організували ремонт одежі, прання білизни та випічку хліба для солдатів. Окрім того, внесли у фонди Радянської Армії продуктами, одежею та грошима 96 040 карбованців. При відступі німецьких військ було повністю розбомблене повітове містечко Почаїв, тому всі органи влади, а з ними майстерні, лікарні, військові частини та інші установи люб’язно були прийняті місцевими ченцями. Від їхньої присутності отці не можуть визволитися по сьогоднішній день.
Загалом, при описі практично кожної обителі України можна зустріти повідомлення про те, що ченці були приписаними до того чи іншого лазарету чи лікарні або займалися іншою суспільно корисною працею. Як віддячила їм за це атеїстична влада, розповідати сьогодні, мабуть, не потрібно. Прикро не тільки за це. Декотрі з монашествуючих доживають свій вік у тих монастирях, де розпочали свої подвиги у роки війни. Мало хто згадував про них у роки хрущовщини та застою. Чи згадають їхню жертовну працю у ювілейні дні?





 Володимир СВИСТУН. Розколу провокатори й пірати-плагіатори
 Володимир СВИСТУН. Полікарп Сікорський: “Дякуючи Адольфу Гітлеру, ми, українці, куємо свою долю”
 Володимир Свистун
 Володимир СВИСТУН. Свідчення правди не має меж (Православна журналістика в сучасній Польщі)
 Володимир СВИСТУН. Свято-Успенському Низкиницькому монастирю - 360 років
 Олександр АНДРУЩЕНКО, Володимир СВИСТУН. Про “Солодку гору” кришнаїтів
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру