ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Архієпископ Івано-Франківський і Коломийський МИКОЛАЙ.   "Господь ніколи не залишає людину напризволяще"

Мета колядників – поділитись з усіма радістю, а не наповнити кишені.

— Ваше високопреосвященство, тривають різдвяні свята. Скажіть, будь ласка, чим вони є для вас особисто?
— Різдво Христове – це радість, тому що Царство Боже прийшло з неба на землю і почало наповнювати людські серця. Для мене особисто це радість в духовному піднесенні, сповнена надії на те, що з настанням тілесної смерті життя не закінчується. Через Христа ми переходимо у вічність для бажаного спілкування зі завжди живим Богом.
Мені пригадуються слова вже покійного митрополита Антонія Сурожського, які він якось сказав перед прихожанами однієї з лондонських парафій в день перед Новим роком: "Сьогодні знову відкриваються двері часу і перед нами з’являється Новий рік. Через ці двері ми бачимо Різдво Христове. І саме Різдвом в цей Новий рік вступає вічність. Живий Бог приходить на землю, прийнявши на себе образ людини… А зараз ми стоїмо в очікуванні цього дива".
Цікаво, що чекає не тільки людина. Якщо вийти на вулицю в ніч перед Різдвом, то можна побачити, що вся природа ніби притаїлася. Це не просто нічна тиша – в ній є щось неземне. В інший день такого вже не побачиш. Цього дня природа не просто мовчить, вона нібито чекає…Так і для мене різдвяні свята – це час очікування і надії на краще.

— Владика, ви тільки що говорили про важливість народження Спасителя, але ж часто різдвяні свята сприймаються як привід для посилених розваг у світському розумінні цього слова…
— Звичайно, це трагедія, коли славне християнське свято перетворюється у привід для того, щоб зайвий раз випити та повеселитися. Ще якось можна, закривши очі, змиритися, коли це робиться в світські знаменні дати. Але ж в нашому випадку мова йде про найсвятішу подію. Сьомого січня ми святкуємо Різдво Господа нашого Ісуса Христа, Який прийшов на землю в образі немовля, народженого у вбогій віфлеємській печері. Таким чином, були втілені в життя слова пророка Ісаії про надходження Спасителя світу. Тому в цей день потрібно не горілку пити досхочу (ніби "за здоров’я немовля"), а молитися в церкві, дякуючи Богові за любов до людства.
Дванадцять днів після Різдва Христового називаються святками і зовсім не тому, що це свято у світському розумінні цього слова, тобто привід "щось відмітити". Назва пішла від того, що ці дні сповнені святістю завдяки знаменній події, яка відбулася більше ніж дві тисячі років тому. Таким чином, люди повинні свято прожити цей період, намагаючись зробити якомога більше добрих справ ближньому в ім’я новонародженого Спасителя. А це можливо тільки при наявності міцної віри та любові до Бога.

— Але ж для православного духовенства – це не тільки свято, але ще і наполеглива праця…
— Інколи в народі можна почути такий вислів: "Коли прочани відпочивають, духовенство працює". Звичайно, різдвяні свята для православних священиків – це період невтомної праці. І це слід сприймати нормально, адже ми покликані для того, щоб постійно служити Богу і людям. Цього року духовенство Івано-Франківської єпархії брало активну участь в організації святкових заходів, що пройшли практично в усіх дошкільних, загальноосвітніх та середніх навчальних закладах, а також дитячих будинках, лікарнях та місцях позбавлення волі. По всіх храмах та недільних школах єпархії були проведені різдвяні вертепи. В цьому році ми організували багато різноманітних вікторин для учнів загальноосвітніх середніх шкіл. І виявилося, що хлопчики і дівчата, які полюбляють майже увесь вільний час просиджують у комп’ютерних клубах та переглядають все, що пропонує нам сьогодні кінематограф, прекрасно знають, Хто такий Христос, де і коли Він народився, навіщо прийшов на землю та постраждав на хресті. Як бачимо, розумом діти все усвідомлюють, так що нам, священикам, залишається пробудити в них живу віру в Бога.

— Таким чином, в багатьох соціальних закладах та установах побували священики зі славною звісткою про Різдво Спасителя. Якщо ж говорити про висновки, де найкраще сприймається проповідь Євангелія?
— Дуже живо проповідь про народження Спасителя сприймається в місцях позбавлення волі та лікарнях, особливо коли священики в своїх проповідях акцентують увагу на тому, що Христос прийшов на землю, щоб врятувати людство від рабства гріха (адже в більшості випадків хвороби та ув’язнення – це наслідки гріховного життя).
Пригадую, як один священослужитель під час бесіди з ув’язненими провів таку аналогію: Людину ув’язнили на п’ять років. Це довгий строк – для в’язня він немов ціла вічність. Але раптом, через чотири роки триста п’ятдесят вісім днів йому говорять: "За тиждень тебе звільнять". Здається, ну скільки там того тижня? Аж ні, ці сім днів для нього тривають дуже довго. Він з нетерпінням чекає, коли ж йому, нарешті, скажуть: "Ти вільний". І чим менше днів залишається, тим веселіше стає йому на серці. Приблизно так має чекати людина того славного дня, коли у віфлеємській печері більш як дві тисячі років тому народився Ісус Христос, щоб врятувати людство від загибелі.
Неменше сприятливий грунт для проповіді і серед хворих. Христос – це теж лікар, рятуючий хворі душі (відомо, що тілесні хвороби походять саме від духовних). Людина повинна з таким нетерпінням та бажанням очікувати народження Спасителя, як важко хворий чекає лікаря. Часто говорять про велике нетерпіння (у доброму розумінні цього слова), з яким зустрічають Різдво Христово діти. Це так, але, нажаль, мало хто з них здатен серйозно сприйняти до серця євангельські події. Вони радіють не тому, що прийшов Спаситель, а тому що їх чекає багато подарунків, а також прекрасна нагода поколядувати. І ми, розуміючи це, все-таки намагаємось зробити так, щоб кожна дитина єпархії отримала різдвяний подарунок. Ми не маємо права засуджувати цих дітей, адже все знаходиться в руках Божих. Сьогодні вони чекають зимових свят заради цукерок, а завтра прийдуть до храму, щоб вклонитися новонародженому Спасителю, та принести Йому безцінні дари: свою віру, надію та любов.

— Владика, а хто допоміг зробити так, щоб майже кожна дитина на ваших приходах отримала подарунок від священика?
— Дійсно, в цьому році діти взяли участь у різдвяних вертепах та отримали чисельні подарунки. Все це робилося виключно зусиллями прихожан православних храмів нашого регіону. З благословення священика люди ходили по домівках, збирали гроші, за які потім купувалися цукерки, хтось приносив до храму борошно і прихожани випікали печиво та пиріжки. Все це роздавалося дітям.

— Виходить місцева влада залишилася байдужою до бажання Православної Церкви зробити дітям свято?
— Нажаль, в цьому році ніхто з представників органів місцевої влади не виявив бажання допомогти нам. Мені дуже важко про це говорити. І тут справа не в якихось особистих амбіціях, не в тому, що Церква така бідна, що конче потребує допомоги від влади. Вона виконувала свою священну місію, виконує і буде виконувати її завжди. Ми зібрали все необхідне для того, щоб принести радість в домівки наших прихожан. Але зверніть увагу ось на що. Коли до священика підходила дитина, він не питав, чи ходила вона до храму на протязі року, не питав, чи віруючі у неї батьки. А радісно посміхаючись, клав їй в долоні подарунок, примовляючи: "Христос народився – славімо Його!"
Ми також побували в сирітському будинку, що знаходиться в юрисдикції органів місцевої влади. Також відвідали дитяче відділення Івано-Франківського онкодіспанцера, де знаходяться безнадійно хворі дітки. Їм, можливо, і жити залишилось "що нічого", але з якою радістю вони зустрічали священиків!
Таким чином ми зробили все можливе, щоб проповідь про народженого Спасителя голосно пролунала навкруги і я не розумію, чому посадовці не йдуть нам на зустріч.

— І все ж таки місцеву владу потрібно було привітати з Різдвом, чи не так?
— Звичайно, бо в Євангелії говориться, що немає влади не від Бога. Тому я завжди вітаю наших посадовців з Різдвом, поздоровив і цього року.

— Владика, ви наголосили на те, що, не дивлячись на байдужість з боку влади, Івано-Франківська єпархія достойно зустріла народженого Спасителя. А чи ви могли б пригадати, як святкувалося Різдво Христове в роки вашого дитинства?
— Нажаль, моє дитинство пройшло в атеїстичні роки, коли Церкву переслідували каральні органи. Так що священики не мали змоги проповідувати в увесь голос. Але з наближенням зимових свят, наші дитячі серця сповнювалися радістю. Ми завжди намагалися поділитися цими почуттями з іншими, тому і поспішали опісля богослужіння в домівки односельчан з колядками.
І чим більше ми це робили, тим дуще на нас озлоблялися місцеві активісти. Часто траплялося так, що вони забирали у дітей-колядників музичні інструменти, казкові костюми та маски, а також віднімали пиріжки, цукерки і гроші, які пожертвували добрі господарі. Більш того, інколи, навіть, наших батьків викликали до міліції, де їм усіляко погрожували.
Якось вони так обізлилися на місцевих прихожан, що спробували зірвати різдвяне богослужіння. По селу була розповсюджена постанова, згідно з якою місцеві жителі повинні були принести в будинок сільради певну кількість м’яса, молока, яєць та інших продуктів. "Тільки за цієї умови, – говорили активісти-безбожники, – в церкві буде служба на Різдво". І люди, не дивлячись на свою бідність, змушені були послухатись.
Також одного разу місцеві посадовці наказали селищному священику заборонити дітям до вісімнадцяти років відвідувати храм. На це він їм сміливо відповів: "Якщо ви це оформите письмово, я прочитаю цю постанову в церкві". Звісно, вони не могли цього зробити, бо на це не було дозволу "зверху".
Таким чином, не дивлячись на тиск з боку безбожної влади та матеріальну скруту в родинах, я пригадую свої дитячі святкування Різдва Христового, як найсвітліший період у житті.

— Ви сказали, що в дитинстві разом зі своїми однолітками багато колядували і вас радо приймали в усіх оселях. А як ви дивитесь на те, що сьогодні люди не завжди відкривають двері своїх домівок колядникам?
— Я говорив, що ми йшли колядувати лише після богослужіння. Тобто, робили це, причастившись Святих Христових Таїн та отримавши благословення священика. Пам’ятаю, як приносив додому шапку, наповнену всякою всячиною. Там були і цукерки, і бублики, і горіхи, і копійки… Головним для нас було сповістити односельчан про народження Спасителя, так що ми і не думали про гроші і подарунки. Тому і не брали з собою торби.
Зараз, нажаль, по домівках з "колядками" ходить набагато більше дітей, чим їх стоїть у храмі під час різдвяного богослужіння.
Уявімо собі: хлопчик років чотирнадцяти, прокинувшись рано прибіг до вас додому та аби як протараторив два стовпчика з найвідомішої колядки. Що він таким чином приніс у вашу оселю? Чи є це звістка про Різдво Христове, чи увійде в ваш дім мир, який приніс на землю Христос? Звичайно ні.
До колядок теж треба готуватися, щоб прийти не тільки до заможнього господаря, який дасть п’ятак, але і до старенької бабусі, яка сама була б рада отримати від когось хоча б шматок білого хлібу.
Мета колядників – поділитись з усіма радістю, а не наповнити кишені. А де ж отримати цю радість, як не на різдвяному богослужінні. Багато хто сьогодні це прекрасно розуміє, тому не поспішає відкривати двері колядникам.
Інша справа, коли людина взагалі не хоче і чути про цю священну подію. В цьому випадку залишається сподіватися, що, рано чи пізно, Господь затеплить в людському серці іскру віри.

— Владика, далеко не всі зустрічали різдвяні свята за багато накритим столом. Є люди, яких ці свята застали в порожніх нетоплених хатах, а то і на вокзалах, в підземних переходах, чи взагалі на вулиці. Але ж Православна Церква повчає, що Різдво Христове – це радість для всіх без винятку…
— Важко знайти влучні слова, щоб пояснити, що саме відбулося цими днями, але майже кожна людина напевне відчула на серці тепло, мир і спокій. Інколи в цю пору забувається навіть матеріальна скрута. В передріздвяні дні я завжди закликаю прихожан якось допомогти своїм малозабезпеченим сусідам зустріти народженого Христа у доброму настрої.
Колись мене до глибини душі вразила життєва історія, яка вже багато років переходить із уст в уста. Була собі родина: хвора мама, старший братик та маленька сестричка. Рано помер батько, тому жили вони бідно. Наближалося Різдво, а в них не було, навіть, шматка хліба. Одного разу хлопчик взяв папірець, та стареньким олівчиком написав: "Господи, незабаром Різдво. Кажуть, в цей день Ти виконуєш усі бажання. Пошли, будь ласка, для моєї мами здоров’я, а для сестрички хоча б декілька цукерок до свята". Цього листа він поніс до поштової скриньки, але ж через невеликий зріст не міг дістати. Раптом до нього підходить поважний чоловік і питає: "Що ти робиш?", на що хлопчик відповів: "Я написав листа Богу, а відіслати не можу". Тоді чоловік узяв аркушик і ніби кинув у скриньку. Насправді ж пішов до місцевого храму та прочитав його перед прихожанами. Згодом на адресу, що була позначена на папері, надійшло багато подарунків: одежа, взуття, іграшки, а також цукерки та печиво. Таким чином, Господь через своїх вірних не залишив людей у скруті перед святом.

— Позаду 2003 рік. Чи можете ви сказати про якісь підсумки?
— Час від часу необхідно підводити підсумки, але робити це слід обережно, щоб не зупинитися на досягнутому. Добре те, що вже завершується будівництво православного храму в Івано-Франківську. До половини побудоване приміщення церкви у місті Верховина та завершуються внутрішні роботи у церквах двох верховинських селах.
У наступному році хотілося б, з Божою допомогою, розпочати будівництво Спасо-Преображенського кафедрального собору на місці колишнього дитячого садка по вулиці Чорновола в Івано-Франківську.
Сьогодні Україна перебуває у глибокій економічній кризі. Багато людей відчули на собі негативні наслідки невдалих реформ. Більшість з тих, хто колись сам роздавав, змушені просити на шматок хліба.
Щодня на своєму шляху людина зустрічається з чисельними проблемами: заборгованість по заробітній платні, безробіття, хронічне недоїдання, тілесні хвороби, складнощі у родинних стосунках… В таких умовах важко підняти голову, поглянути на чисте небо та подумати про вічне. Дійсно важко, але необхідно. Тому в ці святкові дні я хотів би побажати, щоб люди не зупинялися на досягнутому, не опускали руки і, тим паче, менше скаржилися на долю.
Нехай разом з доброю звісткою про славне Різдво Спасителя у кожен дім увійде радість, тепло та злагода, а людські серця сповняться миром та спокоєм.
Світова історія не знає жодного випадку, коли б Господь залишив людину напризволяще. Не залишить Він і нас, якщо, не дивлячись на життєві випробування, будемо вірити, надіятися та любити.
Бесіду вів Олександр Андрущенко





 Священник Николай БЕЦЕНКО. «Помощь наркозависимому — это воцерковление его души»
 Архиепископ Ивано-Франковский и Коломыйский НИКОЛАЙ. "Чтобы добиться своей цели, униаты не останавливаются ни перед чем"
 Отець Николай (КАБАЦИ). "Мене оштрафували за те, що я відправляв літургію біля закритого собору"
 МИКОЛАЙ Архієпископ Івано-Франківський і Коломийський
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру