ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
    К 10-летию Харьковского Собора

Воспоминания участников

НИКОДИМ, митрополит Харьковский и Богодуховский:
- Если бы в 1992 году в сугубо церковные дела не вмешались светские силы, депутаты и политики, то, я уверен, сегодня бы Православие имело иной образ, объединяло бы всех. Но кому-то это невыгодно, и было сделано все, чтобы каноническую Православную Церковь Украины, неотделимую от Полноты Православия, бесконечно третировали. И, напротив, всячески поддерживали нечестивое сборище Филарета, которое не содержит в себе ничего, кроме скандалов, мести и разжигания страстей. Харьковский Собор длился двое суток. После его окончания официальная пресса от лица правительства заявила, что Никодим созвал Собор, но никто об этом якобы не знал. Так началась фальсификация событий, ибо на протяжении всей работы Собора через каждые два часа меня вызывали на телефонный разговор с канцелярией Президента Л. Кравчука. Он относился ко мне с большим уважением, и потому мне постоянно передавали: "Никодим Степанович, Леонид Макарович надеется на добрую дружбу и просит не трогать Филарета". Когда приступили к голосованию, помощник Президента по телефону от лица Леонида Макаровича предупредил: "Если Филарет будет снят, то правительство вашу Церковь поддерживать не будет". Украинские епископы в списки для тайного голосования вносили и мою кандидатуру, но я ее снял. Ведь Филарет поднял бы шум, что Никодим давно хотел стать руководителем Церкви в Украине и, дабы доказать противоположное, что Церковь находится не на политической, а на чисто духовной основе, я отказался претендовать на пост Предстоятеля Украинской Православной Церкви. Так что власти в Украине прекрасно знали о Харьковском Соборе и преднамеренно пытались его дискредитировать.
Я полагаю, что в том, что Харьковский Собор состоялся, заключался Промысел Божий. Филарет давал клятву перед Крестом и Евангелием, что соберет Собор, который изберет нового Предстоятеля, однако собрал каких-то светских людей, не пригласив украинских епископов, чтобы мы ему не мешали, и обманул общественность. Он следовал политической конъюнктуре, и если бы Церковь следовала таким же принципам, она бы давно перестала быть Церковью. Когда Синод решил, чтобы я созвал Собор, я позвонил Филарету и услышал от него: "Вы думаете, епископы будут вас слушать? Имейте в виду, если вы приедете в Киев, вас побьют камнями". Я решил созвать Собор в Харькове, разослал всем епископам приглашения и надеялся только на волю Божью. Приехали все епископы, кроме Львовского владыки, который телеграммой подтвердил свое согласие с решениями собора.
Если бы сегодня случилась подобная ситуация, я поступил бы именно так. Ведь речь идет о каноничности, неделимости Вселенского Православия. Если каждое столетие мы будем устраивать какие-то разделы, то дойдем до неопротестантизма, а не до торжества Вселенского Православия. Апостолы, чтобы не допускать разложения Церкви Христовой, создали 86 Апостольских правил. Таким образом Церковь защищает себя от соблазнов, честолюбия, властолюбия и прочих пороков, а также от тех, кто наполнен духом сатанизма. Мы этого не должны исключать. Если мы верим, что есть Бог, значит, есть и дьявол. Каноны Церкви оберегают Ее, и епископ даже дает клятву, что не будет ничего менять.
Я думаю, что все, что произошло в Украине за последние годы, не было случайностью. Сегодня, думая о Филарете, я склоняюсь к мысли, что он еще в зародыше был предназначен для обмана, лести и властолюбия. Когда мы собрались на Харьковский Собор, то даже не могли поверить, что он сможет так поступить. Ведь человек скорее бы пошел на казнь, чем сделал бы такую подлость для Церкви. Кроме честолюбия, властолюбия, в нем проявились и другие извращенные качества. Ответ на загадку его поведения мы находим в Евангелии, где говорится, что сатана вошел в Иуду, и он предал Христа. То есть предал тогда, когда стал инструментом сатаны, допустил его в свое сознание, в свою духовную природу. И Филарет подверг испытанию не только Церковь в Украине, но это, как рак, распространяется и на Вселенскую Церковь. Он поддерживает расколы в других странах. Я думаю: не то чтобы он изменил христианству, он никогда и не был христианином. Его, видимо, заслали, как комсомольца, в Церковь. Если бы он действительно был верующим, он не нарушил бы обета монашества, не присвоил бы все деньги Церкви и не сколачивал себе состояния, не преступал клятвы, не собирал бы вокруг себя атеистов и униатов и, наконец, не стал бы орудием духа злобы поднебесной. Ведь он без страданий покинул Святую Апостольскую Церковь!
Для борцов с Православной Церковью в Украине Филарет стал удивительным подарком. Они и мечтать не могли о таком союзнике. Те же униаты, сектанты должны были бы бороться с нами напрямую, а теперь у них есть возможность делать это чужими руками. Люди, которые его окружили и схватили, как паук муху, уже никогда не расстанутся с ним, потому что в нем огромный заряд злобы, лжи, шантажа. Такого разрушителя Православная Церковь в Украине еще не видела. И он теперь сеет только зло. Лермонтов в "Демоне" лучше всего выразил сущность демонизма: "Сею зло без наслаждения". Я полагаю, что Филарет уже не способен покаяться. Он готов даже толкнуть народ на резню и братоубийство, лишь бы отомстить Православной Церкви за то, что она не позволила ему кощунствовать внутри стада Христова.
Полагаю, что Богу нужно было, чтобы Филарет через Церковь, через такой крест изобличил свою демоническую суть. Филарет ожидал, что через месяц после Харьковского Собора нас уже не будет. Он и теперь в ярости и готов бросить все свои гигантские средства на борьбу с Православием. Но Бог поругаем не бывает. Православная Церковь в Украине была, есть и будет и, говоря словами Христа, "врата ада не одолеют её"
АНТОНИЙ, митрополит Чернігівський і Ніжинський:
- То є смертельний гріх - властолюбство. Бажання влади у людини переважає над усіма чеснотами, його вірою, почуттям правди і справедливості. Властолюбство ставить людину на колію, яка не веде до раю, а веде до пекла. На жаль, ця духовна хвороба була притаманна колишньому екзархові Філарету. Він плекав надію бути патріархом всія Руси. І я пам'ятаю його реакцію тоді на соборі в Москві, коли оголосили результати голосування за кандидатів на пост Патріарха всія Руси. Філарет з трьох кандидатів набрав найменше голосів. Він зблід, він був білий, як стіна. І тоді, я думаю, велика образа на весь світ закипіла в його серці, і почали складатися підступні плани про іншу дорогу - як стати патріархом в Україні. Бажання стати патріархом в Україні, єдиновладним господарем в Церкві в Україні примусило його говорити про автокефалію. Подумайте, чи став би він говорити про автокефалію в Україні, якщо б його обрали патріархом всія Руси? Звичайно, ні. Але пристрасть властолюбства заволоділа його серцем настільки, що він почав душити всіх, хто був з ним незгодний.
Пригадую, дзвонить він мені ввечері: "Владико, терміново виїжджайте в Київ, у нас Синод". Я відповідаю, що за волею всіх архієреїв нашої Церкви я мушу бути на соборі у Харкові. І він поклав трубку.
На собор приїхали всі 20 архієреїв Української Православної Церкви (крім Якова Панчука) і одностайно проголосували за нового Предстоятеля УПЦ - Митрополита Володимира.
Що приніс нам цей собор? Він спас нашу Церкву. Спас від страшного розколу. Інакше Філарет потягнув би всіх за собою в те пекло.
Чи можна сказати, що соборний розум Церкви переміг диктатурний вплив Філарета на українських єпископів? Так. Філарет мав вплив страшний. Його всі боялись Адже яка була практика? Коли ми приходили на засідання Синоду, то ніхто не мав права на свою думку. Бо він прислухався тільки до тих думок, які відповідали його планам. А коли бачив незгоду - розправлявся жорстоко. Так був позбавлений сану Іонафан, заборонені єпископи Онуфрій, Сергій і Аліпій, навіть митрополита Агафангела було позбавлено кафедри і відправлено за штат. То були дії свавільного диктатора. А скільки людей не витримало! Взяти хоча б його маніпулювання покійним митрополитом Леонтієм. Він його посилає в Одесу, потім в Херсон, потім призначає в Донецьк, де перед цим заборонив Аліпія. Народ Леонтія не визнав. У бідного владики піднявся тиск, а потім - інсульт, і людина загинула.
Так що Філарет, я б сказав словом грубим, був людоїдом. Він до своєї мети міг йти по кістках, люди для нього ніякої ваги не мали.
Тому собор у Харкові - то велике щастя, бо він зберіг Церкву від розколу, очистився від скверни.
Сьогодні ми бачимо, що в особі Денисенка діє дух злоби, дух ненависті, дух, який породжує ворожнечу, який вже піднімає меч, про який Господь говорив: "Поверни меч у пахву свою". І якби влада дозволила, він би почав страшні репресії. Він і так вже десять років справляє безчинства і гоніння на нашу Церкву. Дивлячись на його діяння, ми можемо сказати світові, що під рясою лжепатріарха Денисенка - злий дух. Бо благодать знята з нього, і виникла пустота, яку зайняв дух злоби.
Тому я хочу застерегти людей, які після безбожного запустіння повертаються до віри, до святої Церкви, щоб вони не потрапили у пастку розколу, не пішли в блуд цей. І тут багато залежить від нашої пастирської пильності. Сьогодні наші церковнослужителі як ніколи повинні мати високу моральність. Бо Іоан Златоуст говорить так, що коли ми виконаємо заповіді Божі, то весь світ за нами піде. Але якщо світ бачить в нас спокуси, гріхи, то світ відвернеться від нас. Скалічена розколом душа людини дивиться, де світло, а не темрява.
Тому я побажав би, щоб ми були істинними світильниками, що на горі стоять, а люди б пізнали той світ і тримались би віри предків своїх.
ФЕОДОСИЙ, митрополит Полтавський і Кременчуцький (+2001):
- У 1967 році я був вікарієм Київським. Одного разу диякон Костянтин, який ремонтував філаретівську дачу, під великим секретом розповів мені, що митрополит Філарет, гуляючи там, на руках носить немовля і що це немовля - його рідна дитина. Тоді я не надав цьому великого значення, думаючи, що отець диякон, можливо, чогось не зрозумів. Та трохи згодом поміж киянами поповзли різні нескромні поголоски, чутки, потім пішли по руках анонімні листи про аморальність Філарета.
Про це стали писати в газетах. Нищівного удару завдав Філарету письменник О. Нєжний. Він багато про Філарета писав у журналі "Огонек". На сторінках цього часопису Нєжний говорив: "Якщо я неправду пишу, то хай Філарет за наклеп подасть на мене до суду, а я там доведу свою правоту". Проте Філарет на О. Нєжного до суду не подав, бо знав, що цей судовий процес він програє. Обвинувач мав неспростовні докази.
Ім'я Філарета стало одіозним, для багатьох огидним, а його життя, поведінка, аморальність кидали чорну тінь на всю Православну Церкву, викликали обурення серед духовенства і віруючих. Щоб якось вийти з цього непростого становища (адже подібне виходить за рамки церковних канонів), на Архієрейському Соборі в Москві 1992 року Філарету було запропоновано тихо-мирно піти на пенсію, щоб каятися перед Богом у своїх гріхах. Перед святим Хрестом і Євангелієм Філарет тоді пообіцяв це зробити заради злагоди та миру церковного.
Це так було на Соборі в Москві. Повернувшись додому, в Київ, Філарет "забрав свої слова назад". Він розіграв комедію, сказавши, що Москва його хоче позбутися тому, що він домагається церковної автокефалії, бажає добра Україні.
Філарет набивав собі ціну, ліз в герої і великомученики. Та насправді все було не так. Йому жаль стало прощатися з митрополичою владою. Він аж тридцять літ керував Київським Екзархатом і тепер уже не міг себе уявити в ролі простого смертного. На пенсію він, звичайно, не пішов.
Будучи забороненим у священнослужінні в 1992 році на Харківському Архієрейському Соборі, він продовжував служити і навіть рукополагати для себе архієреіїв - готував свої власні кадри. Отак було покладено початок філаретівській секті, котру тепер чомусь він іменує Київським патріархатом.
У свій час, виступаючи проти атеїстичної влади, я жертвував собою ради Церкви. Філарет же робить навпаки: він Церкву приносить в жертву ради свого мізерного земного благополуччя. Він воліє хоч у пеклі, та все ж таки сидіти в патріаршому куколі. Якби я був на його місці, я взяв би лопату, пішов на Київську гору, викопав би там печеру, таку, яка була в святого Антонія, заліз би в неї і плакав день і ніч, просячи у Бога прощення. Бо є чого плакати, адже гріх Філарета не рядовий, це - гріх вселенський.
Та Філарет не плаче, печери не копає і не кається. Сатанинська злоба, гордість, непомірне честолюбство засліпили його очі, і він уже нічого не бачить, окрім свого власного куколя і "ненависної Москви".
Філарет йде вперед, будучи духовно сліпим, він веде за собою усіх сліпих - веде їх у безодню.
Колись Іоан Кронштадтський сказав, що письменник Лев Толстой у своєму богохульстві так далеко зайшов, що Бог уже може не прийняти його покаяння. Так і сталося. Л. Толстой помер без Сповіді і Причастя.
Чи не буде того ж і з Філаретом? Важко йому повернутися назад, "далеко зайшов". Головною помилкою його є те, що він в ім'я Бога йде проти Бога. І шкода, що він сам цього не помічає. Філарета за його гріхи, обман, клятвопорушення, озлоблення Архієрейський Собор позбавив священного сану, і він тепер уже простий мирянин, він сьогодні просто Михайло Денисенко. Він і його духовенство після цього акту прокляття не мають права рукополагати, хрестити дітей, ховати померлих, причащати віруючих, бо всі ці дійства незаконні, безблагодатні і, більше того, - гріховні.
Філарет, підданий прокляттю (анафемі), несе цю кару не сам, несуть її й ті, хто його підтримує, хто за ним іде. Господь сказав: "По плодах їх пізнаєте їх ", а плоди цієї автокефальної церкви - безблагодатні. І хто поєднається з нею - буде розкольником".
Правда, він, обманюючи людей, каже, що цю анафему Москва проголосила незаконно, по злобі своїй до нього. Це - ще одна його фальш. Анафему підтримали усі інші Вселенські Церкви. Отже, він накликав на себе і своїх прісних не московську, а вселенську анафему - світове церковне прокляття. Коли я, кажучи це, помиляюсь, то хай Філарет документально покаже, хто з патріархів, хто з Глав автокефальних, незалежних Церков підтримує його, хто проти цієї анафеми. Такого документу у нього нема й не буде.
Таким чином, Філарет-розстрига веде наших дітей, онуків та й батьків - усю Україну під вселенське прокляття.
Брати і сестри! Хіба вам мало і без того різного горя та біди, що дехто з вас шукає собі ще й прокляття? Філарета ви не врятуєте, а себе згубите. Не йдіть до нього, а хто вже пішов, негайно поверніться в законну, канонічну Українську Православну Церкву, щоб над вами не тяжіло прокляття, а було Боже благословення, щоб до вас прийшло спасіння!
АГАФАНГЕЛ, митрополит Одеський і Ізмаїльський:
Значення Харківського собору неминуще, оскільки він поклав початок канонічній самостійності Української Православної Церкви. Собор обрав одноголосно замість забороненого в священнослужінні Філарета Денисенка Блаженнішого Митрополита Володимира. Собор, звичайно, проходив у важких умовах, тому що з Києва постійно дзвонили, з кабінету Президента Кравчука погрожували, постійно нав'язувалась думка, що собор не будет визнано дійсним, законним. І Кравчук намагався цю думку підтвердити в телепередачах. Усе це свідчило про те, що вже тоді найвищі політичні сили поставили собі за мету (свідомо чи несвідомо) створити для себе зручну "кишенькову" церкву, яка служила б не Євангелію і народу, а насамперед політичним інтересам купки людей. Людей, які зрештою не виправдали довіри народу, громадських організацій, суспільства в цілому.
От в яких умовах проходив собор. У таких умовах треба було відстоювати чистоту Православ'я. І мені ці умови були добре знайомі, оскільки я був депутатом Верховної Ради, брав участь в сесіях, навіть коли той самий Філарет мені це забороняв, і я добре бачив і відчував політичну розстановку сил, розумів, що Філарет спробує вивести Церкву в політичне русло, яке їй чуже за самою духовною природою. І нам на Харківському соборі слід було раз і назавжди вирішити: або ми підемо на поводі у політиків і станемо церковно-політичною організацією, над якою в кінці кінців стане якась "Церковна Рада" з депутатів-самозванців, колишніх комсомольських ватажків на зразок Червонія, Поровського та інших, або ми залишимося Церквою Христовою, яка живе за своїми духовними законами вже дві тисячі років. Церквою, яку світ так часто не розуміє, тому що не хоче зрозуміти, не прагне до цього, як не хочуть зрозуміти ті ж політики, що Церква передусім може бути засобом їх особистого спасіння. Адже Церква - це не якась організація, відомча структура; якою можна попихати, використовувати у передвиборчих, політичних кампаніях, зробити знаряддям державного управління, що, до речі, завжди було у католиків на пролязі їхньої історії.
Митрополиту Никодиму відверто заявляли з кабінету Кравчука, коли вони зрозуміли, що собор зірвати не вдасться (а, по суті, їх вустами говорив Філарет, який мав на Кравчука, і має сьогодні, величезний вплив), вони говорили і пропонували компромісне рішення: обрати тоді владику Никодима, але в жодному разі не владику Митрополита Володимира (Сабодана). І зовсім не тому, що він був на іншій кафедрі Православної Церкви, а тому що Філарет знав, що авторитет цієї людини в православному світі - і не лише в Росії, а й в Європі, Америці - настільки великий і що це настільки шанований в народі пастир і духівник, що з поверненням в Україну Митрополита Володимира його, Філарета, авторитет буде просто знищено, що з Митрополитом Володимиром у Церкву повернеться справжня духовність в управлінні, в Синоді. Саме цього боялися і намагалися перешкодити. Ви знаєте, що після собору унсовці Філарета вночі захопили Лавру і лише загін міліції особливого призначення зміг цю банду роззброїти і звільнити приміщення, куди мав приїхати митрополит Володимир. Ви знаєте також, як за 100 км від Києва у поїзд, в якому їхав Митрополит Володимир, сіли працівники спецслужб Кравчука і почали вмовляти його, щоб він пересів у Дарниці в машину і потайки від свого народу приїхати в Лавру, аби уникнути сутички на Київському вокзалі, де зібрались тисячі людей зустріти свого законного пастиря. І владика відхилив цю лукаву пропозицію. Він тоді сказав, якщо й будуть провокації з боку Філарета, то він зноситиме їх разом із своєю паствою з першого дня. І в цьому є свого роду символ. Філарет продав свій народ, кинув його, а Митрополит Володимир став на чолі осиротілої багатомільйонної пастви і в стражданнях поніс цей хрест разом із своїм народом. Він зробив свій вибір, як зробив його і Філарет. Тому від Філарета народ відмовився, а потім і піддав анафемі. Саме народ піддав анафемі, тому що Церква в перекладі з грецької мови означає зібрання людей, духовна громада. Саме ця духовна громада і піддала Філарета анафемі, зреклася його як зрадника і обманщика, що проміняв пастирську патерицю на жалюгідні політичні спекуляції і розкол.
Коли зустрічали Митрополита Володимира на Київському вокзалі, радість була як на Великдень. Люди співали: "Христос воскрес з мертвих", що свідчило про визнання народом свого справжнього пастиря, який не найманець, який, за євангельським словом, не тікає, побачивши вовка, не кидає череду, але захищає її і готовий за неї вмерти.
Так було, так воно є і сьогодні, і ми це бачимо. Політичні сили і сили зла так змучили нашого Предстоятеля Блаженнішого Володимира за ці п'ять років постійними авантюрами, захопленнями храмів, провокаціями, блокуванням правдивої інформації в пресі, на радіо і телебаченні, постійною наругою над святинями нашого народу, Православ'я, що під силу не кожній молодій людині. І лише милість Божа і покров Божий дає сили Блаженнішому Володимиру вести наш церковний корабель в цих надзвичайно важких умовах крізь рифи і каміння, крізь бурі і страшні підводні течії, які, мабуть, найстрашніші. Бо їх не видно. І тільки мудре управління Митрополита дає можливість бути в цілісності й злагоді. Наша Церква налічує вже 130 монастирів, близько 7 тис. парафій, шість семінарій і академій.
А розкольник Філарет перебуває в жалюгідному становищі, коли, за свідченням святих отців, він вимовляє хулу на Духа Святого, коли він вже не може принести покаяння. Він схожий на Арія, у якого в кінці життя за його жорстоку впертість випали нутрощі, і дай Бог, щоб кончина Філарета не була такою безславною. Тому що він мусить дати відповідь за те, що посварив український народ, розділив православних, став винуватцем усіх лих. І дуже шкода, що політичні партії, і Рух, і націоналістичний рух його підтримують, побачивши в ньому лідера, який начебто принесе добро для України. Усе це сатанинське безумство.
Але ми знаємо з Євангелія і з історії Церкви, що такі явища завжди поверталися проти самих гонителів і розкольників, а Церква лише в цих випробуваннях очищалася, стверджувалась і прославлялась. І молитимемося в ці святкові дні, коли Церква прославляє Святу Тройцю, щоб Господь зміцнив наш народ, нашого Предстоятеля Блаженнішого Владику Володимира, щоб в Україні запанували мир і правда Божа.
ОНУФРИЙ, митрополит Чернівецький і Буковинський:
Харківський собор став визначною подією в житті Православної Церкви в Україні. До Харківського собору, хоча в суспільстві вже була декларована демократія, свобода слова, в Церкві ці поняття ще не були реалізовані, бо на перешкоді стояв Філарет. Він залишався таким тоталітарним диктатором, який не терпів ніякої думки, яка не співпадала з його намірами. Церква практично не мала соборного розуму. Він вимагав одного - цілковитої підтримки його рішень. І будь-який відступ від своєї доктрини він жорстоко карав. Так було заборонено в служінні ряд єпископів, позбавлено сану єпископа Іонафана, були й інші репресії. І сталося так, що чистолюбство Філарета примусло його кривити совістю і нехтувати всім святим. Він поставив собі за мету бути патріархом і цій меті підкорив всю свою діяльність Ця мета в його розумінні виправдовувала всі засоби. Але то є принцип хибний, диявольський, яким керуються ізуіти і керується в даному випадку Філарет.
Саме Харківський собор, не без труднощів (труднощі були великі!), став на перешкоді підступних намірів Філарета. З Божої милості Собор відбувся і повернув життя Церкви в нормальне русло. Дякуючи йому, були створені умови, коли кожний єпископ може висловити свою точку зору, свої пропозиції на те чи інше питання. І дуже радісно, що в такий складний час було виражено внутрішнє наповнення єпископів, саме в критичній ситуації напередодні Харківського собору. І радісно було бачити те, що всі єпископи українського Православ'я, за виключенням двох осіб, приїхали з великим ризиком до Харкова, щоб висловити соборну думку відносно церковного життя в Україні.
Собор проходив в атмосфері загального духовного піднесення. Хоча були і телефонні дзвінки з погрозами з найвищих інстанцій, і виклики, після яких владика Никодим повертався блідий як папір, але знову сідав, брав себе в руки і продовжував вести собор. Гадаю, саме свобода духу дала людям силу перемогти ті земні спокуси, погрози, які стояли у нас на шляху.
Звісно, як людина, я хотів би, щоб Церква більш спокійно жила сьогодні. Але як християнин, як єпископ, я знаю, що Церква на землі святими отцями названа воїнствуючою. Тобто перемагає сили зла, бореться чистотою Духа з дияволом і, відповідно, страждає у цій боротьбі, несе великий тягар випробувань. І спокуси ці виражаються у різних формах, диявол повстає на Церкву не прямо, але через посередників. У даному випадку таким посередником став Філарет, який намагається перетягнути до себе віруючих людей. Але насильство і брехня ніколи не може повести за собою людину.
Філарет поклав свої надії тільки на сильних світу цього, а не на Бога. Уся УПЦ-КП разом з ним так само діє. А значить, вона приречена на загибель. Таке явище в їхній структурі, як так звана "вища церковна рада" - то символ їхньої неканонічності. Церковною радою мають управляти єпископські собори, а не мирські люди, миряни, у даному разі ультранаціональні політики, які диктують розкольникам свою програму дій. Тобто ця "рада" - то єретичне явище. І хоч вони говорять скрізь про свою "православність", представники УПЦ-КП з Денисенком на чолі - то такі єретики, яким би аріани позаздрили. Тому що вони Символ віри кажуть правильно, але нехтують ним в усіх пунктах. Але треба віру свою доводити не лише словами, а й ділами. А діла їхні жахливі, антихристові.
Розкол - це плід гордині. Так, іудеї, коли прийшов Спаситель на землю, не прийняли Його тому, що Він не підтримав їх у прагненні бути земними царями. Так і Філарет прагнув до мирської влади через духовну. Але Спаситель сказав, що Його царство не від цього світу. І вони з тих пір почали готувати протилежну Христу структуру і свого месію - антихриста І Філарет точно йде за такою схемою. Канонічна світова Православна Церква його не визнала, і він збирає пройдисвітів, самосвятів з усього світу і робить паралельно таку "церкву", яка б визнала його
Але кінець його буде такий, як кінець антихриста: буде ввержений у вогняне озеро...
Ми сподіваємося на милість Божу, і я хотів би, щоб ми не відійшли від тих принципів, Правил святих отців, Апостолів, на яких існувала Церква дві тисячі років. Тоді Церква не загине. Не ми спасаємо Церкву, а вона нас спасає. І та людина, яка не живе за принципами Церкви, заснованої Спасителем, вона саме себе виганяє з Церкви. І мені б хотілося, щоб ми усі зберігали вірність святій Церкві, яку очолює Христос і веде у вічне життя.
ІЛАРИОН, митрополит Донецький и Маріупольський:
- П'ять років тому, в квітні місяці, я очолив Херсонську кафедру після покійного митрополита Леонтія. І я пам'ятаю, як були розіслані телеграми, що в Харкові має відбутися зустріч архієреїв. Стояло питання про те, щоб ми Церкву не загубили, а відстоювали її в руслі святих канонів. І зразу ж розпочались дзвінки з Пушкінської від Філарета з вимогою, щоб я негайно їхав до Києва на якусь конференцію під його керівництвом (мені вже була відома його розкольницька заява після поразки на виборах патріарха Московського. Філарет замислив взяти реванш у Києві таким підступним шляхом). Він у наказовій формі вимагав мого приїзду до Києва, казав, що всі архієреї приїздять до Києва, хоча то була неправда. Але я не знав, хто куди буде їхати. Я йому відповів, що маю порадитися зі своїми благочинними, що люди проти того, щоб я їхав до Києва. Зібрав єпархіальну раду, і все духовенство вирішило, що я мушу їхати до Харкова. То було не лише моє особисте рішення, а голос моєї пастви, голос Церкви, і я це розумів. Я поїхав до Харкова, а старший по хіротонії священик повідомив на Пушкінську про те, що я прийняв саме таке рішення.
Напруження було дуже велике. Якась машина нас переслідувала майже всю дорогу від Херсона до Харкова, я знав про тісні стосунки Філарета з політичними структурами і відповідними державними службами, і можна було чекати на будь-яку провокацію, навіть на теракт з боку УНСО чи когось іншого...
Якось Бог дав, що в Харкові, куди ми приїхали вже під вечір, біля кафедрального Благовіщенського собору майже одночасно під'їхало шість архієреїв. Ми всі приложилися до мощей Мілєтія, до ікони Божої Матері. А ранком зібралися вже всі архієреї України і розпочався собор. А Філарет на той час проводив у Києві так звану Всеукраїнську нараду, на яку жоден з архієреїв не поїхав.
У самій назві була неправда: хіба Філарет міг мати думку всієї України? І ми бачили, що то буде біда. Собор зразу зробив поправки до Уставу УПЦ, який Філарет багато в чому робив під себе. По-перше, скасували рішення, що Блаженніший Митрополит обирається довічно, по-друге, що ця особа має бути лише з нашого єпископату (а чому не може бути православний український єпископ з будь-якої точки земної кулі, як це було завжди в історії Церкви), по-третє - на альтернативній основі, а також - з постійними членами Синоду, як це має бути, а не так як робив Філарет, викликаючи на Синод, кого йому заманеться: ми обрали постійних членів Синоду.
Слід зауважити, що ми тричі зверталися до Філарета з проханням приїхати і взяти участь в соборі. Ми не хотіли, щоб він залишався поза межами Церкви. Але він відмовився, розуміючи, що як ми не поїхали до Києва, то не будемо підтримувати його протицерковні наміри.
Головував на соборі владика Никодим, старший по хіротонії. Вибори нового Предстоятеля Церкви були на альтернативній основі. Кожний єпископ мав право запропонувати три кандидатури. На другому етапі з 18 голосів вже 16 було за Митрополита Володимира (Сабодана). Владика Володимир якраз був у відрядженні у Фінляндії" і нічого не знав. Ми звернулися до Патріарха РПУ з проханням, щоб він його відпустив на свою рідну землю, бо того бажав український народ, того бажала вся повнота Церкви, на те було Боже благословення, воля Божа.
Собор також розумів, якої біди може наробити Філарет, і йому соборним розумом Церкви було заборонено у богослужінні. Але він уже став на хибний шлях розколу. Він зразу почав рукополагати і служити.
Коли ми обрали Блаженнішого Митрополита Володимира, ми всі відчули, що Церква спасена, що вона не сирота, що має свого Пастиря, що має свій форпост. Була якась духовна радість, схожа на ту, коли людина сповідується і .після сповіді виходить очищеною. У мене і у всіх було таке почуття - очищення від скверни.
Єпископат був одностайним, вся соборна повнота Української Православної Церкви обрала нового Предстоятеля. Не відбулось розділення, Церква лише одностайно відмовилась від протицерковних, протинародних намірів Філарета. І то була велика радість для нас, для історії, для Церкви в цілому в Україні. Ми зберегли Церкву.
І життя підтвердило, що Філарет, то був вовк в овечій шкурі. Він не був наш, не був духовний лідер, він не був екзарх, не був пастир, не був зі своїм народом, бо зрікся своєї Церкви, свого народу, а значить, - і Бога, Христа. І це страшно. Подальші події п'яти років свідчать саме про його підступну діяльність
Пам'ятаю, як владику Никодима викликав Київ під час собору, дзвонили з приймальні Кравчука (то все Філарет діяв), і владика повернувся білий як стіна. І ми зрозуміли, що йому погрожували. Але треба віддати належне його духовній мужності і сповідництву - найстарший архієрей достойно витримав ті випробування.
Харківський собор має історичне значення. Він став тим оплотом, тією стіною, яка захистила Церкву від розколу. Те, що відкололося з Філаретом, то сухе, неживе гілля. Собор показав, що ми єдині, що не схибили проти канонів Вселенських Соборів, Правил святих отців, зберегли чистоту Православ'я, в якому є спасіння.
Те, що Філарет зробив ставку на політиків, а не на народ і не на Церкву Божу, є свідченням того, що він дійсно проти слів псалмоспівця, які промовляє Церква в антифоні на службі: "Не надійтесь на князів, на синів людських, в них нема спасіння..." А Філарет відчув, що Господь не з ним, тому він почав шукати інші сили, які його підтримають... Тепер у нього духовного нічого не лишилось. Він мав Київську митрополію як форпост своїх особистих амбіцій, своєрідних репресій на духовенство. Так було, і ми всі це відчували. Ви знаєте, один єпископ сказав про Філарета так: "У нього диявол вчиться робити підступи проти роду людського". Тобто якась підступність живе в цій людині. І не випадково його піддано анафемі.
До речі, ще жива мати Філарета, вона мешкає в селі моєї єпархії і ходить сповідатися до нашого священика. То ж розкол - це трагедія. Але з Божою поміччю його буде усунено. Я вірю в це.





 Святослав РЕЧИНСКИЙ. Взыскуя солнцезрачных истин..Харьковский Собор - предпосылки и последствия
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру