ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Сергій БАРШАЙ.   Сто років із курантами

Православне життя очима світських ЗМІ: 22 – 28 грудня

Сто років із курантами. – Храм на місці мученицької кончини. – Гоголівські церкви. – Чудотворний образ святителя. – Святитель-професор.

Минулого тижня Велика лаврська дзвіниця відзначала один ювілей – 26 грудня виповнилося рівно сто років, як на дзвіниці поставили сучасні куранти. Як розповідає О.Біда у статті “Лаврським курантам – 100” (Вечірній Київ, 25.12.2003 р.), “Одразу ж після спорудження Великої лаврської дзвіниці на ній було встановлено годинник з боєм. Складний механізм виготовив підданий лаври, майстер-годинникар Павло Чернявський, прозваний дзигармістром… Після 14 років роботи (1758 рік) годинника замінили іншим. А ще через 30 років лавра придбала новий годинник. Цей механізм діяв до заміни його нинішнім у 1903 році… На початку червня 1903 року до Києва прибули куранти, виготовлені у Москві на фірмі Андрія Єнодіна, добре відомого на той час. Механізм зібрали і він успішно пройшов випробування без підйому на дзвіницю. Але виникла затримка з його монтуванням. Для цього необхідно було покласти цегляну підлогу з металевими конструкціями, спорудити сходи, 17-метрову шахту для гирь та власне годинника. А ці роботи мав виконати монастир. Майданчик був готовий лише через кілька місяців.
Бій лаврських курантів, до яких сьогодні ведуть 310 сходинок, у Києві чують і нині. Хоча не обійшлося без вимушеної перерви. 6 років мовчання спричини потужний струс під час вибуху Успенського собору в листопаді 1941 року. годинниковий механізм знову запрацював лише влітку 1947 року”.

Про знайомий і рідний авторові з дитинства храм, що розташований біля Дністровського лиману, розповідається в статті О.Казакова “Храм на берегу лимана” (Вечерние вести, 24.12.2003 р.). “Часто я подходил к замкнутой амбарным замком облупленной церковной двери и заглядывал в щель между створками. На полу храма стояли бидоны с краской, лежали доски, ящики, валялись пустые бутылки из-под вина "Бiле мiцне" и мятые пачки из-под папирос "Сальве".
Первый раз я вошел в этот православный храм лишь три года назад. Поставил свечечку за упокой души своей бабушки (как оказалось, крещеной), которая, как мне сегодня думается, не зря выбрала местом наших прогулок дворик рядом с храмом.
Падение амбарного замка на дверях этой церкви мне пришлось ждать тридцать лет…
Вечер. Шумит прибоем Днестровский лиман (подражает неумело, по-детски, морю, в которое он вольется километров через тридцать), прячется в лопухах и бурьяне лестница, ведущая вверх от кромки воды к греческой церкви. Вот я и наверху. Постою, отдышусь, вспомню то, что знаю об этом храме.
В 1330 году - Аккерман был тогда под генуэзцами - церковь эта начала строиться на месте мученической кончины святого Иоанна Сочавского. Иоанн, как гласят хроники, родом был из Трапезунда, занимался торговлей и принадлежал к числу благочестивых христиан.
Однажды он отправился с товаром на большом корабле, принадлежавшем иностранцу-католику. Видя Иоанна неустанно молящимся, владелец корабля задумал, как говорили тогда, "совратить его в латинство" и время от времени заводил с ним на палубе споры о преимуществе католицизма перед православием. Но Иоанн отвергал все доводы своего противника, чем и вызвал его ненависть”.
У статті коротко розповідається про мученицьке сповідництво своєї віри святим Іоанном. Його били палками із колючками, аж доки самі кати втомилися. “Тогда тиран, продолжая зверствовать, распорядился привязать Иоанна к хвосту дикого коня и влачить по городу.
Наступил вечер, за ним - ночь. Бездыханное тело бедного православного отвязали от коня и оставили лежать на земле - так распорядился жестокий огнепоклонник. И вдруг среди ночи те из аккерманцев, которые не легли спать, а, потрясенные, стояли на месте казни, увидели чудо: над мученическими останками показался огненный столп с зажженными лампадами, и явились три старца в белых одеждах, распевавшие дивные песнопения”.
Як підсумовує автор, “Много днестровской воды за семь веков утекло в Черное море, много чего случилось в жизни Белгорода-Днестровска. А православный греческий храм, приняв и пережив в советские времена клиническую смерть, возродился”.

Про Свято-Микільський храм легендарної Диканьки, який безпосередньо пов’язаний із дитинством нашого письменника Миколи Гоголя, розповідається в “Вечерних вестях” за 25.12.2003 р. (стаття “Гоголь рожден по молитве”). “Небольшая церквушка на окраине Диканьки. Настоятель о. Василий крестится на невзрачный пень, который здесь берегут как зеницу ока. Это святыня, с которой все началось. Доказательства - в архивах Диканьского краеведческого музея в Полтавском областном архиве, в архиве древних актов в Москве и Государственного исторического архива России в Санкт-Петербурге...
- В незапамятные времена на этом пеньке, - рассказывает о. Василий, - люди нашли икону святителя Николая. Благочестивые прихожане перенесли ее в ближайшую церковь. Каково же было их удивление, когда утром икона опять оказалась в лесу на том же самом пеньке! Ее снова и снова возвращали в храм, а она снова и снова появлялась в лесу. И тогда священники предложили именно на этом месте построить новую церковь. А поскольку икона была Николая Чудотворца, то и церковь назвали Никольской. Удивительный пень стал своеобразным алтарем. На него поставили крест, а слава о чудотворной иконе понеслась по всей Руси…
- А шли сюда, между прочим, со всей России пешком, - уточняет батюшка. - Считалось, что к таким паломникам икона особо благосклонна.
После того, как роды дважды закончились неудачно, Мария Гоголь-Яновская из села Яновщина, что в 25 верстах от Диканьки, совсем было пала духом. С мольбами подарить ей сына она припала к иконе Николая Угодника. И ее молитвы были услышаны. Мальчик не просто родился здоровым и крепким. Он родился гением! Так Диканька помогла появиться на свет Николаю Гоголю, а он, в свою очередь, возвеличил Диканьку”.
“Гоголівська” тема піднімалася на минулому тижні і в газеті “Хрещатик” за 24.12.2003 р. У статті В.Кульової “Від Миргорода до Диканьки” розповідається, зокрема, про храм, де “охрестили автора "Мертвих душ". “Миргородською вулицею Великих Сорочинців простуємо до Свято-Преображенської церкви, знаменитої не тільки іконостасом. А він п'ятиярусний, дивовижного різьблення (фантазії і вправності миргородським майстрам не бракувало). Тут охрестили Миколу Гоголя. Через 32 роки по смерті письменника знайшли запис у церковній книзі, що "в семье Гоголь-Яновских Василия и Марии родился сын. Младенца назвали Николаем". Автор "Мертвих душ" з'явився на світ 20 березня (за старим стилем) 1809-го також у Великих Сорочинцях…
Знамениту церкву спорудив Данило Апостол, котрий був двічі гетьманом - спочатку наказним, а потім Лівобережжя. Храм мав слугувати родинною усипальнею. Звели її за шість років (1728-1734). Кажуть, буцімто камінь доставляли за 26 кілометрів: козаки вишикувались у довжелезний ланцюг і передавали бут з рук у руки… Споруда вражала пишнотою. Іконостас виблискував сріблом-золотом… В усипальні знайшли вічний спокій вісімнадцять членів знаменитого роду: Данило Апостол, дружина, три доньки, сини, онуки... В 20-х роках ХІХ століття храм і усипальню пограбували. Потім замурували ходи, які вели під Пслом далеко в поле, порушивши тим самим вентиляцію. У церкві облаштували музей декоративного мистецтва. Лише в 1991 році її повернули віруючим. Встановили відреставрований у Софії Київській іконостас. Допоміг пра-пра-праонук (в тринадцятому коліні) Данила Апостола, що нині живе в Аргентині. Родич у чотирнадцятих із Швейцарії подарував дзвони, які тепер скликають сорочинців на службу Божу”.

Про інший храм Полтавщини на минулому тижні також писали газети “Труд – Украина” за 24.12.2003 р. і “Сегодня” за 26.12.2003 р. Тема їх матеріалів була однаковою – чудо від ікони, що сталося в Успенському соборі м.Гадяча. “Через год после открытия собора на иконе Николая Угодника заметили легкий налет, - розповідає А.Недавній у “Труді” (стаття “Икона на стекле и невидимый хор”). – “Сначала думали, стекло потемнело, - рассказывает настоятель собора отец Игорь. – Когда стекло сняли, оказалось, что оно, как фотопластинка, скопировало изображение вышитой иконы. Поставили другое стекло, но и оно через месяц скопировало облик святого».
Сначала о том, что происходит, старались не говорить, дабы окончательно убедиться в достоверности чуда. Прошло время. Изображение появляется уже на пятом стекле в деревянном киоте.
Вышитая икона с отражением на стекле Николая Угодника в Свято-Успенском гадячском соборе стала местом паломничества”.
У газеті “Сегодня” (стаття О.клочко “Икона Николая Угодника оставляет отпечаток лика святого на стекле”) розповідається, як було виявлено чудо. Чоловік жінки, яка вишила ікону вирішив замінити рамку на іконі. “Разобрал старую, взял стекло и... увидел четкий отпечаток лика святого. Это удивило и его, и священнослужителей собора, которым он показывал стекло. Но тогда большого значения этому факту все же не придали. Подаренную икону в новой раме повесили на центральном месте иконостаса. Перед нею правили службу, молились”.
Тут же іде розповідь про те, як кілька років тому зводився цей собор “усім миром”. “Собор возводили в течение пяти лет на деньги спонсоров и народные пожертвования. Отец Игорь со своими священниками переквалифицировались в строителей, сами делали бетонные блоки для фундамента, кирпичную кладку. Прихожане сносили старые самовары, утюги, ненужный металлолом, который позже обменяли на медь и отлили три самых больших колокола. Еще четыре подарили спонсоры. И теперь, когда звонят все семь, голос церковных колоколов слышат даже в селе Броварки за тридцать километров от Гадяча.
Деньги на иконы для иконостаса прихожане собирали целыми семьями и даже улицами. Люди складывались по 3-10 гривен…
Отец Игорь говорит, что хочет сделать из собора, расчитанного на 600--700 прихожан, духовно-культурный центр. В цокольном этаже планируют построить большой актовый зал”.

У статті В.Єрмакова “Святой со скальпелем хирурга”, опублікованій у “Вечерних вестях” за 23.12.2003 р., автор розповідає про геніального хірурга і видатного архіпастиря – святителя Луку Кримського (Войно-Ясенецького). У матеріалі розповідається про нелегке життя Архіпастиря, а також дається йому оцінка як Особистості.
“Выбор профессии был нелегким. После долгих раздумий юноша поехал поступать в Петербургскую Академию художеств, но во время экзаменов его снова одолели сомнения. Можно ли всю жизнь заниматься тем, что тебе нравится, но без чего вполне могут обойтись страдающие вокруг тебя люди?
Не лучше ли заняться тем, что будет полезно народу, тем, что принесет ему облегчение?
Сомнения привели к тому, что юноша забрал документы из Академии художеств и решил поступить на медицинский факультет Киевского университета.
Работе над диссертацией были посвящены все отпуска. В 1916 году в Москве состоялась ее успешная защита, а от Варшавского университета этой работе была присуждена премия с формулировкой: "За лучшие сочинения, пролагающие новый путь в медицине". Вот только премиальных денег диссертант не получил, так как не смог представить в совет университета положенное число экземпляров книги: она была издана тиражом всего 750 экземпляров и мгновенно распродана во всех магазинах, куда автор ее неосторожно отдал, ничего себе про запас не оставив.
Среди больных, которых Войно-Ясенецкий оперировал, многие поступали с инфицированными ранами. Лечение затягивалось, осложнялось нагноениями. Требовался большой опыт, чтобы выходить ослабленных больных. Эта трудная проблема особенно остро стояла перед медициной до изобретения антибиотиков.
Как-то вечером после трудового дня профессор сел за стол и начал набрасывать на листах бумаги план будущей книги по гнойной хирургии. "А ведь когда эта книга выйдет в свет, - неожиданно подумал он, - на ее обложке будет стоять имя епископа..." Навязчивая мысль была странной, просто нелепой. Как мог профессор, врач, мирянин, женатый человек превратиться в монаха, архиерея?!
Только два раза владыка Лука успел провести богослужение. Ночью его арестовали и посадили в подвал ГПУ. Обвинения были самыми нелепыми, но надеяться на справедливость не приходилось. Сидя в тюремном заключении, он завершил первый том "Очерков гнойной хирургии". На титульном листе автор вывел: "Епископ Лука. Профессор Войно-Ясенецкий". Все сбылось, как он и задумал.
Этой книге была суждена долгая жизнь. В годы Великой Отечественной войны она спасла жизнь тысячам раненых, а ее автор был удостоен Сталинской премии I степени. Но прежде чем настал такой счастливый конец, ему пришлось пройти через ад тяжелейших ссылок. Бог помог ему, уже немолодому и совсем не здоровому человеку, перенести многочасовые конвейерные допросы, пытки и избиения в тюремных карцерах. Бог дал ему твердость духа, чтобы не оговорить себя ложными обвинениями. Не отрекся он, несмотря на все уговоры, и от священного сана.
Он не совершал сверхъестественных чудес, не оживлял мертвых, не сотворял знамений - только делал то, что следовало делать, смиренно нес предназначенный ему крест. И за этот молчаливый ежедневный подвиг люди признали врача-архиепископа святым. В 1996 году, 11 июня, владыка Лука был канонизирован Украинской православной церковью, так как последние годы его архипастырского служения прошли в Крыму, на территории нынешней независимой Украины. День 11 июня стал в святцах днем его памяти”.





 Огляд преси 14-20 червня
 Сергій БАРШАЙ. Божа Матір Волинська. Православне життя очима світських ЗМІ: 26 квітня – 2 травня
 Сергій БАРШАЙ. Чудо і науковий підхід. Православне життя очима світських ЗМІ: 19 – 25 квітня
 Сергій БАРШАЙ. Монастирі, джерела, видавництва. Православне життя очима світських ЗМІ: 12 – 18 квітня
 Сергій БАРШАЙ. ЗМІ на Великдень. Православне життя очима світських ЗМІ: 5 – 11 квітня
 Сергій БАРШАЙ. Книга про українську ікону. Православне життя очима світських ЗМІ: 29 березня – 4 квітня
 Сергій БАРШАЙ. Кому заважає монастир? Православне життя очима світських ЗМІ 22-28 березня
 Сергій БАРШАЙ. Святині України і Абхазії. Православне життя очима світських ЗМІ: 15 – 21 березня
 Святині під вугіллям і уламками будинку. Православне життя очима світських ЗМІ: 8-14 березня
 Сергій БАРШАЙ. Візит кардинала Каспера і реакція ЗМІ. Православне життя очима світських ЗМІ: 23 – 29 лютого
 Сергій БАРШАЙ. Проблеми Кирилівської церкви. Православне життя очима світських ЗМІ: 1 – 7 березня
 Сергій БАРШАЙ. Константинопольський Патріарх і уніати. Православне життя очима світських ЗМІ: 9 – 15 лютого
 Сергій БАРШАЙ. Донецький храм на колесах. Православне життя очима світських ЗМІ: 2 - 8 лютого
 Сергій БАРШАЙ. Особливості високосного року. Православне життя очима світських ЗМІ: 26 січня – 1 лютого
 Сергій БАРШАЙ. Останнє зимове свято. Православне життя очима світських ЗМІ: 19 – 25 січня
 Сергій БАРШАЙ. Різдвяна тематика у центральній пресі.
 Сергій БАРШАЙ. Різдво на дворі. Православне життя очима світських ЗМІ: 5 - 11 січня
 Сергій БАРШАЙ. МОЛЕБЕНЬ БІЛЯ КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ. Православне життя очима світських ЗМІ: 29 грудня – 4 січня
 Сергій БАРШАЙ. Ім’я Святителя у храмах, місцевостях і вулицях.
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру