ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Митрополит Харківський і Богодухівський НИКОДИМ.   Життя та труди протопресвітера Гавриїла Костельника

Розлучаючись із своїми учнями, Господь Іісус Христос поклав на них служіння бути благовісниками і свідками істини його вчення (Лк. 24, 26-48; Діян.1—8; 26.16,22). Апостоли і безліч християн початкового періоду історії Христової Церкви правдивість свого свідчення про істину Євангелія ствердили мученицькою смертю.


В слов’янських мовах грецьке слово «мartir — свідок» передано словом «мученик», в якому поєдналися поняття свідчення про істину і мучеництва за неї. Таким свідком істини Православ’я і мучеником за нього воля Божа судила бути в наш час протопресвітеру о. Гавриїлу Костельнику, настоятелю Свято-Преображенського храму м. Львова.
Минуло вже більше ніж 50 років з того дня, коли православний люд почув звістку про мученицьку кончину о. Гавриїла. 20-го вересня 1948 року він, тільки-но закінчивши відправну літургію, повертався додому і був убитий недалеко від церкви ворогами Православ’я. Так закінчив великий подвиг свого життя добрий пастир, який душу свою поклав, аби вивести віруючих з духовної неволі уніатства.
Покликання всього життя о. протопресвітера Г. Костельника полягало в невтомному шуканні правди. Довгим і складним був той шлях.
Складаючи щиру шану світлій пам’яті подвижника, пройдемо тим шляхом, яким Господь вів о. Гавриїла до Православ’я.
Протопресвітер о. Г. Костельник народився 15 червня 1886 року в греко - католицькій родині переселенців із Закарпаття, в селі Руський Керестур на Угорщині. Після початкової угорської школи йому пощастило закінчити хорватську гімназію. Побожні батьки обирають для сина шлях священика. До цього його готує духовна семінарія і богословський факультет у м. Загребі. Навчаючись, він уважно придивляється не тільки до життя католицької митрополії в Загребі, але й до того, що зробила з православними сербами унія. Зрідка відвідує і православний храм.
Ректор греко-католицької семінарії, майбутній єпископ югославських уніатів Діонісій Няраді, звертає увагу на талановитого, всебічно обдарованого вихованця і в 1907 році посилає його продовжувати освіту до Львова.
Невдовзі його приймають до Львівської духовної семінарії. Після її закінчення для дальшого вдосконалення і завершення освіти юнака посилають до Фрейбурзького католицького університету в Швейцарії. Його він закінчує з відзнакою і докторським ступенем за дисертацію «Про основні принципи пізнання». Інтерес до логіки й теорії пізнання в Г. Костельника зберігається на все життя.
У 1913 році він повертається до Львова назавжди, приймає священицький сан і починає душпастирську працю як співробітник настоятеля Преображенської церкви о. В. Садовського, глибокого дослідника й знавця східного богослужбового обряду. Можливо, що саме о. Садовський прищепив йому той дух високої поваги до східно-православної основи в греко-католицькому обряді, який згодом поставив Костельника в перші лави «східного», «візантійського» напрямку в галицькому греко-католицтві, зробив його проводирем борців проти латинізаторських тенденцій унії.
Парафіяльну працю о. Гавриїл сполучає з навчанням релігії в середніх школах, а потім з викладанням філософських дисциплін у духовній семінарії, перетвореній з 1928 року на богословську академію. Творчі таланти його були дуже багаті, допитливий розум обіймав різні сторони людського знання й життя; працездатності його, здавалося, не було межі. Поет і філософ, він складає для своїх земляків граматику бачвансько-руського діалекту, працює як письменник, драматург, літературний критик і видатний публіцист, усім серцем віддається богословським і церковно-історичним дослідженням причин і підстав, через які сталось розділення Східної і Західної Церкви. Ці дослідження і досвід самого життя поступово наближають його до Православ’я. Простежимо, як цей процес відбився в його літературній творчості.
З 1920 року і до кінця 1929 року о. Г. Костельник був редактором журналу «Нива», органу греко-католицького духовенства Львівської єпархії. Тоді він відчув обов’язок «виробити собі ясний погляд на все, що діється, коли мав вести інших за собою».
Тим часом саме життя змушувало греко-католиків глибше замислюватись над долею своєї унії. Після укладення Ризького миру 1921 року до Польщі були приєднані православні землі Холмщини, Волині й Західної Білорусії. Для православних там відразу починаються тяжкі часи. Сотні православних храмів, відібраних як колишні уніатські, стоять пусткою, висаджені в повітря, нищаться, горять. Заздалегідь підготовані монахи різних латинських орденів і польське католицьке духовенство, підтримувані урядом, запопадливо насаджують на Холмщині й Волині нову унію. Вона вже не була окремою Церквою, а цілком підлягала місцевим католицьким біскупам і навіть деканам.
Для о. Г. Костельника та його однодумців, які «проходили до тверезого розуму», настає час визволятись від римського світогляду. В 1925 р. він подорожує до Риму. Пишний папський Рим назавжди став чужим для серця о. Г. Костельника. Воно розкрилося побожним почуттям і щирим молитовним піднесенням у православному храмі м. Загреба, де він побував, повертаючись додому. Там він пережив незабутні хвилини глибокого, цілковитого єднання з східним Православ’ям.
Ці настрої спонукують його ще глибше взятися за критичне дослідження багатовікової незгоди Римської Церкви з православним Сходом. В цей час у «Ниві» та інших виданнях о. Г. Костельник раз-у-раз виступає на захист грецького, тобто православного, обряду в уніатстві, наполягає на очищенні унії від історичних латинських нашарувань, підносить думку про потребу вернутись до єдності християнства, яка існувала в першому тисячолітті.
Великого розголосу набула стаття о. Г. Костельника «Так собі думаю», надрукована в «Ниві» (№ 9 за 1927 р.), з рішучим осудом перейнятого уніатами від католиків звичаю правити літургію на заздалегідь виготовлених, вирізаних і засушених агнцях. Наступного року поборник Православ’я виступає на захист істотної частини східного чину літургії — призивання Св. Духа на освячувані Дари, або так званої епіклези. На неї тоді вже замахнулися горлаті латинізатори унії. Ці спроби о. Г. Костельник критично розглядає і рішуче відкидає в книзі «Спір про епіклезу між Сходом і Заходом». У цьому тривалому спорі автор, після глибокого і уважного дослідження, рішуче стає на бік православного Сходу.
Видання цієї книги в 1928 р. мало для о. Г. Костельника дуже важливі наслідки. Воно викрило перед пильними очима римської сторожі духовну спорідненість автора з Православ’ям, яка давно зародилась і зростала в ньому в результаті наукового вивчення догматики, права і церковної історії Заходу. На різку критику книги з боку єзуїта Спачіля о. Костельник відповів сильною реплікою в «Ниві». Завершенням цієї наукової дискусії було звільнення о. Г. Костельника в 1929 р. з посади редактора «Ниви»; в 1931 р. митрополит А.Шептицький бере його під свій безпосередній нагляд і призначає проповідником до собору св. Юра.
Вдячний митрополитові за «оборону» від дальших репресій, о. Г. Костельник проте рішуче повстав проти його архікатолицьких тенденцій і потурання латинізації богослужбового обряду у Львівській єпархії. На єпархіальному соборі 1943 р. о. Костельник відверто виступив з критикою ватиканських догм. Митрополит різко спинив оратора і позбавив його слова. Г. Костельник залишив збори і з того часу вже наполегливо говорив своїм однодумцям про необхідність повернення уніатів до Православ’я. Однак і серед цих випробувань та переслідувань сповідник не вагається і не згинається в своїх переконаннях, продовжуючи невсипущу працю над розкриттям історії та суті католицизму, походження і ролі унії. На цьому шляху він все більше укріпляється у вірі.
«Сам Бог знає, — писав згодом о. Г. Костельник, — що я духовно натерпівся в тих часах (1920-1929 р. р.), а відкрито не смів говорити про це. Але мене мучила журба за мій безталанний народ... і я взявся до студій над католицизмом, унією і Православієм на основі самих джерел (соборів, папських листів і т.д.) та написав цілу серію книжок на ці теми, щоб мій народ міг уже раз довідатися про дійсну правду, якщо Бог колись дозволить побачити світло моїм працям. («Апостол Петро і римські папи, або Догматичні підстави папства», Львів, 1945, стор. 57).
Бог благословив добрим успіхом подвиг борця за правду і дав йому велику радість побачити повернення рідного народу і його Церкви до отчого дому Св. Православ’я. Аж тоді о. Г. Костельник зміг видобути з шухляди письмового стола і дати людям свої давно написані твори. Після першої книжки — «Апостол Петро і римські папи, або Догматичні підстави папства» у львівському церковному журналі «Єпархіальний (згодом — «Православний») вісник» за 1946-1948 рр. були надруковані з цієї серії такі твори о. Г. Костельника: «Викляті святі» — Кирило і Мефодій», «Розвиток папства в перших п’ятьох віках», «Непомильність папи і Римської Церкви», «Примат латинської Церкви і уніатські Церкви», «Як римські теологи воюють».
Перша книжка — «Апостол Петро і римські папи», як свідчить автор, була остаточно закінчена ще в 1931 р. Докладно про святих Кирила і Мефодія о. Г. Костельник написав незабаром після виходу в світ у 1927 р. брошури про слов’янських первоучителів, виданої згадуваним уже єпископом уніатів Югославії Д.Няраді. Велика розповідь про «Розвиток папства в перших п’ятьох віках» була закінчена в 1933 р. У ці роки написані і інші твори.
Вони були безмірно корисні для православного усвідомлення возз’єднаних духовенства і вірних, які виховувались раніше в католицькому дусі. Всі перелічені твори о. Г. Костельника зберігають свою високу цінність. Вони дають неоціненний джерельний матеріал з екзегетики, догматики й каноніки, історії, літургіки та інших областей церковної науки, документально знайомлять читачів з походженням та історичним розвитком усього того, що в XI сторіччі розділило Римську Церкву і Вселенське Православ’я.
У творах о. Костельника читач знаходить також докладне з’ясування причин і умов, які сприяли виникненню в ній згодом нових католицьких догматів, розвитку на Заході нового церковного ладу на основі трьох римських приматів (папи, Рима і латинської Церкви). Нарешті, твори о. Г. Костельника досконало розкривають саму психіку католицтва, суть римської редакції християнства.
Духовна спорідненість з правдою східного Православ’я не тільки визволила о. Г. Костельника від римського «зачадження», але й поставила його як полум’яного і натхненного проводиря на чолі борців проти унії. Історія і живий наочний досвід сучасності свідчили йому, що унія на Україні, створена зусиллями Риму, польського уряду і латинського єпископату, стала національно-церковною трагедією українського народу. Дітище зради віри і народу з боку «шляхти духовного стану» серед православних єпископів кінця
ХVI ст., унія несла і прищеплювала нашому народові психологію приниження та низькопоклонства перед Заходом не тільки у вірі, але і в свідомості «нації другого сорту».
«Яничари» серед уніатської ієрархії та духовенства, особливо василіяни, захоплені войовничим психозом латинства, нівечили обряд своєї Церкви, навчали ворожнечі й ненависті до всього східного, до Православної Церкви та її народів, плекали націоналізм і його братовбивчу мораль...
Однак час для возз’єднання з Православною Церквою настав тоді, коли була закінчена Велика Вітчизняна війна І941-І945 рр. Свідомій, думаючій частині греко-католицького духовенства було ясно, що уніатська церква в нових умовах державного і народного життя стає історичним пережитком, що перед возз’єднаним віруючим народом Галичини відкривається шлях повороту до благочестивої Православної Церкви своїх предків.
Історичне завдання підготувати соборне повернення греко-католиків до єдності з Православною Церквою Промислом Божим покладено було на о. Г. Костельника. Він очолив ініціативну групу по возз’єднанню греко-католицької Церкви з Православною Церквою. Його найближчими співробітниками в ній були о. д-р Михаїл Мельник та о. Антоній Пельвецький, представник Дрогобицької та Станіславської єпархії.
Головним рушієм возз’єднання, душею цієї великої справи, безперечно був Г.Костельник. Таке місце йому визначено було довгими роками боротьби проти латинізації унії. Тоді він здобув високий авторитет серед духовенства й громадськості, виховав численних однодумців. Як голова ініціативної групи він організує духовенство, готує й видає для усвідомлення духовенства і мирян книжку «Апостол Петро і римські папи», не знаючи спокою їздить по містах і селах.
Благословенною вершиною, до якої простував о. Г. Костельник, невсипущою працею всього життя був Львівський Собор 8-10 березня 1946 року. Він справдив найщиріші молитви, найсвятіші бажання сповідника урочистою ухвалою: «Відкинути постанови уніатського Берестейського собору 1596 року, відірватись від Ватикану, повернутись до нашої батьківської православної віри.»
Маючи величезний досвід церковно-видавничої праці, о. протопресвітер приймає на себе всі клопоти по виданню православного церковного журналу «Єпархіальний Православний вісник». У ньому він вміщує свої глибокі проповіді, пояснює зміст великих християнських свят, а головне, друкує протягом 1946-1948 рр. свої давні праці, які привели його до православної віросвідомості. Як благочинний львівських парафій, він був щирим і відданим помічником першого львівського архієпископа Макарія, авторитетним порадником для духовенства. Але сталося інакше... 20 вересня 1948 року добрий пастир і воїн Христової правди був убитий і відійшов до Господа як свідок і мученик за Православ’я.
Там, де благословляли хижацький фашизм і поділяли його плани поневолення нашого народу, очевидно, боялися живого о. Г. Костельника, за яким ішла частина духовенства.
Вбивця о. Г. Костельника — кат, а не борець за якусь ідею. Він не посмів стати віч-на-віч із старим священиком і вбив його, стріляючи ззаду. Підлий боягуз не мав сміливості відповідати за свій злочин, прилюдно відстоювати свої погляди на суді. Побачивши, що йому годі втікати, він сам обірвав своє негідне існування.
Вбивці позбавили о.Гавриїла життя, сподіваючись з ним убити і святе діло мученика. Але вони забули Христове слово: «Не бійтесь тих, що вбивають тіло і потім більше нічого зробити не можуть» (Лк. 12,4). Лютість ворогів духовного й державного возз’єднання нашого народу з рідним Києвом виразно посвідчила тільки про їх безсилля і антихристиянський фанатизм.
Хоч якою трагічною і важкою була ця подія, хоч як вона приголомшила в перші хвилини, хоч якою великою була заподіяна шкода, возз’єднане церковне життя не спинилося. Те, що в житті історично, об’єктивно виправдане, неминуче перемагає і розвивається, хоч би яким нестерпним був біль перших гірких переживань. Всі духовні й миряни, які вкупі з о. Г. Костельником ділили труднощі боротьби, радість перемоги та захоплення творчою працею, побачивши всю мерзоту підступності ворогів волі і єдності українського народу, немовби відчували в собі додаткову духовну енергію.
Так перемогла правда Божа в справі невинно постраждалого священномученика, сповідника Православної віри протопресвітера о. Гавриїла Костельника.
Розмірковуючи про підступи своїх недругів, о. Гавриїл говорив: «Усі їх труди — найенергійніші — марні і до спасіння не приведуть, постільки вони працюють поза Церквою Божою, мало того — на вред їм, бо робота
єзуїтів та уніатів з масою затрат і жертв спрямована на приведення людей до підніжжя папи, тобто відмовлення від Церкви Христової Православної».
У подвигу терпіння і Христового співчуття до ближнього свого о. Гавриїл виконав заповіт св. ап. Павла: «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христа» (Гал. 6,2).
У свій час, щоб зберегти паству православну від пагубних розколів, священномученик Онуфрій говорив: «Всякого роду розколи — це тонкі тенета ворога роду людського. Вони хочуть влитися в православну ограду Церкви, щоб, як вовки в овечій шкірі, проводити спокуси серед віруючих, хто залишається вірним Церкві Божій...»
Піклуючись про чистоту єдності Святої Православної Церкви і непорочність її віровчення, протопресвітер о. Гавриїл говорить: «Для православного християнина необхідно вірити в Бога, приналежність до Святої Християнської Церкви, обов’язково виконувати всі заповіді Господні, суворо триматися Апостольських і святоотцівських канонів церкви і під керівництвом Церкви наближатися до вічного спасіння».
Древніх християн за одне ім’я ув’язнювали в тюрму, мучили, убивали. Але всі ці гоніння тільки укріплювали Церкву Божу: кров мученицька стала цементом, з’єднавши християн...
Перегортаючи сторінки духовної спадщини подвижника, з благоговінням дивуєшся його великій апостольській ревності про Церкву Христову і невтомності духу в справі стояння за чистоту Святого Православ’я, його батьківській турботі про паству Христову, за яку він був завжди готовий покласти і поклав душу свою.
Отже, Святе Православ’я на землі нашій, политій кров’ю о. протопресвітера Г.Костельника, після його передчасної кончини не похитнулося. Трудами архіпастирів і духовенства, щирою побожністю віруючого народу воно росло, міцніло і стверджувалося.
До цього часу архіпастирі, духовенство та віруючий народ віддають щиросердечну вдячність, синівську любов та непохитну відданість православній вірі своїх батьків. Цю святу ідею заповідав нам усім подвигом своїм, словом і ділом, життям і смертю священномученик протопресвітер Гавриїл Костельник.





 Митрополит Харьковский и Богодуховский НИКОДИМ. «Жизнь научила меня воспринимать скорби с благодарностью».
 НИКОДИМ Митрополит Харківський і Богодухівський
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру