ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Протоиерей Владимир САВЕЛЬЕВ.   Духовна і світська системи освіти: шляхи взаємозближення

Християнська традиція завжди з незмінною повагою ставилася до світської освіти. Великі мужі Церкви вважали: в світських науках, літературі та мистецтві можна знайти “скарб духовний”, тобто багато з того, що сприяє моральному вдосконаленню й інтелектуальному зростанню. На думку святого Григорія Богослова, "кожний, хто має розум, визнає вченість (освіту) першим для нас благом" [1].

Протягом багатьох століть у християнських країнах Європи шкільна освіта особливим чином поєднувала релігійні знання і той невеликий арсенал природознавчих здобутків, яким володів доньютонівський науковий світ. Серед навчальних дисциплін теологія займала далеко не останнє місце.

Починаючи з ХVІІІ століття, дух секуляризації поступово проникає у всі сфери суспільного життя. В більшій чи меншій мірі наука, філософія, мистецтво, література і навіть етика розвиваються автономно від релігії, формується новий світогляд, в якому майже не залишається місця основним євангельським ідеалам.

Сьогодні ми є свідками переоцінки цінностей атеїстичного тоталітарного минулого, а також свідками звеличення західного способу життя, моралі, ідеології та мислення. В той же час спостерігається помітне зростання інтересу до релігійних та церковних традицій. Таким чином, зароджується своєрідне протиріччя нашої епохи – "це протистояння ліберальних цивілізаційних стандартів, з одного боку, і цінностей національної культурно-релігійної ідентичності, з іншого" [2].

Яскравий цьому приклад – суперечки про введення в систему шкільної освіти предмету християнської етики. Такі чинники, як 1) поліконфесійність українського суспільства і в той же час домінування в ньому християнських віросповідань, зокрема православ’я, 2) секулярний світський характер держави ставлять перед освітянами ряд технічних проблем щодо форм викладання християнської етики в школі. Виникає складне питання: як урахувати інтереси всіх і кожного?

Досвід європейських країн показує: при бажанні кожне цивілізоване суспільство здатне знайти ті чи інші способи розв’язання проблем релігійного навчання й виховання дітей. У багатьох країнах церковні школи мають той же статус, що й школи публічні. До того ж деякі держави беруть на себе зобов’язання по фінансуванню платні персоналу й відшкодуванню вартості підручників. У Чехії і Польщі "вимога організації релігійного навчання в загальній (публічній) школі є навіть нормою конституції" [3]. (До речі, це положення є конституційною нормою не лише вищезгаданих посткомуністичних держав).

Можна навести ще не один приклад того, які є форми співпраці церкви і державної школи в цивілізованих суспільствах і які існують шляхи вирішення найделікатніших проблем, пов’язаних з релігійними переконаннями учнів або їх батьків. Але, мабуть, в першу чергу слід звернути увагу на наявність в нашому суспільстві суттєвих відмінностей щодо церковного і світського осмислення деяких нюансів викладання християнської етики в загальноосвітніх школах.

По-перше, в православ’ї мораль не є автономною по відношенню до віри в Бога та до релігійно-духовного життя людини. Навпаки, основні принципи християнської моралі напряму залежать від догматичного богослов’я і органічно вплітаються в цілісну систему християнського світогляду. Це дає змогу вирішувати найболючіші питання буття як такого та людського буття зокрема. Світська ж система сучасної освіти хоча й "дає певну суму знань, але не дає відповіді на питання про сенс життя, на питання про те, навіщо взагалі необхідно дотримуватися моральних принципів. Усякий закон базується на чиємусь авторитеті. Але на чиєму ж авторитеті основується “закон над всіма законами” – моральний закон? І тут ми повинні не тільки зрозуміти, але й прийняти положення, що для будь-якої людини не буде в цій сфері ніякого авторитета, якщо в її серці не буде Бога" [4]. Тому курс християнської етики в школі обов’язково має включати в себе елементарні теологічні пізнання, джерелом яких є Святе Письмо та Передання Церкви.

По-друге, для християнської свідомості дотримання моральних принципів – не самоціль, а лише засіб для досягнення духовної досконалості і вірний шлях до Богопізнання. Тому вершиною євангельської доброчинності є любов до Бога і ближнього, цнотливість і чистота душі, смирення та терпіння, справедливість та вірність, незажерливість та милосердя. "Варто лише перерахувати деякі основні “цінності” секулярної культури – успіх, безпека, положення в суспільстві, конкуренція, вигода, престиж, честолюбство – щоб зрозуміти наскільки вони суперечать духу Євангелія" [5]. Цілком очевидно, що механічне поєднання сучасних цивілізаційних стандартів та духовних і моральних цінностей християнства матиме свої певні негативні наслідки: основні релігійні цінності отримуватимуть зовсім інше, діаметрально протилежне їх євангельському розумінню тлумачення. Так, спасіння від вічної смерті перетворюватиметься в “самореалізацію”, віра – в почуття безпеки, гріх – в справу індивідуальної психологічної установки, а етика зводитиметься виключно до етикету, тобто до виконання певних правил корисної гри. Дійсно, коли людина весь сенс свого життя вбачає в непомірному збагаченні, в досягненні визнання, слави та влади, то мораль набуває самих примітивних форм корисливого прагматизму. Сьогоднішній секулярний етикет, який зводиться чомусь тільки до маніпулятивної техніки людських і суспільних взаємовідносин, ... є далеким "від основ справжньої етики – і в етичному плані це дозволяє нічого не змінювати в людині. Навіть, навпаки, він сприяє розвитку ... лицемірства, двоєдушності та лукавства". Цей так званий етикет – не що інше, як "красивий фасад, за яким переховується моральна потворність душі" [6].

Таким чином, християнська етика, насамперед, покликана чітко визначити ієрархію життєвих цінностей, серед яких любов до Бога та ближнього має займати найголовніше місце. Крім того, лишень теоретичні знання є недостатніми для досягнення конкретною особистістю повної моральної досконалості. Християнська аскеза, тобто духовна боротьба з гріховними помислами, молитва та сакраментальне поєднання з Христом дають людині внутрішню силу духовно зростати і перемагати в собі природну схильність до гріха. Ось чому у Великій Британії акт про реформу освіти (1988) встановлює, що у школах, фінансованих державою, всі діти за їх власним бажанням та за бажанням їхніх батьків мають змогу відвідувати щоденне загальне богослужіння.

Є ще одне важливе питання, на яке сьогодні необхідно дати ясну відповідь, воно стосується викладання релігійних дисциплін у вищих учбових закладах. Яким воно має бути? Чи допустима тут певна конфесіональна спрямованість? Чи не суперечить це світовій практиці. В якості прикладу можна привести теологічні факультети Бєлградського, Софійського, Афінського, Солунського університетів, котрі залишаючись світськими учбовими закладами, конфесіонально зорієнтовані на православну традицію, що відповідно домінує в Сербії, Болгарії і Греції.

Навіть якщо взяти університети Західної Європи, то і в них викладання богослов’я має конфесійне забарвлення. Теологія в цих університетах викладається, як правило, незалежно від релігієзнавства. По суті, в західних учбових закладах релігійна освіта розділена на два напрямки: традиційний і власне “релігієзнавчий”. Перший, як правило, акцентує увагу на домінуючу в країні християнську конфесію, а другий намагається втілити принципи універсального підходу до вивчення всіх релігій. Перший покликаний сприяти збереженню культурної та духовної спадкоємності в суспільстві, другий же намагається абстрагуватися від існуючих традицій і знайти універсальний спосіб дослідження релігійного феномену. Завдяки такому диференційованому підходу в стінах університетів зберігається традиційне богослов’я, та й взагалі традиційні культурні цінності суспільства. При цьому, хто не бажає себе пов’язувати рамками існуючих традицій, є можливість вивчати релігійний феномен в іншому – “релігієзнавчому” – контексті [7].

Гадаю, що наша вища освіта тільки виграє тоді, коли релігієзнавство придбає конфесійне лице, буде орієнтуватися на традиційні цінності нашого народу. Допомогти світським учбовим закладам в цьому можуть духовні школи, в яких напрацьований досвід викладання богословських дисциплін і які можуть належним чином розкривати православну традицію, що сформувала ментальність та самобутність нашого народу. Держава ж у свою чергу повинна потурбуватися про те, щоб академічне богослов’я, яке з такими величезними труднощами намагається посісти належне їй місце в системі вищої освіти, не стало б ще одним невільником на ринку політичних та ідеологічних іграшок.

І пам’ятаймо: ніяке матеріальне благополуччя не здатне ні задовольнити, ні збагатити людину, якщо в забутті залишаються цінності духовні [8]. "Яка користь с того, що людина здобуде весь світ, а душі своїй зашкодить?" (Мф. 16: 26).


[1] Цит. за: Основи соціальної концепції Української православної Церкви. - К.: Інформ.-вид. Центр УПЦ, - 2002. - С.71.

[2] Митрополит Смоленский и Калининградский Кирилл. Норма веры как норма жизни. Проблема соотношения между традиционными и либеральными ценностями в выборе личности и общества // Церковь и время. №2. - М., 2000. - С.203.

[3] Єленський В. Є. Релігійне навчання й виховання в законодавствах та освітніх системах західноєвропейських країн // Православні духовні цінності і сучасність: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф. Київ, 21 берез. 2003 р. – К.: МАУП, 2003. - С.80.

[4] Заєв В., прот. Священное Писание и его влияние на семью, воспитание и образование // Православний вісник. №1. - К., 2003. - С.57. Известный русский мыслитель и общественный деятель И. О. Аксаков ещё в прошлом столетии прозорливо предупреждал: "Прогресс, отрицающий Бога и Христа, в конце концов, становится регрессом; цивилизация завершается одичанием; свобода – деспотизмом и рабством. Совлекши с себя образ Божий, человек неминуемо совлечёт – уже совлекает – с себя и образ человеческий и возревнует об образе зверином» (Цит. по: Осипов А. И. Православное понимание смысла жизни. - К., 2001. - С.140).

[5] Шмеман А. прот. Святая святым. - К., 2002. - С.7.

[6] Соколов В., диак. О протестантской этике // Вісник прес-служби УПЦ. Вип. № 16. - К., 2003. - С.59.

[7] Говорун С. Церковное религиоведение и академическое богословие // Образование и семья в постатеистических обществах. - К.: Дух і літера, 2003. - С.139-140.

[8] Явиц С., прот. Церковь и общество // Православний вісник. №4. - К., 1996. - С.63.


 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру