ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Дмитро КИСЕЛЬОВ.   Філософія, культура:
"Не знаю, чи пощастило мені, але я подивився фільм"

Для того, щоб публіка побачила сучасне українське кіно, треба дати шанс режисерам наступного покоління. За цей час усіх годуватимуть історіями, вiд яких холоне душа, як український режисер, який насмілився донести історичну правду, зазнає утисків. Насправді гордовита істерика, яку ще до фільму пропонує публіці Юрій Іллєнко, не має жодного відношення до кіно і навіть до культури. Це окремий і, загалом, нудний продукт. Не знаю, чи пощастило мені, але я подивився фільм "Молитва за гетьмана Мазепу". Нагадаю, що він обійшовся майже в три мільйони доларів.

Гроші виділялися урядом України, а хід зйомок інспектувався безпосередньо на майданчику особисто прем'єр-міністром. Це було держзамовлення. Бюджет фільму перевищив суму багаторічних витрат держави на кіно. Це той випадок, коли, як говориться, всі яйця поклали в один кошик. Якщо так, то у проекті не повинно бути випадковостей, а оцінювати його треба за найвищими мірками.
Цю планку для критики завищує і сам режисер, який говорить, що того, що молиться, може оцінювати лише Господь Бог. Я не проти, щоб оцінив Бог, але фільм все ж містить і цілком земне культурне послання з розрахунку на якусь реакцію. Інакше навіщо його знімати? Культурне послання вийшло, я не можу підібрати іншого слова, бутафорським. І справа не в тому, що декорації, костюми і перуки у цьому кіно XXI століття, схоже, взяті із запасників сільського клубу радянських часів, а у тому, що сама культурна ідея фільму давно протухла.
У сьогоднішній Франції нікому не спаде на думку вмирати за Наполеона або Карла Великого. В Англії Черчiллю поставили пам'ятник, а захист великого прем'єра обмежили лише повідомленням про те, що до бронзової голови підведено електрику, що відлякує неохайних птахів. У Росії Петро I уже давно став міфом і витратним матеріалом для створення різних художніх образів - від нерозміреної фігури на стрілці Москви-ріки до малоголового бюсту біля стін Петропавловської фортеці. У сучасній культурі, в естетиці ХХI століття якось не прийня та пафосна актуалізація історичних персонажів. З ними не борються і на них не моляться. Можливо, лише в Африці з духами предків усі ще спілкуються як із сучасниками. Там встають у коло і у трясучці вводять себе в транс, щоб потрапити з духом на одну хвилю. Етнографічно це цікаво, але несучасно і культурно непродуктивно. На більш "продвинутих" континентах історичні персонажі сьогодні використовуються лише як бренди, а сюжети - лише як будівельний матеріал для ліплення художньої ідеї. Зрозуміло, що сюжети розміщуються при цьому у часі. Адже якийсь час повинен бути. А який - минулий, теперішній або майбутній - лише окремі випадки часу на вибір художника.
Це легко ілюструється літературними текстами кращих сучасних російських письменників з міжнародною популярністю (Віктор Єрофеєв, Володимир Сорокін, Дмитро Пирогов), той же підхід і у нинішніх українських авторів, яких перекладають на Заході (Андрій Курков, Юрій Андрухович).
І у сьогоднішньому кінематографі драми минулого - окремо, ідея - окремо. "Урятувати рядового Райана" у Спілберга - казка без відродження минулого ворога. "Ворог біля воріт" Жана Жака Анно - психологічна дуель двох снайперів у Сталінграді без відтворювання ненависті до минулих імперій. "Життя прекрасне" Роберто Беніні оповідає про життя у концтаборі часів Другої світової, де батько жертвує собою заради маленького сина. Батько представляє дитині реальність як певну гру, де треба ховатися, рятуватися і дотримуватися правил. Гра закінчується смертю батька, а художнім продуктом, зрештою, виявляється любов. Так, концтабір, так, смерть, але ж не зрощення ненависті до німців, не похід проти фашистської Німеччини, якої вже давно немає, не претензії на нові історичні відкриття за Гітлером.
Той же підхід і у завжди сучасних великих творах світової кінокласики. Німці закінчили Берлінський фестиваль відновленою картиною Чарлі Чапліна "Великий диктатор". Не актуалізуючи ненависть до Гітлера, вони вважали за краще підкреслити власну прихильність до чаплінських цінностей, сформульованих маленьким перукарем, який раптом опинився на трибуні замість диктатора: "Ви - народ, і у ваших силах створити чудове, вільне життя, зробити його променистим і захоплюючим. Скористаємося ж цією владою в ім'я демократії! Об'єднаймося! Будемо битися за новий світ, за чистий світ..."
Таким було послання Берлінського кінофестивалю. І ключове тут слово - "Об'єднаймося!" У "Молитві за гетьмана Мазепу" інший лозунг. "Відділимося!" Відділимося від Російської імперії і будемо незалежні.
Пригадується одна китайська соціалістична опера тридцятирічної давності, яка закінчувалася гордим лозунгом: "Китаєць - також людина!" Для європейця це було смішно, оскільки з цим ніхто начебто і не сперечався. Для автора ж опери європейський сміх сприймався як незгода з тим, що китаєць - людина. З китайського боку - образи, з європейської - ввічливе співчуття.
На одинадцятому році української незалежності ніхто цю незалежність вже не ставить під сумнів. Але якщо досі за українську незалежність рвати на собі сорочку, апелюючи до сюжетів трьохсотрічної давності, то це вигля датиме анекдотичним.
Починаєш замислюватися, навіщо взагалі потрібна незалежність. Що це, незалежність? На мій погляд - необхідна умова та інструмент розвитку. Чи справляється Юрій Іллєнко з цим інструментом? Чи дає він своїм фільмом приклад і результат культурного розвитку країни? На мій погляд, - ні. Швидше, компрометує ту саму незалежність, за яку досі бореться. Представляє її культурно безплідною.
У шістдесяті роки в Японії була проблема. Десь у джунглях Окінави все ще натикалися на воюючих проти американців японських солдат. Війна вже 20 років як закінчилася, а воїни-патріоти з самурайською етикою відмовлялися залишати бойові рубежі без наказу того самого єфрейтора, який відправив їх на завдання. Життя у містах вже вирувало, нове покоління кувало "японське економічне чудо", а бійці-патріоти все зберігали вірність колишній ідеї. То патріоти вони? Так, безумовно. Але є різні форми патріотизму. І не людям у джунглях довелося побудувати сучасну Японію. Не їхня форма патріотизму виявилася сучасною і продуктивною.
Я люблю Україну. Її незалежність для мене природна, так само, як і те, що китаєць - людина. І мені дуже хотілося б побачити сучасне українське кіно. Зняте зараз і сучасне - не обов'язково синоніми. Для сучасного кіно необов'язковий багатомільйонний бюджет. Але обов'язкова позитивна загальнолюдська ідея і мова сучасних культурних кодів. Необов'язкові ж компоненти такі: актори, які постійно кричать, як у поганому театрі; безпорадні еротичні фантазії з костюмами з дешевих борделів; гомосексуальні мотиви.
Проте можна і з ними, але впорайтеся з темою. А то єдина берлінська номінація, де "Молитва за гетьмана Мазепу" хоч якось розглядалася, - Teddy Bear Award (що традиційно присуджується у Берліні за кращий гомосексуальний фільм) - і так виявилася нещасливою для фільму Юрія Іллєнка.
Для того, щоб публіка побачила сучасне українське кіно, треба дати шанс режисерам наступного покоління. Навряд чи навмисно, але з "Молитвою..." уряд склав усі яйця у кошик минулого. Того минулого, де культурна дискусія була неможливою. Тоді просто вішали ярлики. У студії ICTV Юрій Іллєнко такий ярлик повісив: "Ви - агент імперії!" Щоб підтримати стилістику, я вирішив тут же представитися "японським шпигуном". На жаль, змістовна розмова була неможливою. За допомогою суміші російської з суржиком ветеран радянського кіно відстоював актуальність свого сценарію 1973 року і пропонував художнє втілення ідеї незалежності України вважати блискучим.
P.S. Розумію, що цей текст - запрошення до дискусії. Єдине, чого мені хотілося б у ній уникнути, - це обговорення моєї паспортної приналежності й національності. Паспорт - варіант посвідчень особи, придуманих для обліку народонаселення. Паспорт я можу отримати будь-який - український, в'єтнамський або південноафриканський. У мене - російський. Не бачу сенсу долати формальність. А за національністю я на 62,5% росіянин, на 25% - українець і на 12,5% - татарин. Так що бажаючі у моїх міркуваннях можуть шукати і мусульманський слід.

"День" №37 26.02.2002


 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру