ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Марко ЛОЗОВИЙ.   "Ієрархія" ряджених

Серед тисяч порядних православних священиків, що несуть свій пастирський хрест у містах і селах України, знайшлися і ці два десятки ізвергів, що вирішили припасти до ніг відлученого від Церкви Христової окаянного Михайла Денисенка.

Дослідження генеалогії "благодаті"
автокефального і філаретівського розколів в Україні

...о, сповнений усякого підступництва і всякого лиходійства,
син диявола, ворог усякої правди! чи перестанеш ти спокушати з прямих шляхів Господніх?

(Діяння 13,10)

Діти Божі й діти диявола пізнаються так: усякий,
що не робить правди, не є від Бога...
(1 Іоанна 3,10)

Не змігши зрівнятись із Творцем, диявол за свою гординю був скинутий світлими ангелами в саме інферно (низ) духовного (невидимого) світу. Але спокушаючи слабкі людські душі, він продовжує діяти серед нас і є “князем світу цього”. Проявленими формами заподіяного ним зла в цьому світі є неправда, провокація, підробка, симуляція, обман. “Диявол - мавпа Бога” (“dіabolus sіmіa Deі”) - ця сентенція є актуальною, як ніколи, у наш початок третього тисячоліття від Різдва Спасителя. Тисячоліття, яке минуло, закінчилось століттям війн, духовної дезорієнтації, відходом від заповідей Господніх. Отже, століття, яке настає, буде сповнене наслідками діянь ворога роду людського - підробками й фальшю. І особливо небезпечними будуть підробки у духовному житті людей. Почавшись у минулому сторіччі прямим сатанізмом, “білим братством”, “сайєнтологією”, “реріхіанством”, “неоязичництвом”, іншими новітніми релігіями, у цьому сторіччі діла антихриста продовжуються через засилля комерційно-харизматичних псевдохристиянських церков, бурхливим народженням і зростанням чисельних сект тоталітарного спрямування, навалою католицького прозетилізму і, що особливо є тривожним, розколами в Православній Церкві.
Гординя є першопричиною падіння денниці, сина зорі, що говорив: “зійду на небо, вище зірок Божих, піднесу престол мій і сяду на горі в сонмі богів, на краю півночі; зійду на висоти хмарні, буду подібний Всевишньому”. (Ісайя 14,13).
Гординя ж спонукала бажання швидкої й незаслуженої кар’єри “князя церкви” - неправдою нарядитись у золоті ризи першосвященика, злодійством іменуватись святительським титулом. Ми, врешті, повинні пізнати “батьків”, “дітей” і “онуків” того зла, яким є розкол, щоб сказати, як казав Іісус: “відійди від Мене, сатана, тому що написано: Господові Богу твоєму поклоняйся і Йому одному служи” (Мф. 4,10).
Мавпування, лжа, блеф, приховування й маніпулювання фактами, як ми вже казали, є принциповою ознакою прислужників “князя світу”. І якщо ієрархія справжніх православних єпископів має пряме й безперервне святе апостольське походження, то, як би не приховували це лжеєпископи, походження їхньої ієрархії має першоджерелом карикатуру на святість та хулу на Духа Святого. Маємо документальне підтвердження на походження й розвиток “єпископських” свячень двох розкольницьких угруповань УПЦ-КП та УАПЦ.
Наведемо, так би мовити, “генеалогічне древо українського розколу” й прокоментуємо його, щоб ні в кого не залишилось сумнівів, що родовід розколу походить від лжі і живиться диявольським духом гордині.


Усі нинішні довідники розкольників стверджують, що біля джерел їхньої ієрархії стояли дві особи - єпископ “Російської стинно православної церкви” Вікентій (Чекалін) та “єпископ” Житомирський Російської Православної Церкви Іоан (Боднарчук). Від них зійшла “спасительна благодать Господня” на єпископат і священство двох розкольницьких угруповань в Україні, що називають себе “Українською Автокефальною Церквою” (нинішній її “предстоятель” “митрополит” Валерій Кудряков, він же “Мефодій”) і “Українською Православною Церквою - Київський патріархат” (нинішній її керівник “патріарх” Михайло Денисенко, він же “Філарет”).

№ 1. Вікентій (він же Віктор Володимирович Чекалін), - з’явився на церковному обрії в 1982 році. Тоді він, прийнявши обітницю безшлюбності (целібат), був рукоположений у диякона архієпископом Тульським і Белевським Германом. У наступному році був відрахований за штат, а потім прийнятий робітником у тільки що відкритий у Москві Свято-Данилів монастир, але незабаром його вигнали відтіля за злодійство. У цьому ж році одружився, порушивши тим самим канонічні норми, за що Святішим Патріархом Пименом був спочатку заборонений у священнослужінні, а потім позбавлений сану. У 1983 році оголошує себе ієромонахом “Вікентієм”, що нібито отримав постриг у розкольницькій секті, яка іменує себе “Істинно православною церквою”. Потім працював шкільним учителем, але був притягнутий до кримінальної відповідальності за розбещення малолітніх. Півтора року провів у місцях позбавлення волі, після звільнення став працювати у видавництві адвентистів сьомого дня.
У 1988 році оголошує себе вже “єпископом” Яснополянським “Істинно православної церкви”. У 1990 році їде в США, до Джорданвілу, намагаючись заручитися підтримкою “Руської Православної Церкви Закордоном”, однак умудрився в одному з храмів зарубіжників потягти антимінс і літургійні посудини. Карловчани витурили пройдисвіта й ніякого “єпископства” за ним не визнали. Те ж зробили сектанти “Істинно православної церкви” у СРСР. Однак Чекалін, як Остап Бендер, продовжує мотатися по всьому Союзові, скрізь даючи про себе знати. Примудряється навіть якимось чином бути причетним до заснування “Богородичного Центру” - однієї з перших тоталітарних сект, аналогу нашого “Великого Білого Братства”.
Навесні 1990 року його шлях перетинаються з Іоаном (Василем Боднарчуком), забороненим у священнослужінні колишнім єпископом Житомирським Руської Православної Церкви. Не мудруючи, Чекалін разом з Боднарчуком “рукопокладає” у “єпископи Української Автокефальної Церкви” спочатку тернопільського священика Івана, брата Боднарчука, а потім і священика з Івано-Франківщини Андрія (Абрамчука). Але щось в УАПЦ, якій він віддав усю свою “благодать”, Чекаліну не сподобалась, і наприкінці 1990 року він уже втерся в довіру до уніатського львівського єпископа Володимира (Стернюка). Стернюк видає йому грамоту, в якій указує, що “Владою, даною патріархам і патріаршим намісникам Української Греко-Католицької Церкви Його Святістю Папою Римським, поставляю Вікентія (Чекаліна) Першоієрархом Руської Католицької Церкви з правом поставлення й прийняття єпископів, утворення єпархій і зі всіма іншими правами керування”. Вікентій почав організовувати уніатські громади навіть у Латвії, Тульській області й Підмосков’ї. 3 лютого 1991 року Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II направляє лист Римському Папі з проханням роз’яснити, яким чином людина, позбавлена священицького сану, може бути уніатським єпископом. Ватикан відреагував негайно: кардинал Е. Кассиді, президент папської ради, архієпископ Ф. Коласценно, папський нунцій у СРСР, глава УГКЦ кардинал Любачівський заявили, що аферист не є єпископом і не знаходиться в спілкуванні й підпорядкуванні Львівської митрополії УГКЦ. В серпні у відставку був відправлений і Володимир Стернюк.
Після цього “місіонерська” активність Чекаліна різко стихає. Останні згадування його імені в пресі пов’язані з його розшуком Інтерполом. Виявляється, він підманув в одній родині юнака і вивіз його за кордон. Батьки звернулися до правоохоронних органів, Інтерпол оголосив розшук. Утікачі об’явилися в Австралії, однак з’ясувалося, що юнак уже повнолітній. Він написав батькам лист, у якому вказував, що за всіма законами він уже сам має право вибирати, де, як і з ким жити, й просив залишити його в спокої.
Так що натхненник української автокефалії поки перебуває на зеленому континенті, а реципієнти його “спасительної благодаті” - в Україні. Безпосередніми духовними чадами Чекаліна в Україні є: “митрополит Тернопільський” УПЦ-КП Василь (Іван Боднарчук) і “митрополит Івано-Франківський” УАПЦ Андрій (Абрамчук).

№2. Іоан (Боднарчук Василь Миколайович). Більш трагічна історія в другого “батька” розколу. Іоан (Боднарчук) (1929-1994) був єпископом Житомирським Руської Православної Церкви. Він народився на Тернопільщині, повною мірою скуштував усіх радостей сталінського режиму: був депортований у Казахстан, де пробув до 1953 року. Потім пішов у Ленінградську Духовну Семінарію, після її закінчення закінчив ще і Ленінградську Духовну Академію. Служив парафіяльним священиком у курортному Трускавці. В 1977 році був рукопокладений у єпископа Житомирського й Овруцького. 23 червня 1988 року він повідомляє Священний Синод РПЦ про те, що здоров’я його погіршилося й просить перевести на кафедру в Західній Україні (у нього в Дрогобичі був власний будинок). Проте Іоан надсилає медичний висновок про свою хворобу (хвороба нирок) і свої фотографії в оголеному вигляді з припискою “знімок, що, як мені здається, вичерпує всі питання”. Ця обставина, мабуть, привела в здивування Священний Синод, і він 13 вересня 1989 року виносить постанову: звільнити від керівництва Житомирською єпархією єпископа Іоана на і відправити на спочинок з призначенням йому персональної пенсії для лікування, а по одужанні його мати судження щодо призначення на кафедру. Однак, уже через п’ять днів Іоан відправляє лист, у якому запевняє, що “повний сил і енергії” та готовий служити. 3 жовтня Священний Синод пропонує йому подати медичні документи, щоб визначитися по цьому питанню. 9 жовтня Іоан подає прохання “призначити його на архієрейське служіння” і додає медичний висновок про те, що “цілком працездатний”. Але вже 22 жовтня, порушуючи церковні канони, які забороняють єпископу, що знаходиться на спочинку, рукопокладати, без дозволу місцевого єпископа, Іоан звершує Божественну літургію в храмі св. апп. Петра і Павла у Львові й “рукопокладає” диякона, себе ж іменує “першоієрархом” “Української Автокефальної апостольської, православної Церкви греко-українського обряду”. Архієпископ Львівський і Дрогобицьский Іриней запрошує Іоана на бесіду і передостерігає його не порушувати церковні канони, не вчиняти розкол. Про те ж саме з ним говорять клірики Львівської єпархії й ченці Свято-Успенської Почаївської лаври. Іоан реагував нервово, але був непохитний, говорячи, що вже одержав сан “архієпископа” від “митрополита” Мстислава Скрипника, що очолює УАПЦ у США, яка не знаходитися у євхаристійному спілкуванні з жодною Православною Церквою через своє неканонічне походження (вона виникла на Україні у роки фашистської окупації, була засуджена Архієрейським собором РПЦ 28 березня 1942 року, а її діячі позбавлені священицьких санів).
14 листопада 1989 року Священний Синод Руської Православної Церкви, керуючись церковними канонами, ухвалив позбавити колишнього єпископа Житомирського Іоана священного сану й чернецтва, надалі іменувати його Василем Миколайовичем Боднарчуком, усі вчинені ним священнодійства вважати недійсними, хіротонії - безблагодатними, церковні розпорядження - незаконними. У постанові також говориться: “Надалі до каяття забороняються у священнослужінні клірики, що мають церковне спілкування з Василем Боднарчуком, а учинені такими священнодійства і таїнства - безблагодатними і не спасительними, відповідно до Апостольських правил 10 і 11, що говорять: “Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б те було й у будинку, такий нехай буде відлучений”; “Якщо хто приналежний кліру з виверженим із кліру молитися буде, нехай буде вивержений і сам”.
Однак Боднарчука несе в різні сторони, як по купинах, не гірше Чекаліна. Предстоятель Чехо-Словацької Православної Церкви митрополит Празький Блаженніший Дорофій повідомляє Святішому патріарху Пимену, що “утнув Боднарчук”, - 17 лютого 1990 року в Пряшеві брав участь у хіротонії уніатського єпископа разом із єпископами католицькими й уніатськими. Потім разом із Чекаліним “рукопокладає” перших “православних єпископів” для УАПЦ. Він здійснює хадж у США до керівника УАПЦ 90-літнього Мстислава, привозить облачення й іменує себе вже митрополитом, “першоієрархом” УАПЦ в Україні. Разом із “дітьми Чекаліна” - Василем (Боднарчуком) і Андрієм (Абрамчуком) - “рукопокладає” у “єпископи” “безхозних” священиків Івана (Антонія) Масендича і Василя (Володимира) Романюка. Усі разом вони “рукопокладають” священиків УАПЦ, даруючи їм свою “спасительну благодать”. У створенні церковних структур їм допомагають проуніатські владні органи Галичини і націоналістичні політичні партії, насамперед Рух. Люди, що пішли в розкол, із швидкістю звуку стали долати шлях від “священиків” до “єпископів”, “митрополитів” і навіть “православних патріархів”. Іван Масендич за рік перетворився з утікача-священика у “митрополита”, Романюк за три роки у “патріарха”, Ярема взагалі за два тижні став знову ж таки “патріархом”.
Боднарук, що посіяв вітер, уже незабаром пожинає бурю. Безблагодатні “єпископи” і “священики” інтригували проти нього самого й один проти другого, як у якій-небудь скандальній політичній тусовці. Та й сам Боднарчук “чудив” по повній програмі: тасував свій “єпископат”, переміщав їх по єпархіях, накладав “заборони”. Молоді розкольники, його духовні чада (Масендич, Романюк, Ковальчук і ін.), відтирали “першоієрарха” від владної годівниці, очорняли перед старим заокеанським “патріархом” Мстиславом. Черговий “вибрик” Боднарчука відбувся 20 лютого 1992 року і став для нього фатальним. Він вигнав зі Львівської кафедри місцевого “єпископа” УАПЦ Данила і сам зайняв кафедру. Заборонив у “священнослужінні” одного з родоначальників автокефального розколу колишнього львівського священика Володимира Ярему, а керівника Львівського братства Андрія Первозванного такого собі Богдана Рожака взагалі відлучив від “церкви”. 29 квітня 1992 року рішенням “синоду” “рукопокладених” ним же “єпископів” Бондарчука виганяють з УАПЦ. 18 серпня 1992 року Боднарчук пише покаянне звертання до “Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ і Священного Синоду святої Руської Православної Церкви”. У ньому він пояснює свої вчинки переслідуваннями й помстою Філарета, спробами врятувати православ’я. Своє прохання закінчує словами: “Я все усвідомив і дуже шкодую, що так вийшло. Від усього серця каюся в цьому, прошу простити мене і зняти з мене заборони, які важким тягарем лежать на моєму змученому серці, і відновити мене в єпископському достоїнстві. Колишній єпископ Житомирський і Овруцький Іоан”. Здавалося, він щиро переживає за ту трагедію, у яку не без його допомоги було ввергнуте Православ’я в Україні. Святіший Патріарх передав звернення на розгляд Священного Синоду Української Православної Церкви. Боднарчук був запрошений на його засідання і на протязі кількох годин каявся й розповідав про свої гріхи. Він доводив, що його зацькували Філарет і найбільше - Євгенія Петрівна, невінчана дружина екзарха, “володарка Київська і всія України”. Він не без іронії говорив, що вони з Чекаліним жартуючи “висвятили” єпископів для “забитих сіл”
Як Боднарчук не каявся, як не клявся, що покладе життя заради об’єднання Православ’я в Україні, православні єпископи були обережні. Одні вважали, що людині з такою смутою у голові не можна довіряти стадо Христове, інші просто не повірили в щирість його каяття. Священний Синод УПЦ вирішив відкласти ухвалення рішення. 11 червня 1993 року Святіший патріарх Алексій ІІ і Священний Синод Руської Православної Церкви виносять постанову, у якій говоритися: “передати остаточне рішення про долю Василя Миколайовича Боднарчука на розгляд Вищого судового органу Руської Православної Церкви - Помісного Собору”
Однак Боднарчук, мабуть, не сподіваючись на позитивне рішення питання про відновлення його у священицькому чи єпископському сані, у цьому ж році повертається в розкол, де без усякого перерукопокладення стає членом “Священного Синоду” УПЦ-КП у сані “митрополита”. Тобто повертається не тільки до тих, що з”їли його в УАПЦ, - Масендича, Романюка, але і до Євгенії Петрівни та Філарета, які, за боднарчуківським твердженням, переслідували його в екзархаті РПЦ. Загинув Іоан (Боднарчук) в автокатастрофі при загадкових обставинах у 1994 році.

№3. Василiй (Бондарчук Iван Миколайович), “митрополит Тернопiльський i Бучацький” УПЦ-КП , народився 28 сiчня 1925 року в селi Iване Пусте Борщiвського району Тернопiльської областi; 1942 р. - закiнчив СШ; 1942-1944 рр. - навчання в торгівельному технiкумi мiста Борщова; 13.11.1945 р. - засуджений Вiйськовим трибуналом мiста Чорткiв на 10 рокiв позбавлення волi i 5 рокiв позбавлення всiх громадських прав за співробітництво з окупаційною фашистською владою. Покарання вiдбував у мiстi Норильську Красноярського краю; 1954 р. - звiльнений; 1957 р. - поступив на навчання в Саратовську Духовну Семiнарiю; 1960 р. - рукоположений в сан священика архієпископом Євменiєм у мiстi Житомирi; служив священиком на приходах Тернопільської області. Одружений. Має двох синів. 24.03.1990 р. - “висвячений” своїм молодшим братом Iоаном (Боднарчуком) i Вiкентiєм (Чекаліним) у “єпископа” УАПЦ. Заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою. З 1992 р. кілька разів змінював юрисдикцію між розкольницькими угрупованнями УАПЦ і УПЦ-КП, цим дуже збентежував підлегле йому “священство” Тернопільської області, якому доводилось то проклинати Філарета, то бажати йому “многая літа”. 19.10.1997 р. - остаточно перейшов до УПЦ-КП. При переході з УАПЦ в УПЦ-КП навідріз відмовився “переосвячуватись” у Філарета, залишаючись стовпом чекалінської “благодаті” в УПЦ-КП, що не заважає йому співслужити з Філаретом та плодити “анафемят”.

№4. Андрій (Абрамчук Стефан Васильович), УАПЦ, “митрополит Га-лицький та Івано-Франківський”(з 04.1990 р.). Народився 21.01.1949 р. (м.Тисмениця, Івано-Франківська обл.); українець, освіта - Городенківське ПТУ (1968 р.); 1968-71 рр. - робітник Тисменицького відд. “Сільгосптех-ніки”.Одеська Духовна Семінарія (1970-74 рр.); Московська Духовна Академія (заоч., 1978-82 рр.).1974 р. - висвячений на священика. З 1975 р. - служіння в Івано-Франківській єпархії; 1979-82 рр.- м. Галич, 1982-83 рр. -священик кафедрального собору Івано-Франківська. 1983-88 рр. - пас-тирське служіння у “патріарших” парафіях Канади. 1988 р. - настоятель собору, Івано-Франківськ. У 1990 р. заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою. “Архієрейське рукопокладення”, - 07.04.1990 р. “Святителі”: Іоан (Боднарчук); Вікентій (Чекалін), Василь (Боднарчук). Після 25.06.1992 р. деякий час перебував у юрисдикції УПЦ-КП. Є дані, що страждає від алкоголізму. Звертався до лікарів для лікування. За розповідями священиків його єпархії, часто служить, тримаючись за престол, щоб не впасти. За аморальні вчинки був у 2000 р. заборонений у “священнослужінні” “архиєрейським собором” УАПЦ та “патріархом” УАПЦ Димитрієм (Володимиром Яремою).

№5. Володимир (Романюк Василь Омелянович). Народився 9 грудня 1925 року в селі Химчин Косівського району Станіславської області (Івано-Франківщина). Приймав участь у бандерівській ОУН. 20 вересня 1944 року був заарештований і засуджений на 20 років ув’язнення у концтаборах. (Пізніше, правда, йому удвічі зменшили покарання). Повернувшись, Василь Романюк у 1959 році закінчив вищі богословські курси в Івано-Франківську (явна неправда, таких “богословських курсів” не існувало) і тоді ж був “висвячений” у сан “диякона”. Через п’ять років “висвячений” у “пресвітери” (невідомо, ким?). У 1972 р. проти нього порушено кримінальну справу і позбавлено волі на 10 років. У 1976 р. оголосив сам себе членом УАПЦ. 20.04.90р. - “рукокладений” у “єпископи” УАПЦ Іоаном (Боднарчуком), Василієм (Боднарчуком), Андрієм (Абрамчуком). 09.09.92 р. - “перерукопокладений” забороненими у священстві Філаретом (Денисенко), Яковом (Панчуком), Антонієм (Масендичем). З 23 жовтня 1993 р. “патріарх” УПЦ-КП. Звертався до Відділу боротьби з організованною злочинністю м. Києва із заявою, у якій вказував про те, що Філарет (Денисенко) має зв’язки з київськими кримінальними кланами і намагався його отруїти. Помер при загадкових обставинах 14 липня 1995 р. Більшість з його оточення, у тому числі й син Тарас, вважали, що Володимира (Романюка) було вбито.

№6. Антоній (Іван Іванович Масендич). Народився 20 квітня 1961 року в с. Пліви Сколевского району Львівської обл. У 1976 році закінчив 8 класів школи. У 1976-1980 роках учився в Івано-Франківському медичному училищі. У 1980-1982 роках служив у Радянській Армії. 20 серпня 1982 року пострижений у чернецтво . У лютому 1990 року призначений благочинним православних церков Азербайджану, настоятелем Богородице-Рождественського кафедрального собору м. Баку. Після кривавих подій у Баку втік до України. У вересні 1990 року відійшов у розкол і “єпископами” УАПЦ на чолі з “митрополитом” Іоаном (Боднарчуком), “рукопокладений” у “єпископа Ровенського й Житомирського”. З грудня 1990 року, змістивши свого “святителя” Іоана (Боднарчука), став керуючим справами “київської патріархії” і постійним членом “патріаршої ради” УАПЦ. Мстиславом (Скрипником) призначений “місцеблюстителем”. З липня 1991 року - “архієпископ Київський”, керуючий справами “київської патріархії” й голова ОВЦС УАПЦ. Із січня 1992 року “патріархом” Мстиславом (Скрипником) і “архієрейським собором” УАПЦ зведений у сан “митрополита Переяславського і Січеславського”. У 1992році зрадив Мстислава (Скрипника) і вступив у змову з Філаретом (Денисенком). 20 жовтня 1992 р. Мстиславом (Скрипником) відлучений від УАПЦ разом з Володимиром (Романюком). У 1992 році брав участь у спробі насильницького захоплення Зимненського жіночого монастиря РПЦ у Волинській єпархії та іншіх православних храмів і монастирів. У грудні 1993 року разом із групою з 5-ти єпископів УПЦ-КП написав звернення до віруючих України, закликаючи їх виходити з розколу, “оскільки Філарет і компанія ведуть свою паству до вічної загибелі”. 26 лютого 1994 року приніс покаяння Святішому Патріарху Алексію ІІ і Священному Синоду РПЦ і був прийнятий простим священиком. Згодом був перерукопокладений й призначений єпископом Барнаульским і Алтайським. 8 липня 2001 р. раптово помер.

№7. Роман (Балащук Микола Михайлович), “архієпископ Вінницький і Брацлавський” УАПЦ ( з 08.1997). Народився 24.03.1953 у с. Блюдники Галицького р-ну Івано-Франківської обл.). Працював водієм у єпископа Макарія (Свистуна) і сам забажав стати архіпастирем. Отримав духовну освіту (Ленінградська Духовна Семінарія). Заборонений у священнослужінні і позбавлений сану Православною Церквою. “Єпископська хіротонія” - 22.05.1990 р. “звершена” Іоаном (Боднарчуком) та “дітьми Чекаліна” Василем (Боднарчуком) й Андрієм (Абрамчуком). Переходив до УПЦ-КП, де був “перосвячений” Філаретом (Денисенко), Антонієм (Масендичем), Володимиром (Романюком), Софронієм (Власовим), 16.09.1992. Метався між розкольницькими групами . Нині “архієпископ одного приходу” УАПЦ у Вінниці.

№8. Данило (Ковальчук Михайло Степанович) “митрополит Чернiвецький i Буковинський” УПЦ-КП. Народився 15 травня 1949 року в селi Голинь Калузького району Iвано-Франкiвської областi. 1963 р. закiнчив восьмирiчну школу, працював у колгоспi, Калузькому ремонтно-дорожному вiддiлi Брошнiвського деревообробного комбінату. 1970 р. вступив до Московської Духовної Семінарії. 21.09.1973 р. рукопокладений у сан священика. До 1990 р. служив у Iвано-Франкiвськiй єпархiї. Заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою. 28.04.1990 р. одним із перших прийняв сан “єпископа” в УАПЦ. “Святителі”: Іоан (Боднарчук), Василій (Боднарчук), Андрій(Абрамчук). З 28.04.1990 р. “єпископ Чернiвецький i Буковинський” УАПЦ. Завдяки двом зрадам, зробив “надзвукову” кар’єру від священика у 1990 р. до “митрополита” у 1994 р. Перейшов до УПЦ-КП і 16.12.1992 р. “перерукопокладений” у свою чергу “перерукопокладеними” Філаретом, - Антонієм (Масендичем) та Софронієм (Власовим). Постiйний член “священного синоду” УПЦ-КП.

№9. Миколай (Іван Михайлович Грох), єпископ Івано-Франківський і Коломийський Української Православної Церкви. Народився 5 вересня 1954р. у с. Галич Підгаєцького району Тернопільскої обл. 1976-1979 роках навчався у Ленінградській Духовній Семінарії. 1979-1986 роках - настоятель храму у Борщовскому районі Тернопільської області. 1986-1990 роках - настоятель храму с. Рибники тернопільської області. 17 травня 1990 року митрополитом УАПЦ Іоаном (Боднарчуком) пострижений у ченці. 19 травня 1992 года “висвячений” Іоаном (Боднарчуком), Василем (Боднарчуком), Андрієм (Абрамчуком), Данилом (Ковальчуком) у “єпископа Волынського и Луцького” УАПЦ. 25 червня 1992 року направив телеграму на Архієрейський Собор УПЦ про свій вихід з УАПЦ. Через покаяння повернувся пресвітером в УПЦ. Згодом став єпископом Івано-Франківським і Коломийським Української Православної Церкви. Закінчив Ленінградську Духовну Академію у 1999 р.

№10. Антоній (Василь Іванович Фіалко), архієпископ Хмельницький і Шепетівський Української Православної Церкви народився у 1946 році на Київщині в православній родині. Закінчив МДС і МДА. 10 квітня 1979 року єпископом Вінницьким і Брацлавським Агафангелом пострижений у чернецтво з ім’ям Антоній (на честь преподобного Антонія Печерського). 7 квітня 1982 року зведений у сан ігумена, у 1985 році - архімандрита. 23.06.1991 р. Мстиславом (Скрипником), Антонієм (Щербою), Антонієм (Масендичем) “висвячений” у “єпископа Хмельницького і Кам’янець-Подільського” УАПЦ. У 1992 році, принісши покаяння, повернувся в УПЦ простим священиком. 27 липня 1992 року хіротонісаний у єпископа Переяслав-Хмельницького і призначений вікарієм Митрополита Київського і всієї України. Нині - архієпископ Хмельницький і Шепетівський УПЦ.

№ 11. Полікарп (Петро Пахалюк). 1960 р. народження. Невідомо, звідкіля взявся, але 30.06.1991 був “висвячений” Мстиславом (Скрипником), Антонієм (Щербою), Антонієм (Масендичем) у “єпископа Овруцьского” УАПЦ. Переходив в УПЦ-КП. Але в “архієреях” бути не сподобалось, і у 1993 р. одружився та попросив “розстригти” його, позбавити “всіх ступенів священства” і відпустити з миром.

№12. Пантелеймон (Романовський), єпископ Кіровоградський і Олександрійський Української Православної Церкви. Народився 21 травня 1952 року в Кіровограді. У 1976 році, після закінчення Ленінградської Духовної Семінарії, рукопокладений у дияконы. У 1989 році пострижений у чернецтво з ім’ям Пантелеймон. Служив у приходах Сумської єпархії, секретарем Кримського єпархіального управління і благочинним Керченського округу. 21.07.1991 р. Володимиром (Романюком), Антонієм (Масендичем), Романом (Балащуком) у розкольницькій УАПЦ “рукопокладений” у “єпископа Запорізького”. У 1992 р., принісши покаяння, повернувся в УПЦ священиком. Згодом зведений у сан єпископа. У 1994 році закінчив Київську Духовну Академію. 5 листопада 1998 року був призначений керуючим Кіровоградською єпархією УПЦ.

№13 Петро (Петрусь), - “митрополит Львівський” Української Автономної Православної Церкви”, чергового відгалудження від УАПЦ. Народився у 1956 р. Закінчив Одеську Духовну Семінарію у 1982 р. 1982-92 рр. - служив на приходах Львівської та Тернопільської єпархій. Заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою. “Рукопокладений у єпископи” в “Українській Автокефальній Православній Церкві” 7.04.1992 р. Антонієм (Масендичем), Романом (Балащуком). 22 січня 1993 р. “відлучений від церкви” “архієрейським собором” УПЦ-КП, а 9 березня 1993 р. ще раз “позбавлений сану”. Повернувшись в УАПЦ, звів на “патріарший престол” Димитрія (Ярему). Але зініціював розкол в УАПЦ “призову” Димитрія (Яреми) у 1996 р., за що був виведенений за штат і “заборонений” вже в УАПЦ. У 1997 р. просився, щоб його прийняли в Українську Православну Церкву, але отримав відмову. Перейшов в УПЦ-КП, де був “надцятий раз” 26.10.1997 р. “перерукопокладений” в “митрополити” УПЦ-КП Філаретом (Денисенко) і Яковом (Панчуком), ставши членом “священого синоду”. Відправлений за штат Філаретом, кілька років поневірявся у середовищі “п’ятидесятників”. Заснував і очолює УАПЦ №2.

№14. Софроній (Власов), “висвячений” Антонієм (Масендичем), Володимиром (Романюком), Петром (Петрусем) 18.04.1992 р. у “єпископа Вінницького й Кіровоградського” УАПЦ. Перейшов до УПЦ-КП, де був “переосвячений” Філаретом (Денисенко), Антонієм (Масендичем), Владимиром (Романюком) 15.09.1992 р. Згодом, принісши покаяння, повернувся в УПЦ, служить священиком у Черкаській області.

№15. Роман (Попенко), “висвячений” Антонієм (Масендичем), Володимиром (Романюком), Романом (Балащуком), Антонієм (Фіалко) 6.06.1992 р. Був “єпископом Миколаївським і Херсонським” УАПЦ. Принісши покаяння, повернувся в УПЦ, нині служить священиком у Київській єпархії.

№16. Михайло (Дуткевич), народився у 1936 р., помер 12 грудня 2001 р. За місяць до смерті заснував і був обраний “митрополитом-предстоятелем” нової розкольницької гілки автокефалії - “Української Апостольської Православної Церкви”. “рукопокладений” в УАПЦ Антонієм (Масендичем), Володимиром (Романюком), Полікарпом (Пахолюком) 14.06.1992 р. “Єпископ Кіровоградський” УАПЦ. Був відправлений за штат УАПЦ в 1997 р. До переходу в розкол, служив священиком РПЦ. Заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою.

№17 Феоктист (Пересада), “архієпископ Тернопільський” т.з. “Української Апостольської Православної Церкви”. Один з “архиєреїв”, якого “автокефалісти” знайшли, виконуючи розпорядження Мстислав (Скрипника) відновити, після зради Масендича і Романюка, структури УАПЦ. 30.06.1993 р. Петром (Петрусем) та Михайлом (Дуткевичем) “висвячений у ”єпископа Луцького і Волинського” УАПЦ. Але після внутрішніх чвар у 1997 р. разом із Михаїлом (Дуткевичем) був відправлений “патріархом” Димитрієм (Яремою) за штат.

№18. Ігор (Юрій Андрійович Ісіченко), “архієпископ Харківський і Полтавський” УАПЦ. Народився 28 січня 1956 р. у Мурапталовському радгоспі Куюргазинського р-ну Башкирської АРСР Російської СФСР. Після закінчення школи 1973-1974 рр. працював столяром, коректором друкарні. 1974-1979 рр. навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету (спеціальність - українська мова та література). 1979-1980 рр. працював викладачем української мови та літератури середньої школи № 6 м. Балаклеї. З лютого 1980 р. - викладач кафедри історії української літератури Харківського державного університету. 1987 р. - кандидат філологічних наук. 1988-1990 рр. - працював в організаціях “Спадщина”, Товариство української мови ім. Т. Шевченка, Народний рух України. 13 січня 1991 р. - 12 січня 1992 р. був головою “Братства апостола Андрія Первозванного” УАПЦ. Зробив “надзвукову” кар’єру в УАПЦ, не маючи ні богословської освіти, ні монашої, ні священицької практики. За його словами, монаший постриг з іменем Ігоря прийняв таємно 12 березня 1992 р. А вже через рік, 12 липня 1993 р., нащадками Вікентія (Чекаліна) “рукопокладений” у “єпископа Харківського й Полтавського”. У “висвяті” приймали участь Петро (Петрусь), Михаїл (Дуткевич), Феоктист (Пересада), які згодом були вигнані з УАПЦ “патріархом” Димитрієм (Яремою). Після смерті Димитрія (Яреми) опинився у внутрішній ізоляції в своїй “церкві”, розсварившись з усіма своїми “собраттями во єпископстві”. Залицяється до митрополита Константина (Багана) Іринупольського, що очолює приходи Константинопольського Патріархату в Америці, завдаючи головного болю Константинополю в стосунках останнього з Московським Патріархатом. 30 січня 2002 р. “архієрейським собором” УАПЦ відсторонений від виконання обов’язків керуючого “Київською єпархією” УАПЦ. “Предстоятель” УАПЦ Мефодій (Кудряков) не довіряє йому, і не дає доручень як керуючому справами. Тому надлишки вільного часу він витрачає на полеміку з прес-службою УПЦ. Окрім Андрія (Абрамчука), Ісіченко - останній прямий нащадок “благодаті” Чекаліна в УАПЦ по лінії Чекалін - Боднарчук - Масендич - Петрусь - Ісіченко.

№19. Фiларет (Михайло Антонович Денисенко), “патрiарх Київський i всiєї Руси - України”. Народився 23 сiчня 1929 року в селi Благодатному Амвросiївського району Донецької областi. В 1946 роцi по закiнченнi середньої школи вступив до 3-го класу Одеської Духовної Семiнарiї. В Одесі познайомився з Євгенією Петрівною Родіоновою, дочкою чиновника, з якою не розлучався до її смерті 1999 р. Євгенія Петрівна супроводжувала Михаїла Денисенка по всіх подальших місцях його перебування: Московська Духовна Академiя, Саратовська Духовна Семiнарiя, Київська Духовна Семiнарiїя, де він був інспектором, а потім ректором. 12 сiчня 1962 року був обраний єпископом Лузьким, вiкарiєм Ленiнградської єпархiї із дорученням керувати Ризькою єпархiєю. 3 червня 1962 року по жовтень 1962 року виконував обов’язки Екзарха Середньої Європи. 12 грудня 1964 року призначений єпископом Дмитровським, вiкарiєм Московської єпархiї, ректором Московської Духовної Академiї i Семiнарiї. 14 травня 1966 року зведений у сан архiєпископа i призначений постiйним членом Священного Синоду, Екзархом України, архiєпископом Київським i Галицьким. Євгенія Петрівна, відповідно, стала “владичицею Київською і Галицькою”. До того ж у Києві виявилось, що вона вже “прийомна” мати трьох малолітніх дітей (Віри, Любові та Андрія). Блаженої пам’яті митрополит Феодосій (Дикун) згадував, що був дуже здивований, коли побачив, як Філарет носить на руках немовля. Мабуть, Філарет також був “прийомним” батьком цих дітей. При цьому діти проживали разом з “прийомними” батьками. Коли Віра підросла, вона питала Філарета, чи можна йому жити з мамою, бо він же монах. На це, за словами Віри, батько відповідав: “ У КДБ все знають, для нього я жонатий, а для людей - ні”. Так Філарет з дитинства виховував дітей у повазі до спецслужб, де він сам підвизався з кличкою “товариш Антонов”. Коли він там опинився? Одні вважають, що він був завербований, коли навчався у Духовній Академіі і паралельно закінчував спецшколу КДБ. Інші твердять, що його особисто завербував Євген Марчук і за це отримав підвищення по службі. Митрополит Харківській Никодим, який у свій час рукопокладав Філарета у єпископи, взагалі вважав, що “Філарета як комсомольця заслали у Церкву для її руйнації.”
Коли прийшов час перебудови і гласності, і суспільство почало звільнятись від кайданів тоталітаризму й КДБ, Філарет був викритий одним з перших. Та замість того, що би піти у відставку, він чіплявся за церковну владу до останнього. Тільки Харківський Архієрейський Собор 27 травня 1992 р. за церковні злочини заборонив Філарета у священнослужінні та усунув з посади Предстоятеля УПЦ. Підстави для даного рішення наступні:
- авторитарні методи керування Українською Церквою і Київською єпархією, ігнорування соборного голосу Церкви, прояву жорстокості і зарозумілості у відносинах із співбратами по архіпастирському служінню, кліриками й мирянами, відсутність християнської любові;
- спосіб життя, не відповідний вимогам канонів і компроментуючий Церкву;
- клятвопорушення, що виразилося в порушенні слова, даного перед Хрестом і Євангелієм;
- свідоме перекручення справжніх рішень Архієрейського Собору, огуда й наклеп на Собор і, тим самим, на Православну Церкву;
- здійснення священнодійств, у тому числі дияконських, пресвітерських і єпископських хіротоній, у стані канонічної заборони;

- одноособове присвоєння собі соборної влади, що виразилося в погрозі накладення заборон на архієреїв, які, діючи відповідно до канонів і Статуту Української Православної Церкви, прийняли на Архієрейському Соборі в Харкові 27 травня 1992 року рішення про зміщення його з посади митрополита Київського і всієї України із забороною в служінні;
- учинення розколу в Церкві незаконним рукоположення нових єпископів і призначенням їх на кафедри, зайняті канонічними архієреями, і інші злочинні дії.

Але Філарет не здавався і, за порадою свого давнього приятеля Леоніда Кравчука, з церковною касою перебіг до розкольницької УАПЦ. Це називалось мовою офіційної пропаганди - “об’єднання православних церков”. Т.з. “всеукраїнський православний собор, на якому вiдбулося об”єднання “Української Автокефальної Православної Церкви” з Філаретом у “Українську Православну Церкву - Київський Патрiархат,” проходив 25 червня 1992 року. Фiларета було обрано “заступником Патрiарха Київського i всієї Руси - України” Володимира (Романюка), після дивної смерті якого у жовтнi 1995 року Фiларет був обраний “патрiархом”. Після цього Філарет почав стягувати в свою лжецеркву всіх бродячих та розстрижених лжепастирів, що перебували під забороною Православної Церкви. Після того, як три філаретівских “єпископи”, очолювані Адріаном (Стариною) возвели на імператорський престол Великої, Малої і Білої Русі якогось Дальського, а в імператриці Наталію Коваленко, терпіння у Руської Православної Церкви закінчилось. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 23.02.1997 р. ухвалив: “Відлучити ченця Філарета (Михайла Антоновича Денисенка) від Церкви Христової, і буде він анафема перед усім народом”. Підстави для даного рішення наступні:
- продовження Філаретом (Денисенко) розкольницької діяльності, поширення її за межі Руської Православної Церкви, що, зокрема , привело до збільшення розколу в Болгарській Православній Церкві;
- прийняття в “спілкування” розкольників інших Православних Церков;
- продовження здійснення святотатських богослужінь, у тому числі блюзнірських лжехіротоній, незважаючи на обґрунтовані заборони законної церковної влади;
- Філарет (Денисенко), не маючи священного сану, дерзнув іменувати себе “Патріархом Київським і всієї Руси-України” у той час, як кафедру законно займає канонічний Предстоятель Української Православної Церкви в сані Митрополита;
- Філарет (Денисенко) не припинив зводити огуду на єпископів, духівництво і вірних чад Української Православної Церкви, що перебуває в спілкуванні з Руською Православною Церквою, і продовжував наносити своїми діяннями зло.
Але Філарет продовжує і понині антицерковну, богоборчу діяльність. Свою вирішальну роль для всієї “ієрархії” розколу Філарет (Денисенко) недавно з усією відвертістю підтвердив в інтерв’ю газеті “День” від 15.09.2001: “Від того, визнавати чи не визнавати Патріархом Філарета, від ставлення до його анафеми залежить рішення багатьох важливих питань. Таких як: “мають дві українські неканонічні церкви єпископат чи ні”? Тому що невизнання Патріарха Філарета автоматично означає невизнання всіх тих єпископів, яких він рукоположив, і тих, у свою чергу, яких рукоположили рукопокладені ним єпископи. Якщо мене позбавити сану, то вийде, що не існує і корпуса українського священства (тому що вони всі рукопокладені недійсними єпископами)”.

№20. Якiв (Панчук Iван Дмитрович), “митрополит Луцький i Волинський” УПЦ-КП. Народився 5 жовтня 1931 року. 1955 - послушник Свято-Успенської Киево-Печерської Лаври. 1957 - вступив до Ленiнградської Духовної Семiнарiї. У квітні 1976 р. у результаті замаху одержав серйозну травму голови, після лікування призначений настоятелем храму Різдва Богородиці в місті Черкаси. У 1990 р. хіротонісаний у єпископа Почаївського. В 1992 р. пішов у розкол, одразу зведений Філаретом (Денисенко) в сан “архієпископа”, у 1995 р. - “митрополита”.
Панчук був одним з активних інформаторів КДБ, що доносами відправив у тюрми та табори багатьох священиків та монахів. Один з них - архієпископ Миколаївський і Вознесенський Пітирим, який за доносом Панчука був заарештований за антирадянську агітацію та пропаганду в Почаївській Лаврі і відбув 5 років покарання, свідчив: “Коли в 1992 році на Харківському соборі українські єпископи змістили Філарета, Панчуку, що позаховував за грати стількох священиків, без Філарета в Церкві вже робити було нічого. Безумовно, Філарет мав на нього компромату ще більше, ніж пам’ятали люди. Він був приречений слідом за Філаретом іти в розкол”. Яків (Панчук) Архієрейським Собором Руської Православної Церкви 11.06.1992 за розкольницьку діяльність був позбавлений сану та заборонений у священнослужінні. 23.02.1997 Архієрейський Собор Руської Православної Церкви закликав Панчука до покаяння, припинення блюзнірств і попередив, що в іншому випадку він буде відлучений від церковного спілкування через анафематствування.

№21. Андрiй (Горак Андрiй Григорович), “митрополит Львiвський i Сокальський” УПЦ-КП. Народився 1.03.1946 р. в селi Поляна Миколаївського району Львiвської областi. 1961 р. - Полянська восьмирiчна школа. 1961-1965 рр. - навчання в медичному училищi. 1968-1975 рр. - навчання на бiологiчному факультетi Львiвського унiверситету. 1975-1979 рр. - навчання у Ленiнградськiй Духовнiй Академiї. 18.04.1990 - єпископ Львiвський i Дрогобицький РПЦ. У 1992 р. телеграмою підтримав усі рішення Харківського Собору. Але під тиском проуніатських владних структур м. Львова перейшов до УПЦ-КП. Після відходу в розкол 1992 р. зведений Філаретом (Денисенко) у сан “архієпископа”. В 1995 р. у сан “митрополита”. По відношенню до Андрія (Горака) Архієрейський Собор Руської Православної Церкви не виносив рішень, але його справа в 1993 році розглядалася Архієрейським Собором Української Православної Церкви, який позбавив Андрія (Горака) сану за розкольницьку діяльність. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 23.02.1997 р. призвав його до покаяння, припиненню блюзнірських бешкетувань і попередив, що в противному випадку він буде відлучений від церковного спілкування через анафематствування.

№22. Нестор (Куліш), “Українська Апостольска Православна Церква”, “митрополит Одеський, екзарх Молдавії”, біглий священик Одеської єпархії УПЦ. Десь пересікся з Філаретом і 15.09.1992 р. був негайно “висвячений” в УПЦ-КП Філаретом (Денисенко), Антонієм (Масендичем), Володимиром (Романюком) у “єпископа Черкаського і Чигиринського”, через рік став “митрополитом”, потім по звинуваченню в алкоголізмі відправлений за штат.

№23. Серафим (Верзун), народився в 1949 році, навчався в Одеській семінарії. Перебіг у розкол. 25.061992 р. “рукопокладений” Філаретом (Денисенко), Антонієм (Масендичем), Андрієм (Гораком), Володимиром (Романюком) у “єпископа Вишгородского, вікарія Київської єпархії”, деякий час очолював “Рівненську єпархію” УПЦ-КП, але невдовзі “козачками” Червонія був відлупцьований батогами, побритий перед телекамерами наголо і з ганьбою вигнаний з м. Рівного за гомосексуалізм. Нині -“вікарний архієпископ Київської єпархії” УПЦ-КП.

№24. Володимир (Ладика Мирослав Олексійович), “архієпископ Миколаївський і Богоявленський” УПЦ-КП. Народився 5 січня 1956 р. в селі Вівня Стрийського району Львівської області. Закінчив Львівське училище легкої промисловості. 1990 р. - Московська Духовна Семінарія. Заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою. 13.03.1993 р. - хіротонія у “єпископа Вінницького і Брацлавського” УПЦ-КП Філаретом (Денисенко), Антонієм (Масендичем). 30.12.1993р. - призначається “єпископом Миколаївським і Херсонським” УПЦ-КП. 30.08.1996 р. - призначений “єпископом Івано-Франківським і Коломийським” за сумісництвом. 12.12.1998 р. - підвищений до сану “архієпископа”.

№25. Олександр (Решетняк), “єпископ Білоцерківський” УПЦ-КП. Народився 25 грудня 1954 року в селі Чмирівці Старобєльського району на Луганщині. 1976-1979 рр. - навчання в Одеській Духовній Семінарії. 1979-1983 рр. - навчання в Московській Духовній Академії. 1983 р.- призначений викладачем Одеської Духовної Семінарії з несенням послуху завідуючого канцелярією та помічником інспектора. 14.08.1983 р. - висвячений митрополитом Одеським і Херсонським Сергієм у сан диякона (целібат), а згодом священика. 1986 р. - направлений на служіння кліриком у Чехословаччину. 1993 р. - відпущений за штат від Блаженнішого Дорофія, митрополита Празького. Біжить в розкол. Підпадає під заборону Православної Церкви. 1994 р. - хіротонія на “єпископа Білоцерківського, вікарія Київської єпархії” УПЦ-КП Володимиром (Романюком), Філаретом (Денисенко), Яковом (Панчуком).

№26. Даниїл (Чокалюк Богдан Михайлович), “архієпископ Рівненський і Острозький” УПЦ-КП. Народився 22 серпня 1958р. у селі В.Станівці Кіцманського району Черновицької області . 1975 р. - закінчив середню школу. 1975-1979 рр. - навчання в Одеській Духовній Семінарії. 1979-1983 рр. - навчання в Московській Духовній Академії. 1983 р. - викладач Одеської Духовної Семінарії. 28.08.1983 р. - рукопокладений у сан священика. 10.03.1985 р. - постриг у ченці в Одеському Свято-Успенському чоловічому монастирі. 1987-1990 рр. - навчався за кордоном. Заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою. 27.07.1992 р. - Даниїл призначається ректором “київської духовної семінарії” УПЦ-КП. 3.06.1993 р. - ректор “київської духовної семінарії”, Даниїл призначається “намісником” Свято-Михайлівського Золотоверхого “монастиря” міста Києва УПЦ-КП. 23.01.1994 р. “хіротонія” у “єпископа Вишгородського” Володимиром (Романюком), Філаретом (Денисенко), Андрієм (Гораком), Яковом (Панчуком), Нестором (Кулешом), Олександром (Решетняком). 21.02.1994 р. - призначається “вікарієм Київської єпархії “ УПЦ-КП. 4.04.2000 р. - призначається “єпископом Рівненським і Острозьким” УПЦ-КП. З 21.10.2000 р. - “архієпископ”. Не дивлячись на “монашество”, одружений, має двох дітей. Родина проживає у Києві на масиві Оболонь.

№27. Адріан (Старина), “архієпископ Дніпропетровський і Криворізький” УПЦ-КП. Народився 13.12.1943 р. у місті Дніпропетровську. 1973 р. - Київський педагогічний інститут. 1982 р. - Ленінградська Духовна Академія. 1989 р. - настоятель Богоявленського собору міста Ногінська Московської області. 1990 р. - архімандрит. Будучи архімандритом, виявився замішаним у ряді скандалів, зв’язаних з обвинуваченнями його в мужолозтві. Улітку 1992 року почався судовий розгляд фактів сексуальних домагань Адріана до алтарників та інших підлеглих йому юнаків. Комісія Московської єпархії підтвердила справедливість обвинувачень Старини в аморальному поводженні, інших канонічних та дисциплінарних порушеннях. 1 жовтня 1992 року архімандрит Адріан указом митрополита Крутицького і Коломенського Ювеналія був усунутий від посади настоятеля Богоявленського Собору м. Ногінська. 29 січня 1993 року указом Святішого Патріарха Алексія він був заборонений у служінні. Але 18 січня 1993 року перейшов у Суздальську єпархію “Русской православной церкви зарубежом” (суздальский розкол). 16 березня 1993 року був виданий Указ Архієрейського Синоду РПЦЗ, в якому до відома Адріана (Старини) доводилося рішення Церковного Суду про його заборону у священнослужінні й звільненні від усіх церковних посад та обов’язків за “тяжкі моральні злочини й беззаконня, неможливі в церковній огорожі”. В обгрунтування Указу були приведені 7-і і 62-і правила Василя Великого і 4-е правило Григорія Нісського, що стосуються покарання за мужолозтво. Після цього Адріан (Старина) перейшов у “Російську православну вільну церкву” Валентина Русанцова, що відокремилася від РПЦЗ. У січні 1994 року Валентин Русанцов заборонив архімандрита Адріана (Старину) у служінні “за порушення апостольських правил і святоотцівських настанов”.
Вигнаний із трьох юрисдикцій за “аморалку”, Андріан переходить під омофор Філарета. 06.02.1994 р. “рукоположений” у “єпископа Дніпропетровсько-Запорізького” УПЦ-КП Володимиром (Романюком), Філаретом (Денисенко), Нестором (Кулішем), Данилом (Чокалюком), Олександром (Решетняком). 8.02.1994 призначається єпископом Богородської єпархії (Московської області). 27.10.1995 р. - піднесений до сану “архієпископа”. 1.02.1996 р. - призначається керуючим “Дніпропетровською єпархією” УПЦ-КП із титулом “архієпископ Дніпропетровський і Криворізький”. 16 грудня в Ногинську Адріан разом з філаретівськими “єпископами” Иоасафом (Шабаевым) і Варухом (Тищенко) зводить на “царський престол” Всеросійський імператора Миколу ІІІ (Дальского) і матінку-императрицю Наталю (Коваленко). Розгоряється гучний скандал. Філарет змушений виправдовуватися за члена свого “синоду”, монархіста. Архієрейським Собором Руської Православної Церкви 23.02.1997 р. Адріан (Старина) позбавлений всіх ступенів священства.

№28. Мефодій (Валерій Андрійович Кудряков), “митрополит Тернопільський і Подільський”, “предстоятель” УАПЦ. Дата народження: 11 березня 1949 р. Має духовну освіту ( МДС і МДА) . Завжди відрізнявся пристрастю до дебошів. За це притягувався до кримінальної відповідальності: був засуджений по 206 статті за злісне хуліганство і потрапив у в’язницю. Служив на приходах Львівської та Тернопільської єпархій РПЦ. У 1987 р. за дебош на приході був заборонений митрополитом Львівським Никодимом. У 1989 р. за протекцією уповноваженого у справах релігій по Тернопільській області Паляниці І.В. прийнятий священиком кафедрального собору Різдва Христового м. Тернополя. 13 серпня 1990 р. Валерій Кудряков на чолі групи бойовиків захоплює кафедральний собор Тернопільської єпархії УПЦ й брутально виганяє з нього правлячого архієрея архієпископа Сергія. Заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою. В 1995 году рукопокладається в “єпископи” Володимиром (Романюком), УПЦ-КП; Ізяславом (Каргою), УПЦ-КП. 1995-98 рр. “єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський”, керуючий справами УПЦ-КП. 1998 р. - утік від Філарета. Став “вікарним єпископом Кременецьким” УАПЦ. З 10.11.1998р.- “єпископ, архієпископ, митрополит Тернопільський і Подільській” УАПЦ. На “помісному соборі” УАПЦ 14-15.09.2000 р. Кудряков був обраний “предстоятелем” УАПЦ. Вже перебуваючи “місцеблюстителем” в УАПЦ, затіяв стрілянину в одному з тернопільських кафе. Неодноразово прилюдно звинувачував філаретівців у вбивстві “патріарха” Володимира (Романюка). У відповідь Філарет на своїй прес-конференції звинуватив Кудрякова у продажі інтересів “українського православ’я” за автомобіль марки “Лінкольн”.

№29. Іоан (Бойчук Василь Іванович), народився 6.03.1957 р. в селищі Бижків Надвірнянського району Івано-Франківської області. 1978-1984 рр. - працював у Надвірнянському лісокомбінаті, навчався в лісотехнічній школі. 1984-1987 рр. - навчання в Московській Духовній Семінарії. 1987 р. - направлений для пастирського служіння в Івано-Франківську єпархію. Заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою 6.06.1996 р. - рукопокладений у “єпископа Рівненсько-Острозького” УАПЦ Андрієм (Абрамчуком), Романом (Балащуком), Петром (Петрусем). 11.11.1996 р. - призначений керуючим “Житомирсько-Овруцькою єпархією” УАПЦ. Біжить з розколу в розкол. 17.07.1997 р. - “переосвячений” Філаретом (Денисенко) та іншими і визначений “єпископом Коломийським і Косівським” УПЦ-КП.

№30. Димитрій (Володимир Васильович Ярема), до своєї смерті - 25.02.2000 р. - “патріярх Київський і всієї України” УАПЦ. Народився 9 грудня 1915 р. в селі Глідні Березівського повіту (тепер Кросненське воєводство в Польщі). 1938-1939 рр. служив у польському війську, брав участь у Другій світовій війні. Опинився в німецькому полоні. 1942-1944 рр. навчався у Львівській мистецько-промисловій школі. 3 серпня 1947 р. був висвячений архієпископом Макарієм Оксіюком на диякона, а 10 серпня 1947 р. ним же - на священика. Деякий час навчався (заочно) у Ленінградській Духовній Академії. Служив на львівських приходах Руської Православної Церкви . На початку 1989 р. організував розкол: разом із о.Іваном Пашулею проголосив вихід Петропавлівської парафії м.Львова з-під юрисдикції Московського Патріархату. Заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою. Парафія ввійшла до складу т.з. “Української автокефальної православної церкви” на чолі з Мстиславом (Скрипником). Після смерті Мстислава (Скрипника) 24 серпня 1993 р. Володимир Ярема приймає чернечий постриг з іменем Димитрій. 05.09.93 р. Димитрій (Ярема) “висвячений” у “єпископа Переяславського і Січеславського” УАПЦ Петром (Петрусем), Михайлом (Дуткевичем), Феоктистом (Пересадою), Ігорем (Ісіченком). 07.09.93 р. “другий помісний собор” обрав його “патріярхом” УАПЦ. Шлях від священика до “патріарха” пройдений за 14 днів. У розколі мав багато прикростей: не один раз заборонявся у священнослужінні раскольницькими ієрархами (Боднарчуком і Філаретом). Останнього іменував “сатаною українського народу”. Вмер у 2000 році, похований в м. Львові.

№31. Іоан (Модзалевский Ян Валерійович), народився в Москві 7 січня 1970 року у родині службовців. З 1976 по 1986 р. - навчався й закінчив середню школу № 54 м. Москви. З 1986 по 1988 р. - студент Московського державного будівельного інституту. Треба думати - недоучка. Екстерном заочно “навчався” у монархічній семінарії Російської Православної Церкви Закордоном. Юнак, виходячи з усього, “церковний” вундеркінд. Судіть самі: 25 грудня 1995 р - пострижений у мантію “рукопокладений” у “дияконський сан” “патріархом” Димитрієм (Яремою) у Києві; 20 січня 1996 р. - “рукопокладений” у “сан пресвітера”; 17 червня 1996 р. - “рукопокладений” Романом (Балащуком), Мефодієм (Кудряковим) у “сан єпископа”; з 14 грудня 1996 р. - “архієпископ”. За неповний рік пройшов шлях від диякона до архієпископа! Абсолютний рекорд розколу! З 1997 р. - постійний представник УАПЦ у Москві, із титулом “Уманський, вікарій Київської єпархії”; у 1999 р. зміна титулу на “Кременецький, вікарій Тернопільської єпархії”; з 30.01.2002 р. “архієпископ Херсонеський і Кримський” УАПЦ.

№32. Макарій (Малетич Микола Іванович), “архієпископ Львівський” УАПЦ. Народився 1 жовтня 1944 р. у селі Красне Турківського району Львівської обл. У 1951 р. пішов у школу. 18 січня 1975 р. рукопокладений у диякона, а 10 серпня 1975 у пресвітера Руської Православної Церкви. У 1982 р. закінчив Московську Духовну Семінарію, заочно. Служив священиком в Донецькій, Луганській, Ростовській, Львівській областях. У 1993 р. пійшов у розкол. Заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою. У 1997 р. “рукопокладений” у “єпископа Львівського УАПЦ” Димитрієм (Яремою), Ігорем (Ісіченком), Мефодієм (Кудряковим).

№33 Яків (Ярослав Макарчук), “єпископ Черкаський” УАПЦ, “вікарій Київської єпархії”. З розведених львівських священиків. Народився 20 червня 1952 р. у с. Березівка Радехівського р-ну Львівської обл. Після закінчення восьмирічної школи та будівельного технікуму на протязі 1970-1987 рр. перебував на строковій військовій службі, працював робітником танкового заводу у Львові, служив на риболовному флоті, працював майстром ВТК Львівського заводу “Іскра”. 1987-1990 р. навчався в Ленінградській Духовній семінарії. З осені 1990 р. служив священиком Руської Православної Церкви у м. Львові. Заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Православною Церквою. “Архієрейське свячення” - 8 листопада 1998р. “святителі” - Димитрій (Ярема), Ігор (Ісіченко), Роман (Балащук). “Єпископ” одного аптечного приходу.
Ми мали за головну мету коментаря - підтвердити на прикладі фактівабсолютну відсутність святительського апостольського правонаступництва у “архієреїв” розкольницьких структур. Задля внесення остаточної ясності у це питання зробимо ще три таких загальних зауваження:


1. Твердження розкольників, що біля витоків розколу разом із Вікентієм (Чекаліним) та Іоаном (Боднарчуком) стояла ще одна особа - “діючий єпископ Руської Православної Церкви, який не хотів, щоб його ім’я було оприлюднене”, - є просто черговим обманом, блефом і міфом розкольників. Боднарчук перед Хрестом і Євангелієм у своїй покаянній бесіді з єпископами Української Православної Церкви чесно назвав засновників розколу - себе і Чекалина, у всіх подробицях описавши звершення ними “хіротоній”. Розколом просто запущені в обіг свідчення сумнівних осіб, які через треті-четверті руки переповідають байки людей нібито присутніх при “таїнстві рукопокладення у єпископа” Василя (Боднарчука).
2. Як відомо, Архієрейський Собор РПЦ від 11.06.1992 р. заборонив у священнослужінні Філарета (Денисенка) та Якова (Панчука) і оголосив усі звершені ними священнодійства після 27 травня 1992 р. недійсними. Але т. з. “об’єднавчий собор” 25.06 1992 р. за участю “єпископів чекалінського розливу” блюзнірським голосуванням “повернув благодать” та “митрополичий статус” цим забороненим у священнослужінні особам, які зразу взялися “всіх підряд “святити” і “переосвячувати”, у тому числі й тих, що проголосували, - Антонія (Масендича), Володимира (Романюка) і Романа (Балащука). Прецеденту такої зневаги до святих канонів Православної Віри не було за всю історію Церкви. Люди “обмінялись” “благодаттю” через голосування!
3. Згода “перерукопокладатися” у Філарета означає недовіру самих же псевдоєпископів до своєї первинної, тобто чекалінської “хіротонії”. І цей факт служить додатковим підтвердженням п. 1.

Р.S. Про більш молодих “анафемят”, - хто, як і за що був заборонений канонічною Церквою, а потім став “архієреєм” у розколі, ми з подробицями розповімо в наступному випуску. Серед тисяч порядних православних священиків, що несуть свій пастирський хрест у містах і селах України, знайшлися і ці два десятки ізвергів, що вирішили припасти до ніг відлученого від Церкви Христової окаянного Михайла Денисенка. Екземпляри лжеєпископів у цій групі не менш цікаві: від забороненого у священнослужіннні колишнього настоятеля монастиря, який розвів у обителі наркоманію і навіть СНІД, до нащадків італійських масонів. Усі вони з блюзнірством носять облачення православних єпископів і разом з “рукопокладеними” ними ж філаретівськими й автокефальними “священиками” несуть вічну загибель, а не спасіння своїм парафіянам.

ДОДАТОК:

Таблиця 1. Початок "ієрархії".

Таблиця 2. Сучасний стан розколу.





 Марко ЛОЗОВИЙ. Про цинізм і маргінальність ідеї "українського національного православ'я"
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру