ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Єпископ Почаївський ВОЛОДИМИР.   "Хвала Богу, що в нашому жорстокому суспільстві ще є люди, які знаходять у собі сили покласти життя на вівтар служіння Богу та ближньому"

Перед тим як йти в монастир, треба добре подумати: а чи витримаю я? Чи моє це покликання? Потрібно завжди пам'ятати, що це рішення приймається один раз і назавжди.

Як свідчить історія, атеїстична влада не залишила без уваги жодної православної святині, деякі з них безжально понівечивши. Якої шкоди було завдано Почаївській Лаврі за часів згаданого режиму?

Як тисячі святинь того часу, Почаївська Лавра не залишилась без "уваги" радянської влади. Коли в 50-х роках минулого століття в Україні більшість монастирів була закрита, Почаївська Лавра стала прихистком для багатьох ченців і налічувала близько трьохсот чоловік.

У 60-ті роки священнослужителів Лаври ув'язнювали, розстрілювали в лісах з таким завзяттям, що їх залишилося всього півтора десятка.

У Лаврі ще лишилися монахи, які декілька разів були засуджені "за політичні злочини", а вони просто захищали столітні духовні традиції, збережені прадідами.

Крім того, радянські активісти конфіскували майже все Лаврське майно і нерухомість. Це і свічний завод, і господарський двір, і монаші келії. В одному з монастирських приміщень розташували неврологічну лікарню на шістсот хворих. На монастирському кладовищі збудували декілька двоповерхових будинків, мешканці яких завели курей, свиней та випасали кіз на могилах. Була на території Лаври і поліклініка, і аптека, і ряд господарських організацій. У семінарському корпусі за часи безбожної влади влаштували будинок атеїзму.

Робилося все можливе для того, щоб закрити унікальний архітектурний ансамбль. У південній частині монастирського саду побудували багатоповерхові будинки. Нинішній митрополит Никодим, призначений на початку 80-х років священноархімандритом Почаївської Лаври, просив голову Тернопільської державної обласної адміністрації заборонити будівництво танцплощадки на території монастирського саду. Натомість влада замінила розважальний об'єкт господарським - збудувала телятник. Різноманітними способами ідеологи комунізму намагалися ліквідувати всесвітньо відому стародавню святиню.

У Почаївській Лаврі, як і в Києво-Печерській, є духовна семінарія. Історія знає випадки, коли між послушниками і семінаристами, іноками і вченим чернецтвом виникали непорозуміння. Як у Вашій обителі вирішується ця проблема?

Часто трапляються випадки, коли чернець з нагрудними знаками кандидата богослов'я зверхньо дивиться на інока незалежно від того, молодий ієромонах перед ним чи старенький архімандрит. І для Господа "блаженні не ті, що стали докторами богослов'я", а "вбогі духом" (Мф. 5:3). Але, хвала Богу, у Почаївській Лаврі таких проблем немає. Семінаристи і братія монастиря дружньо спілкуються та служать у храмах. Семінарський хор постійно супроводжує чернечі богослужіння.

Адміністративно семінарія та монастир - дві різні, далекі одна від одної структури. Але насправді це одне ціле, тому що "борщ для них варять в одному котлі". Щодо стосунків між братією монастиря та вченим чернецтвом, то слід зазначити, що троє наших іноків викладають у семінарії. Вони служать разом, часто радяться між собою. Якщо в Лаврі виникає якась проблема, то це стосується не тільки монастирських ченців, а й викладачів та студентів семінарії. Немає тієї прірви, що виникала між простим та вченим чернецтвом у XVII-XVIII ст.

Щоденно Почаївську Лавру відвідує велика кількість паломників з багатьох міст України та інших країн світу! Чому люди їдуть до монастиря? Що шукають?

Святиня приваблює багатьох людей, і в кожного різні цілі. Хтось приїжджає до святого місця, щоб відсторонитися від життєвих негараздів та щоденних проблем, помолитися, сповідатися та причаститися Святих Таїн. Хтось долає великі відстані, сподіваючись отримати зцілення від тяжкої хвороби. Паломники із-за кордону милуються неперевершеним архітектурним ансамблем монастиря.

Туристи сприймають Свято-Успенську Почаївську Лавру як визначну пам'ятку історії та духовності українського народу. Влітку виникають непорозуміння з такими людьми, адже вони відвідують обитель у непристойній одежі і неадекватно поводяться на її території. З свого боку ми робимо зауваження: хтось прислухається, а хтось починає "ставити нас на місце".

Щоб кожен паломник міг ознайомитися з історією пам'яток Свято-Успенської Почаївської Лаври, діє група екскурсоводів з числа монахів та семінаристів.

Як Ви ставитесь до того, що уповільнюється реконструкція та відновлення стародавніх святинь?

Мені, як наміснику монастиря, дуже боляче чути про напівзруйновані обителі. Колись вони були неперевершеними зразками архітектурного мистецтва, а тепер нагадують будівлі після бомбардування. Православні монастирі будувалися роками, століттями, в них вкладалося все найкраще, що є в людині. Кожна така споруда - це частина історії. На жаль, у суспільстві були і залишаються люди, для яких немає нічого святого. В епоху безбожного режиму вони руйнували святині, а сьогодні роблять все, щоб "їх ні в якому разі не повернути церковникам", які неначебто "тільки те й роблять, що їх руйнують". Більшої неправди я ще не зустрічав! Ситуація сьогодні складається так, що власність Церкви піднімається з руїн, а те, що утримується державою, занепадає. Церква ніколи не вказує владі на її помилки, тоді як остання… Що ж роблять посадовці? Тільки-но побачать напівзруйнований православний монастир у селі, то замість того, щоб допомогти його відбудувати, починають тикати пальцем в бік настоятеля, звинувачуючи його та ченців у бездіяльності.

Натомість з великою шаною ставлюся до іноків, які, не жаліючи власних сил, починають відновлювати монастирі. Часто настоятелі монастирів збираються разом для обговорення насущних проблем, разом шукають відповіді на злободенні питання, допомагають один одному. Сподіваюся, що з часом у нашій країні не буде жодного монастиря, у якому б не було храму, увінчаного золотим куполом.

Як складаються стосунки між монастирським керівництвом та представниками органів державної влади?

Інколи керівництву Почаївської Лаври та представникам місцевої влади досить важко порозумітися. Хоча посадовці часто відвідують богослужіння. Ми завжди щиро їх приймаємо і протягом цих коротких бесід не забуваємо розказати про свої проблеми. У допомозі урядовці відмовляють, але аби не заважали.

Які завдання ставлять перед собою православні монастирі сьогодні?

Протягом історії Церкви монастирі завжди намагалися відродити духовність, зібрати братство і самовіддано проповідувати Слово Боже. З часу заснування першої обителі пройшли століття, але завдання залишилися ті ж. Сьогодні до монастирів приходить багато людей з різними питаннями, і наше завдання допомогти їм знайти відповіді. Якщо в суспільстві підвищиться рівень духовності, жити стане набагато легше.

Ми молимося за людей у світі, бо живучи в миру вони мало часу приділяють молитві. Їх можна зрозуміти - робота, сім'я, злободенні клопоти не дають можливості зосередитись на молитві. А в монастирі підйом в п'ять годин, потім ранкова Літургія, далі відправляються акафісти, молебні, панахиди та вечірні богослужіння. І все закінчується аж пізно ввечері. У вільний від молитви час монахи несуть різного роду послух: у трапезній, у саду, на просфорні та в монастирських майстернях. Всі ці труди супроводжуються молитвою.

Одним із завдань православних монастирів є просвітницька діяльність. Майже в кожній обителі пишуться ікони, видаються книжки, друкуються газети.

Лідер суспільно-політичної організації "Зелений світ" Юрій Самойленко запропонував закрити монастирі, які знаходяться в межах міст. Для нього монахи і монастирі обов'язково асоціюються з пустелею! Що Ви думаєте з цього приводу?

В стародавні часи монастирі будувалися переважно у віддалених місцях. Але з часом люди побачили подвижників і захотіли жити поряд з ними. Таким чином, у деяких регіонах нашої держави біля монастирів утворилися міста. Ось, наприклад, Почаївська Лавра. За даними історії преподобний Іов вирив свою печеру у віддаленій пустелі. Але ж як говориться: "Не може залишитись непоміченим місто, що стоїть на вершині гори" (Мф. 5:14). Люди зацікавилися життям подвижника і потягнулися до нього. Згодом маленька вбога печера перетворилася на монастир, а місцевість навколо нього - в населений пункт. Не знаю, коли б у нашому місті з'явилося світло, якби не було вищезгаданого монастиря. Отож, монахи не винні, що обителі знаходяться в межах міст. Слова ж про те, що вони нібито заважають мешканцям міста, продиктовані не турботою про людей, а схильністю до атеїстичної ідеології.

Як Ви ставитесь до чернечого постригу в ранньому віці?

Перед тим як йти в монастир, треба добре подумати: а чи витримаю я? Чи моє це покликання? Потрібно завжди пам'ятати, що це рішення приймається один раз і назавжди. З великою повагою ставлюся до тих, хто в свої молоді роки вирішив стати на шлях чернецтва. Людина приходить в монастир не сама, її призиває Господь. Вона слідує голосу свого серця. У нашому монастирі для молодих послушників запроваджений довгий іспит на спокусливість - 4-5 років. За цей час людина проходить безліч монастирських послухів, випробовуючи та загартовуючи себе. Колись у монастирях цей термін становив три роки, але в зв'язку з тим, що рівень духовності впав, вважаю, що треба "краще" спокушувати молодих і не поспішати з благословенням на чернецтво. Є випадки, коли доволі молода людина приймає чернечий постриг, але це робиться за конкретних обставин. Відповідальність за постриг лежить на ігумену.

Один з героїв книги священика Валентина Свенцицького "Діалоги" сприймав чернечий постриг як поховання. Чи можете Ви погодитись з таким порівнянням?

Це не похорон! Бо як говорить апостол: "Одружений нехай турбується про те, як догодити дружині, а неодружений - як догодити Богу". Чому в армію йдуть переважно молоді, неодружені люди? Тому, що вони безтурботні. Так і в монастирі теж відмовляються від мирських турбот. Люди віддаляються від світу не тому, що не змогли самовизначитись чи влаштувати особисте життя. Людина йде в монастир для служіння Богу, керуючись не поганим настроєм, а сердечним покликанням. А щодо сумного вигляду, притаманного більшості монахів, то такий стан у духовній літературі називається "смуток за Богом". Це не та "нудьга" і "розпач", які апостол Павло називає великими гріхами перед Богом. Не тільки монах, а й кожний християнин повинен сумувати за втраченим блаженством та за тим, що порушує заповіді Божі. Це не світський сум, щоб переконатися в цьому, достатньо підійти до такого ченця і поговорити з ним.

Як Ви вважаєте, чим повинні керуватися намісники, приймаючи людину у монастир?

З свого боку я намагаюся дати уявлення про чернече життя, щоб людина зрозуміла, навіщо йти в монастир, чим там займатися та до якого ідеалу потрібно прагнути. Всього не розкажеш, для цього треба хоч деякий час пожити в монастирі. Як кажуть у народі: "поїсти монастирського борщу". Якщо після побаченого рішення прийняти чернецтво не втрачається, то така людина готова до подвигу. Важливо, щоб була схильність до послуху. Адже в монастирі нічого не робиться з власної волі, а тільки з благословення священноначалля. Немає монастирів з легкими умовами життя, і для цього треба мати в душі смиренність. Ранні підйоми, дворазове харчування, важкі послухи та боротьба з спокусами - на все це потрібно багато духовних та фізичних сил.

Що Ви, як намісник великого монастиря, хотіли б побажати людям, які вирішили стати на шлях чернецтва?

Найперше хотілося б побажати Божої допомоги на цьому нелегкому шляху. Хвала Богу за те, що в нашому жорстокому суспільстві ще є такі люди, які знаходять у собі сили покласти своє життя на вівтар служіння Богу і ближньому. Нехай же вони пам'ятають слова апостола про те, що наше земне життя подібне до пару, до диму. Все іде, все минає, і тільки Господь залишається вічним та незмінним. Перед кожним ченцем стоїть важке, відповідальне завдання: відмовитись від усього земного та суєтного, щоб залишитися наодинці з Богом.

Бесіду вів Олександр Андрущенко





 Священник Владимир ШМАЛИЙ. Исцеление страданием
 Митрополит Ташкентский и Среднеазиатский ВЛАДИМИР. "Тела многих подвижников Киевской Руси упокоились в безымянных могилах на Среднеазиатской земле"
 Воспоминания участников обретения мощей святого священномученика ВЛАДИМИРА
 Житие священномученика ВЛАДИМИРА, Митрополита Киевского и Галицкого
 ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКА єпархія - преса
 ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКА єпархія - монастирі
 ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКА єпархія
 ВОЛОДИМИР Єпископ Почаївський
 СИМЕОН Архієпископ Володимир-Волинський і Ковельський
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру