ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Отець Николай (КАБАЦИ).   "Мене оштрафували за те, що я відправляв літургію біля закритого собору"

Сьогодні ми бачимо, що православних на Закарпатті менше не стало.

- Отець Миколай, у чому було те слабке місце православних ужгородчан, через яке стало можливим захоплення собору?

- Справа в тому, що в кінці 1980-х років, коли на Закарпатті, як і на Галичині, почалися зіткнення між православними і греко-католиками, серед нас - священиків, які служили у соборі - один виявився зрадником і пізніше він перейшов до греко-католиків. Так от він їм усе доносив, що знав про настрої серед православних. А нам він говорив, що влада не піде насильно захоплювати собор і греко-католики також насильно не підуть, а будуть тільки законним шляхом добиватись, щоб влада передала їм будівлю на законних підставах. Я заперечував, і висловлював побоювання, що вони можуть піти насильницьким шляхом. І так ми утрьох (нас у соборі служило троє) сперечались, а він усе відстоював свою "думку", що "вони ж солідні люди, вони не зможуть піти на таке". Проте я домігся від настоятеля, щоб виставляти постійно навколо собору заслони з людей на випадок спроби його насильницького захоплення. Та цьому зраднику вдалося переконати настоятеля собору о.Іоанна, щоб все ж таки зняти ті заслони, і о.Іоанн одного разу сказав, що в них немає потреби, тому що насильницького захвату не може бути - і ми зняли заслони. Очевидно, той батюшка зразу ж доложив уніатам, що уже заслонів немає.

- І коли відбулося захоплення собору?

- Було це у вересні 1990-го року, у неділю, я як раз завершував Літургію. Уже після причастя душ тридцять, здебільшого чоловіки, увірвались у собор і почали співати гімн папі, чим перебили службу, так що я навіть і не закінчив літургії. Зразу почали підтягуватись до них нові сили і їх зібралось стільки, що майже повністю заповнили собор. З наших у соборі залишилось тільки пару чоловік.

Поступово потроху у собор підійшли і наші люди (чоловік 15-17). Разом із уніатами ми протрималися усю ніч із неділі на понеділок: наші у вівтарі, а уніати (чоловік 50) - у соборі. Зранку прийшли представники влади і попросили, щоб усі залишили собор. Ми сказали, що не можемо залишити через те, що тут наше майно. Але нас усіх силою примусили покинути собор, його опечатали і сказали, що користуватися ним поки що ніхто не буде до остаточного вирішення цієї справи.

Та з моменту опечатання собору ми його все рівно не залишили і цілий рік після того служили під небом прямо біля собору. І вдень і вночі чергувала міліція, щоб попереджувати можливі провокації. Протягом цього року влада нас збирала майже кожен день і наполягала на тому, щоб ми відмовились від собору, але ми не давали на це згоду, хоч і відчували, що на нас іде страшенний тиск. Потім влада почала забороняти проводити богослужіння під собором і навіть направляла міліцію, щоб вони нас зганяли звідти, щоб там і ноги нашої не було. І за те, що я, незважаючи на заборону, все ж таки провів там богослужіння, місцеві органи влади оштрафували мене на 50 крб. (цю квитанцію про сплату штрафу "За проведення служби біля собору" я зберігаю у себе).

- А якою була тоді особиста позиція представників місцевої влади у цьому конфлікті?

- Міський голова (а він був греко-католик), одразу після опечатання собору, спитав у мене: "А ви не думаєте, що через пару днів взагалі вашої віри не буде на Закарпатті?" Я йому відповів, що такого ніколи не станеться. Він думав, що усі люди перейдуть в унію і проблеми в Ужгороді не буде, але ця проблема і до сьогоднішнього дня залишилася.

- І як сталось, що собор передали уніатам?

- Очевидно розуміючи, що ми все рівно добровільно не відмовимося від собору, представники влади на початку 1991 року взяли з собою загін ОМОНу і в той час, як ми стояли під одними дверима, вони з протилежного боку розбили вікно, ускочили вниз, повідкривали засуви на дверях, зробили опис усього, і таким чином дали нам зрозуміти, що вони приймають рішення передати храм греко-католикам.

Ми тут зрозуміли, що вже нічого не можна вдіяти, тому що сама влада їм передала собор, хоча документально ніяк це не було оформлено, і до сьогоднішнього дня немає документальних підтверджень, що собор греко-католицький. Але тоді нам сказали, що влада прийняла таке рішення, то ми забрали свою утвар і все інше. Взамін собору нам віддали маленьку Покровську церкву і зруйновану Преображенську.

- Чи можна було якось з юридичної точки зору виправдати подібний акт?

- Не було і до цих пір немає підстави, на якій можна було б забирати собор і передавати другим, тобто взагалі механізму передачі храму від однієї конфесії іншій не було і немає до сьогодні. Ми не розуміємо, як це можна було забрати в одних і передати іншим, коли всі наші люди не звідкілясь приїхали, а вони є уродженцями Закарпаття. Так, раніше вони служили греко-католикам, але ж ще раніше Закарпаття було православним.

Ми знаємо, чому виникла унія як така, її створив Рим. І він сказав нашим православним людям: "ви тримайте обряд православний, і повністю притримуйтесь свого календаря, тільки підкоріться Риму". Так виникло поняття "греко-католики", хоча цей термін є не дуже точним, правильніше їх називати "католики східного обряду".

- Як після цього продовжувалося життя у православних ужгородчан?

- Як я уже сказав, взамін собору ми отримали маленьку Покровську церкву, руїни Преображенської церкви на Цигольнянській вулиці а також нам дали можливість будувати на площі Кирила і Мефодія новий собор. Таким чином, із однієї громади, яка у нас до цього була, у нас утворилося три. Почав будуватися собор, задіяла Покровська церква, у Доманинцях (околиця Ужгорода) стало пографікове моління з уніатами. Люди потихеньку закріпилися за своїми общинами.

- Отець Миколай, відомо, що і на цьому митарства православних в Ужгороді не закінчилися і провокації від греко-католиків продовжувалися.

- Так. Справа в тому, що у Преображенській церкві в радянські часи розміщувався обчислювальний центр, який перетворив приміщення церкви просто на двоповерховий будинок. Нам прийшлося його буквально розібрати а вже з руїн відбудовувати храм. І коли православні відбудували храм повністю, то уніатський єпископ сказав, що цей храм вони нам давали тимчасово, поки не буде побудований наш новий собор, а після цього вони планують забрати і цю церкву, і влада погодилась офіційно це оформити. Хоча до того, як ми її відбудували, греко-католики говорили, що вона буде нашою.

У часи унії собор в Ужгороді був їхнім головним храмом, а церква на Цигольнянській - приходською. Хоча ми знайшли дані про те, що на цьому місці колись стояла дерев'яна православна церква, яку уніати знесли і поставили свою, кам'яну. Так було по всьому Закарпаттю, де тільки була можливість, уніати у свій час знищували дерев'яні православні храми, ставили кам'яні, і говорили, що то вже їхнє місце.

Але тут ми вчасно спохопилися, тому що у нас була домовленість із греко-католиками, що ця будівля залишається за нами. З ними ми укладали договір, який підписали духівництво і миряни і з їхньої і з нашої сторони ще тоді, як побачили, що немає реальних шансів повернути собор. Тоді ми пішли на те, щоб нам узяти цю церкву, а їм віддати повністю собор - і це було зафіксовано у тому договорі. Але на їхнього єпископа натиснули деякі священики і він написав нам листа, де заявляв, що дає нам цю церкву тільки до тих пір, поки не буде побудований наш собор.

Спочатку ми не стали звертати увагу на подібний виклик, адже користувалися цим храмом за взаємною згодою з греко-католиками. Але, на всяк випадок, ще задовго до завершення усіх робіт, ми почали відправляти регулярно богослужіння на дворі перед храмом. Представники влади намагались нас перешкоджати у цьому, розуміючи, що якщо ми почнемо тут регулярне богослужіння - нас важче буде звідси вигнати. Одного разу мене запитали: "А якщо цеглина комусь упаде на голову, то хто буде відповідати?" Я сказав, що в такому разі ми будемо за це відповідати. І так ми потихеньку там служили.

Коли уже храм було освячено і ми почали служити в середині, на нас почалися сильні напади з боку греко-католиків. Вони вибивали шибки у церковних вікнах, навіть під час богослужіння, хотіли увірватись у храм і захопити його за таким же сценарієм, як і собор, але наші уже стояли тут сильно і не допускали їх у храм. Я знаю навіть конкретних осіб, які були їхніми вожаками у подібних акціях.

Одного разу, коли настоятель храму о.Іоанн вийшов на вулицю, щоб якось їх заспокоїти, його хтось сильно вдарив палицею по руці, що трохи не перебив палець. Декілька разів нам приходилось і там служити на вулиці, але ми відстояли той храм. Уніати три рази подавали в суд, щоб відсудити храм собі. І от чотири роки тому Вищий Арбітражний суд у Києві затвердив за православними цей храм, так що тепер він повністю наш, але греко-католики все рівно служать у капличці під храмом у самій ограді.

А до цього тиск чинився страшенний, вони кричали на нас, що ми попи-кагебісти, москалі, бородаті, обзивали навіть нецензурними словами. Коли я виходив із храму, мені кричали услід: "Он Іуда пішов!" Кричали нам: "Забирайтеся звідси і йдіть у свою Росію!". На це ми відповідали їм, що ми такі ж кровні жителі Закарпаття, як і вони.

Протягом 1990-х років часто можна було чути думки, що православну віру на Закарпаття привезли росіяни на танках у 1945 році. Ми пояснювали людям, що віра православна була на Закарпатті споконвіку, а унія була введена лише кілька століть назад. Боротьба тоді у нас була не з легких і не з малих і триває вона і до цього часу. Але тоді, де б ми не з'являлися (це тепер уже такого немає), тільки й чекали: або каміння полетить у нас, або хтось крикне услід якусь лайку.

- Тобто сьогодні православні моляться в одній ограді з греко-католиками: православні в храмі, а уніати у капличці під храмом. Скажіть, чи не відбувалось останнім часом якихось провокацій з боку уніатів по відношенню до православних?

- Коли ми вкопали великий дерев'яний хрест біля Преображенського храму, так на наступний ранок ми побачили його поваленим - хтось уночі його перепиляв. Тут не могло бути сумнівів у тому, хто це зробив, тому що агресія тоді з боку уніатів на нас була страшенною. Тоді ми зробили новий хрест, і вкопали його буквально за день до освячення. На освячений хрест уже руку ніхто не підіймав.

- Отець Миколай, які сьогодні тенденції прослідковуються у літургічному житті греко-католиків. Чи тримаються вони повністю православного обряду?

- На жаль, останнім часом можна констатувати поступову латинізацію богослужбової традиції у місцевих греко-католиків. Раніше вони служили повністю за нашим обрядом і вечірню і утреню. Єдине, що не говорили "вас і всіх православних християн…", а говорили "правовірних" або "усіх вас християн". А зараз уже майже два роки як вони опускають повністю єктенію об оглашених, як таких не служать вечірні і утрені, зате і вранці і ввечері служать Літургію. Тобто поступово переходять на римо-католицький обряд. Так що тепер, окрім догматики, у них поступово набуває латинських форм і обрядова сторона.

Недавно до них єпископом призначений римо-католик і є така надія, що Рим хоче так зробити, як перед цим зробив у Угорщині та Словаччині, щоб уніатів асимілювати повністю з римською традицією, в тому числі перевівши на новий стиль. Для нас такий варіант кращий, тому що в такому разі частина людей піде за католиками, а частина - за православними.

- Яким сьогодні є православ'я на Закарпатті, зокрема у Вашому благочинні?

- Сьогодні ми бачимо, що православних на Закарпатті менше не стало. Православна Церква залишилась домінуючою конфесією у краї. До унії попереходили переважно вихідці із Галицького регіону, хоча є й закарпатці. Із того часу в кожному населеному пункті люди почали засновувати свої православні громади, де храм було відібрано уніатами - тим більше, зразу починав будуватись православний храм. Так, на сьогодні у моєму благочинні є 27 общин, з яких переважна більшість - це заново відкриті.

Бесіду вів Сергій Баршай


 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру