ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Архієпископ Рівненський та Острозький ВАРФОЛОМЕЙ.   "Завдання Православної Церкви - об'єднувати людей, а не розділяти"

Більшість наших громадян виховувалися в радянський час, коли питання релігійного життя ігнорувалися не тільки у школах, але і вдома.

Владико, в цьому році наша Церква урочисто відзначила 10-річний ювілей Харківського Собору, яким розпочалось відродження церковного життя в Україні. Але ситуація і досі залишається складною. Як ви оцінюєте пройдений Церквою шлях і сучасний стан справ у релігійному житті, зокрема на Рівненщині?

Я пам'ятаю 92-й рік, коли був єпископом у Луцьку і пережив трагедію захоплення розкольниками кафедрального собору, будинку єпархіального управління і Волинської духовної семінарії. Я бачив на власні очі, наскільки це страшна сила - релігійний фанатизм у сукупності із націоналізмом! Вона принесла велику трагедію: захопили церкви, одночасно розділивши людей. Аналогічна ситуація була майже в той самий час і в Рівному. І коли я прийшов у Рівне у 1995 році, то наслідки подій 1992-го року тут ще відчувалися. Ще відчувалося вороже ставлення до нашої Церкви з боку деяких державних керівників різного рівня та деяких "священиків" і мирян "Київського патріархату".

За період, коли я був правлячим архієреєм Рівненської єпархії, у нас також було кілька випадків захоплення наших храмів розкольниками при повній бездіяльності державних структур щодо захисту закону. Так, у селі Оржів Рівненського району, де навіть ще не було зареєстрованої громади УПЦ-КП, її прихильники на чолі з депутатом Верховної Ради В. Червонієм силоміць захопили нашу церкву. І державні мужі нічого не зробили, щоб повернути храм законним власникам. А через місяць зареєстрували в тому селі громаду "Київського патріархату". Наша громада й досі здійснює богослужіння у непристосованому приміщенні. Не дивлячись на всі мої звернення та звернення самої громади до керівних структур району і області, не дивлячись і на власні обіцянки допомогти, влада так і не вирішила проблему. Другий приклад - село Богдашів Здолбунівського району. Прихильники УПЦ-КП теж силоміць захопили храм, а державні структури нічого не зробили для відновлення законності. Ми кілька разів судилися в Рівному і в Києві, витратили кошти, але певна частина народних депутатів здійснює тиск на суддів, і якщо ті й приймають рішення на нашу користь, то інша сторона знов подає у суд. Ці безкінечні суди вимотують людей психологічно, люди втрачають не тільки кошти, але, - і це набагато страшніше, - віру у правосуддя.

В той же час, ситуація не стоїть на місці. Вона поступово вирівнюється в кращу сторону. Вже немає такого захоплення храмів, таких погроз, такого нагнітання істерики навколо церковних проблем, як це було у 92-му. Є якесь порозуміння з боку представників державної влади. Так, у багатьох випадках, коли ми дізнавалися, що той чи інший храм можуть захопити і просили представників влади про допомогу і захист, то отримували таку допомогу. Хотілося б, щоб вона була більш активною. На даний момент у нас склалися хороші стосунки з губернатором Рівненщини Миколою Сорокою, керівниками багатьох районів області. Ми, безперечно, розуміємо, що зараз неможливо вирішити все в один час так, як нам того хотілося б. На це є причини: перш за все - недосконалими є наші закони, які регулюють відносини церкви і держави.

На превеликий жаль, коли в державі відбуваються якісь політичні баталії на зразок передвиборчої кампанії, то в атмосфері міжконфесійних відносин знов з'являються ускладнення, розпалюється ажіотаж.

Нас хвилює ще одна проблема. На сьогодні канонічну Церкву на Рівненщині ігнорують усі ЗМІ, крім газети "Вільне слово" - друкованого органу облдержадміністрації, але і вона лише двічі на рік, на Різдво і Пасху, друкує послання правлячого архієрея. Наших священиків не запрошують ні на які громадські акції, щодо яких участь Церкви була б природньою. Навіть те, щоб у якомусь селі запросили канонічного священика на молебень з приводу першого вересня, є рідким явищем. Відбувається нехтування нашою Церквою, хоча вона найбільша в області за чисельністю віруючих. Хоча у "Київського патріархату" тут теж є прихильники, але вони в меншості. Не дивлячись на це, їм віддають пріоритет. І в школах вже відбувається процес своєрідного "оцерковлення", коли дітей навчають Закону Божого, але у скривленому вигляді. Виходить, що батьки ходять до нашої церкви, а їх дітей вчать у школі іншому. Єдина радість в цій ситуації - це те, що батьки, працюючи з дітьми вдома, дещо виправляють ситуацію. Але все одно діти страждають від такої подвійності.

Кілька років тому у нас на Рівненщині відроджено славнозвісну Острозьку академію. Її керівництво постійно намагається піднімати церковні проблеми і готувати кадри, які викладали б в школах релігієзнавчі предмети, але відповідна дисципліна подається слухачам у неправославному вигляді. До Академії постійно запрошуються протестанти, католики, уніати. Запрошують і нас, але дуже рідко. Через таку систему викладання протестантам відкривається широкий шлях до шкіл. І на наші застереження з цього приводу місцева влада поки що не реагує. Тим часом видатний учбовий заклад, що був колись форпостом православної освіти для всієї України, слугує наверненню держави в іншу віру. Свого часу я піднімав питання про відродження тут православного храму, а мені м'яко натякнули про те, що ті, хто дають кошти на Академію, є прибічниками УПЦ-Кп, і що треба почекати, коли зміниться ситуація. Ситуація змінилася, але питання залишилося відкритим. Нам пропонували і почергове богослужіння з представниками інших конфесій, але ми на це не погоджуємося, бо це суперечить канонам Православної Церкви.

Згадуючи про 92-й рік, Ви вжили термін "фанатизм". Цим словом іноді спекулюють, вважаючи фанатиком навіть того віруючого, який просто на вулиці перехреститься. Де ж межа, за якою починається справжній релігійний фанатизм?

Більшість наших громадян виховувалися в радянський час, коли питання релігійного життя ігнорувалися не тільки у школах, але і вдома. А тепер, коли людина може вільно сповідувати релігійну віру, ще не всі знайшли свою дорогу до храму. Деякі вважають, що релігія - це щось на зразок "хобі", і не розуміють, що віра тільки тоді є щирою і тільки тоді реально зцілює душу і переборює зло, коли через віру людина оцінює всі свої вчинки, події власного і суспільного життя, приймає рішення. І тому дійсно трапляється так, що навіть людей, які просто є послідовними у своєму релігійному житті, іноді вважають фанатиками або близькими до фанатизму. Тут також багато залежить від вихованості тих, хто поспішає когось вважати фанатиком. Потрібно ліквідувати релігійну безграмотність в країні, і тоді подібних ситуацій буде менше.

Що ж до справжнього фанатизму, то це нездоровий стан, коли людині стають властивими нетерпимість, самовпевненість і таке інше. І до релігійного фанатизму Церква завжди ставилася негативно. Зараз Церква намагається виправити ситуацію з проявами некоректної "ревності" тих парафіян, які, хоч і ходили до храмів все життя, але відбивають у потенційних неофітів бажання взагалі будь-коли заходити до церкви. Адже багато нецерковних людей приходять колись вперше до храму. Не знаючи традицій і життя Церкви, вони іноді щось ненавмисно роблять "не так". І от наші "ревні" починають повчати і навіть робити грубі зауваження, чим ображають і відштовхують людину від Церкви. На щастя, є й зворотні приклади, коли парафіяни роблять зауваження з любов'ю й повагою до гостей. В даному питанні усім нам - і священикам, і мирянам, - є над чим попрацювати. Зустрічати людину, що вперше прийшла до храму, треба так, щоб вона захотіла прийти ще неодноразово. Щоб вона відчула, що тут панує Любов. Любов, про яку заповідав Христос і по якій, за Його словами, відрізнятимуть справжніх учнів Господніх.

Може виникнути запитання, а звідки у віруючих людей з'являються прояви такої "ревності"? Не задля виправдовування, але задля розуміння слід пам'ятати, що коріння всіх гріхів - гордість. І для того, щоб підкорити людину, зіштовхнути її з шляху каяття, демонічні сили постійно намагаються спровокувати людину на нове впадіння у гордість. І часто це робиться під дуже "доброю" завісою. Людина, що відвідує усі церковні служби, читає молитви, намагається вести церковний образ життя, починає думати, що вже все знає і може вчити інших, і вчити як володар істини в останній інстанції. Знов запитають: як відрізнити думки, що пропонуються демонами, від інших думок? Це вміння є даром Божим і воно приходить до людини, яка живе справжнім духовним життям. Навіть великі подвижники отримували це вміння протягом довгих років. Це не означає, що воно недосяжне. Головне, щоб людина від серця бажала уникнути гріха і бути у мирі з Богом і щиро просила Його про це. Просила без думок про чистоту як привід для самозакоханості, але з любов'ю до Господа. Просила так, як просить той, хто не бажає зробити нічого проти улюбленого Батька. І тоді бруд виглядатиме брудом, а світло - світлом. Людина відчує серцем і розумом, де чисті думки, а де - демонічна "опіка". Хіба може думка про самодостатність і власну досконалість бути від Бога? Духовна людина завжди бачить, над чим їй необхідно, - з допомогою Божою, - працювати в собі.

При згадці про 1992-й рік, виникає ще одне запитання: як люди, що вважали себе православними, могли піти на криваве насилля? І що пізніше допомогло трохи врівноважити ситуацію?

Мені здається, що в авангарді руху масового захоплення храмів у 1992-му році були представники старшого покоління - люди, які пережили війну, сталінський режим. До 1939-го року вони жили поза межами Радянського Союзу. Хоч як тут, у Західній Україні, панувала іноземна влада, але вона не робила концтаборів і штучного голодомору. Коли 1939 року прийшла радянська влада і частину мешканців Західної України було репресовано, люди розчарувалися. І після розпаду СРСР та злоба, що довго накопичувалася у людей, знайшла нарешті вихід. Вмілі закулісні режисери, що мали свої розрахунки, вдало спрямували цю агресію у бік Церкви. А прості люди дали волю почуттям. Проте, коли хвиля злоби зійшла, багато з тих людей через рік-два підходили до мене і до наших священиків у Луцьку і говорили: "Ми не подумали, погарячкували. Дійсно, причому тут Церква?" А я ще у 92-му казав: "Давайте спочатку наведемо порядок у державі, а потім вже будемо вирішувати церковні проблеми!" Отже, люди самі пережили процес усвідомлення власних помилок. Багато хто знайшов в собі сили повернутися з каяттям у лоно нашої Церкви. А ті, що не повернулися, все ж таки стали менш агресивними.

Відстоювання правлячим архієреєм законних прав Церкви на рівні єпархії перед представниками влади відбувається не тільки у вимірі "є закон - ви повинні нам дати", але й у вимірі "ви - людина, тож прислухайтеся до потреб людей". Чи є ефект у другому випадку?

Коли ми шукаємо порозуміння із владою, то, дійсно, в одному випадку посилаємося на закон, в іншому - не вважаємо за некоректне сприйняти допомогу високої посадової особи, яка розуміє наші проблеми і силою свого авторитету може захистити нас від зловживань з боку нижчого державного службовця. Але при цьому ми завжди діємо чесно і відкрито. Своєю позицією, яка зорієнтована на дотримання закону і громадянське ставлення до рідної держави, ми підкреслюємо, що влада може мирно і плідно співпрацювати з Церквою на благо України і не повинна бачити в нас неблагонадійних людей. І мені здається, що за 10 років, які минули з часу Харківського Собору, політики всіх рівнів державної влади України переконалися в тому. В значній мірі таке ставлення влади до нас сформувалося завдяки досить дипломатичній, виваженій і гідній позиції Предстоятеля нашої Церкви, Блаженнішого Митрополита Володимира. Позиції, яку підтримує вся повнота нашої Церкви.

Про учасників акцій захоплення храмів Ви сказали: злоба пройшла, і дехто повернувся. Що тримає у розколі інших: щира впевненість у правоті вождів, традиція?

Напевно, все разом. Люди водночас обмануті, - щиро вірять лідерам розколу, - і вірні ідеї боротьби за незалежність України через церковне життя. До таких людей ми намагаємося коректно, не викликаючи обурення і ненависті, донести істину. І радіємо, що багато прихильників УПЦ-Кп при зустрічі з нашими священиками ставляться до них з повагою, не допускають лайок на їх адресу. І в подальшому треба дуже виважено прокладати дорогу до порозуміння з тими, хто був введений в оману. Посварити людей надзвичайно легко, а помирити, навчити жити в злагоді - дуже важко. Але завдання Православної Церкви - об'єднувати людей, а не розділяти.

Бесіду вів Владислав Дятлов





 Архиепископ Ровенский и Острожский ВАРФОЛОМЕЙ. "Церковь должна воцерковлять людей и вести их к Богу".
 ВАРФОЛОМІЙ Архієпископ Рівненський і Острозький
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру