ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Архієпископ Львівський і Галицький АВГУСТИН.   "Я ще не втратив здатності сидіти за штурвалом літака"

Добрі справи не можна розглядати як щось абстрактне, хоча апостол Яків говорить, що віра без діл є мертвою.

Ваше Високопреосвященство! Господь дарував Вам перших п'ятдесять. Як з цієї висоти бачаться прожиті літа?
П'ятдесятилітній рубіж не є межею творчої діяльності (за винятком деяких спеціальностей), але він зобов'язує робити підсумки. Це вже далеко не весна, навіть не літо життя, а осінній його період. Скажімо, перший місяць життєвої осені - час збору врожаю, час, коли душа ще сповнена спогадами літа. А обличчя вже звернене до майбутніх холодів. Сказати, що я цілком задоволений тим, як я прожив ці роки, тим, що зробив, я не можу. Стверджувати подібне було б несправедливо. В той же час, кажучи про прожиті роки, я щиро можу повторити слова святителя Іоана Златоустого: "Слава Богу за все!" За ці роки було багато хорошого, були й труднощі і навіть випробування. Але, аналізуючи минуле, розумієш, що у ньому було Провидіння Боже, яке вело мене на життєвому шляху. Привів мене Господь, нарешті, на Львівську архієпископську кафедру, служіння на якій я, як і належить православному християнинові, сприймаю як хрест. В ньому я черпаю силу і терпіння, пам'ятаючи про те, що з хреста не зходять - з хреста знімають.
Життя більшості християн славиться добрими справами. Бо ж кожному, за словами Святого Письма, буде дано за плодами вчинків його. Та й людина, власне, створена в Христі Іісусі на добрі діла, як Бог наперед приготував. Яке місце, на Ваш погляд, Владико, посідає Церква у плеканні добрих справ?
Добрі справи не можна розглядати як щось абстрактне, хоча апостол Яків говорить, що віра без діл є мертвою. Але все ж на першому місці - віра. Однак і віру не можна абстрагувати, як це, на жаль, роблять протестанти. Якщо ми віруємо в Христа, якщо приймаємо Євангеліє, то ми зобов'язані прийняти Об'явлення Боже у всій повноті. А це має на увазі і прийняття Церкви - Тіла Христового, в яке з'єднуються всі віруючі в Господа. Це поєднання звершується в таїнствах Церкви, у першу чергу - в Євхаристії. Тільки тоді отримуємо від Господа благодать Духа Святого, яка у відповідь на наше спрямування, стремління до Христа, у відповідь на наш особистий подвиг освячує нас, здійснює наше обоження, наше спасіння. Добрі справи - це вже наслідок такого стану. Мені можуть заперечити, буцімто можна і поза Церквою творити добрі справи, а значить - досягнути спасіння. Але ж стан людини поза Церквою - це той "збудований на піску дім", про який говорив Спаситель - немає в нього твердої основи. Така людина сьогодні, під впливом настрою, зробить добру справу, а завтра його настрій зміниться - і він з такою ж легкістю може вчинити гріх. А в Церкві людина укріплюється благодаттю, яка і дає їй тверду духовну основу в житті. І взагалі, коли мова йде про спасіння людини, доречно привести такий образ: Церкву можна уподібнити кораблю, котрий пливе через бурхливе життєве море, його хитає, б'є хвиля, однак він прямує до рятівної гавані. Звичайно, і людина повинна бути пильною, щоб не впасти за борт судна. А поряд з цим кораблем, наприклад, людина-одинак, яка власними силами намагається доплити до того ж берега. Ось і уявіть. Яка ймовірність того, що через шторм і бурю цей відчайдуха добереться плавом.

Та, на жаль, у суспільстві завжди трапляються й прикрі речі. Вони теж від рук людських. Тому й молиться Церква, щоб люди не чинили зла. Тож скільки треба докласти зусиль, аби, бодай, нівелювати лихо, несправедливість, неправду, а ще краще - як уникнути таких і подібних вад?
Сьогодні не бракує концепцій, теорій, автори яких запевняють в їх конструктивності, але нам бракує людей, біля яких можна відігрітися душею: ми живемо в час, коли гостро відчувається, так би мовити, "дефіцит праведників". Історія довела, досвід свідчить, що лише Церква дає тверду основу, стоячи на якій можна прямувати по заповідях Христових, творити добро іншим і стати гідними Царства Небесного. Християнин повинен трудитися над собою, долати в собі пристрасті, вади, переборювати гріхи, укріплюючись благодатними таїнствами Церви. Перемога в цій боротьбі є можливою лише за умови, коли існує синергизм - співдія. Співпраця людини і Бога. Тоді людина, що прямує цим шляхом, перестає бути провідником зла і неправди, джерелом і натхненником яких є ворог людського роду. В той же час ми повинні розуміти, що, за свідченням Святого Письма, "світ лежить у злі", і рай на землі збудувати неможливо. Це вже намагалися зробити більшовики - всім відомо, що з цього вийшло. Так, що зло і несправедливість у світі ми, як би того не хотілося, не викорінимо (адже, зрештою, все закінчиться тим, що описано в Апокаліпсисі), хоча кожен з нас особисто повинен прагнути цього, пам'ятаючи, що після тимчасового пристанища тут, на землі, нас чекає справжня Батьківщина - Царство Небесне.

Порушуючи проблеми виховання молоді, ми частенько згадуємо свої літа. Мовляв, ми такими не були. Але нинішня молодь володіє вищою освітою, збагачена дорогими знаннями, краще забезпечена можливостями духовного зростання. Та чи мають нинішні юнаки і дівчата свій ідеал, гідний взірець для наслідування?
Неминуче спрацьовує звичайний в такій ситуації рефлекс - буркотіння на тему: ну і молодь нині, ми в їхні роки були кращими тощо. Однак мені все ж здається, що значна частина сучасної молоді не має глибоких духовних орієнтирів, адже інтелект не є синонімом духовності. Навіть у радянські часи люди зберігали якийсь запас християнської моралі, котрий успадкували від попередньої епохи. Але після краху більшовицького режиму так і не відбулося повноцінного повернення до християнської духовності. Причиною цього є те, що наше повернення до єангельських цінностей лише декларується. Не відбулося справжнього воцерковлення суспільства. Християнська духовність в нашому сьогоднішньому житті дуже часто підмінюється якимись сурогатами, політизується, ототожнюється з якимсь псевдомістицизмом. В цій ситуації молоді важко зорієнтуватися, знайти справжній шлях до духовного зростання. Через це Церква сьогодні повинна вважати роботу з молоддю одним з своїх першочергових, пріоритетних завдань.

Нині Ви вельми авторитетна духовна особа. Маєте визнання у колах Церкви - єпископату, священиків, вірних. Ви є добрим духовним пастирем християнської спільноти. Вам завжди усміхається доля?
Доля (в розумінні фатуму, приречення, визначення наперед) - це категорія, яка є чужою православній свідомості. Я, як і всі християни, вірю в те, що все у світі відбувається згідно з Промислом, Провидінням Божим. Господь дарує нам радість. Можу лише подякувати Богу за все. В цьому розумінні я відчуваю себе цілком щасливою людиною.

Бути праведним християнином ніколи не було просто. Чатує чимало спокус, не завжди пам'ятаємо про своє покликання, час від часу вважаємо себе самодостатніми, каємось і знову грішимо. А яке життя-буття, будні і святкові дні, мрії та сподівання властиві архієпископу Православної Церкви?
Архієреї в Православній Церкві поставляються з числа ченців. Навіть якщо в єпископи покликано нежонатого священнослужителя чи вдівця, він повинен перед хіротонією (рукопокладенням) прийняти чернечий постриг. Так, що лише цей факт задає напрямок особистого життя єпископа - прагнути жити аскетично, пам'ятаючи про обітниці, які він раніше добровільно склав. В той же час єпископство - це чернецтво особливе - архієрей повинен поєднувати особисту аскезу з активною церковно-громадською діяльністю, що інколи буває непросто робити. І все-таки ці орієнтири я забов'язаний завжди мати перед собою в своєму служінні. Православний єпископ не випадково повинен бути монахом (нагадую, що для священиків і дияконів у нас, на відміну від католиків, целібат не є обов'язковим) - єпископ мусить цілком належати своїй пастві, своїй єпархії. Звичайно, в моєму житті перше місце займає богослужіння, турбота про парафії єпархії і робота в Синодальних структурах (я є Головою Синодальної Богословської комісії і Головою Синодального відділу по взаємодії з Збройними силами та іншими військовими формуваннями України). Це забирає багато сил, але одночасно дає велике задоволення. Маю, звичайно, і хвилини відпочинку. Дуже люблю подорожувати - хоча більша частина моїх поїздок має діловий характер, але бувають і прочанські подорожі, які дають можливість відволікатися від справ і перепочити. Для мене це є також автомобільною подорожжю чи авіаперельотом, слава Богові. Я ще не втратив здатність сидіти за штурвалом. Але набагато частіше, щотижня, подорожую автомобілем. Люблю керувати самостійно. Хоча недавно це "хобі" мало не коштувало мені життя - однак Господь зберіг мене. Це я сприймаю як вираз того, що я потрібний тут, на землі, моїй пастві. Це означає, що я ще повинен потрудитися. Переживаючи такі трагічні хвилини в екстремальних ситуаціях, які я мав, особливо гостро це відчуваєш.

Розмову вів Степан Боруцький
"Старий замок" (Львів)


 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру