ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Епископ Сарненський і Поліський АНАТОЛІЙ.   "Треба повернути віру людей в життя!"

Наші монастирі виникли саме за бажанням людей, які хотіли мати обителі за головні духовні осередки в краю.

Владико, дозвольте, перш за все, заздалегідь привітати Вас з 45-річчям від дня народження та 10-річчям чернецького постригу, який Ви прийняли вже священиком! Адже обидві дати Ви відзначатимете в цьому році. На початку нашої розмови хотілося б почути від Вас розповідь про керовану Вами Сарненську єпархію, яка є однією з нещодавно утворених.
Сарненську єпархію утворено 30 березня 1999 року рішенням Священого Синоду УПЦ шляхом виділення зі складу Рівненської єпархії семи благочинних округів, відповідних адміністративним районам Рівненської області: Сарненського, Березнівського, Володимирецького, Дубровицького, Зарічнянського, Костопільського, Рокитнівського. Центром єпархії обрано розташоване в її серцевині невеличке поліське місто Сарни. Слід зазначити, що Полісся дуже бідне. Переважну частину регіону займають ліси, болота й піски. Там немає чорнозему, немає ніякої промисловості. В деяких місцевостях не родить навіть картопля: або засихає, або гниє. Багато поліських сел приречені на вимирання. Колгоспи не діють. Не працюють також і штучно утворені господарства. Поліщуки живуть у страшенній бідності. Тримаються за рахунок того, що збирають ягоди та гриби, які продають у відповідний сезон, та за рахунок того, що роботоздатні люди на літо виїжджають у різні місця на заробітки. До речі, таке заробітчанство було тут і у радянські часи. Тому влітку села стоять напівпустими: тут залишаються лише діти та люди похилого віку. Повертаючись додому, заробітчани відчувають тривогу: аби не пограбували на трасі. Заробивши фуражом, збіжжям, будматеріалами, - гроші мало хто дає - поліщуки ділять між собою привезене вдома. Але, милістю Божою, люди Полісся - це люди надзвичайно релігійні, високоморальні, дуже прості, щедрі, добрі, спокійні й працьовиті. Можливо, саме лісова місцевість, віддалена від центрів сучасного життя, вберегла поліщуків від атеїстичних і політичних впливів, і вони зберегли свій дух, свою молитву. І тому, коли у радянські часи були зруйновані храми, поліщуки залишалися дуже сильними у молитві. Вони свято і твердо вірують в те, що милість Божа перебуває над кожною людиною і що Промислу Божого уникнути неможливо. Вони вважають, що людина може переїжджати в іншу місцевість, але не уникне життєвих випробувань. Керуючись такими поглядами на життя, поліщуки підкоряються волі Божій в тому, що живуть бідно і у пошкодженому радіацією регіоні. Крім того, поліщуки здавна дуже прив'язані до рідного краю, до своєї духовної та родової спадщини. Величезну опору знаходять собі в родині. Вони багатодітні: середня родина має не менше 4-5 дітей, а в деяких є по 9-12. Поліщуки не знищують рід, як це відбувається в багатьох місцях нашої країни, а кажуть: "Як Бог дає дитя - то дасть і на дитя". І це дійсно так. Комусь, можливо, це важко збагнути, але то важко тільки розуму, бо сприймати ситуацію треба ще через віру, серце, душу. Коли жінкою керують любов і покликання материнства, а батько бажає продовження свого роду в щасливих і порядних дітях, то батьки не думають про бідність. Вони просто, по-християнськи розділяючи шматок хліба, єднаються в родині і роблять її справжньою домашньою Церквою. Й тому в храмах нашої єпархії дуже багато дітей і молоді. Бідність не штовхає прихожан на зубожіння, злочини, пияцтво та аборти. В цьому відношенні Полісся може стати прикладом - адже економічні проблеми є в усіх регіонах України. І я радію за свою паству. З нею легко співпрацювати. Храми наповнені людьми, віруючі люблять своє священство, намагаються підтримати його матеріально, а священство, у свою чергу, не уникає дбайливо працювати з парафіянами. Життя поліщуків і дивує, і укріплює мене самого! Коли я прийшов у єпархію, то жив спочатку в зрубленій хаті, де помер старий священик і де не було води і газу. В єпархії на той час було 176 парафій, переважно новозбудовані, бо більшість старих храмів знищені у радянські часи. За останні три роки число парафій збільшилося до 250. Люди героїчно будують нові храми своїми силами. У Кузнецовську - місті енергетиків Рівненської АЕС - ми відкрили філію єпархіального управління. Вона є складовою частиною цілого комплексу. В нього входять два храми: Свято-Володимирський, який збудовано й розписано у минулому році і у трапезній якого годують бідних, та кафедральний Спасо-Преображенський собор, що має дуже велику площу і де ми нещодавно звершили перше Богослужіння - літургію. Крім того, закладено приміщення під бібліотеку, зведено - йдуть вже покрівельні роботи - притулок для людей похилого віку, в окремому будинку має розташуватися ще притулок для дітей-сиріт. Хотілося б, щоб на одній території об'єдналися храм, мудрість старших та сміх дітей. Будівництво, замовником якого є Українська Православна Церква, ведеться у співробітництві з АЕС. На базі Сарненського єпархіального управління ми вже у минулому році вивчили та висвятили у священство 50 пастирів з числа наших-таки поліщуків. Відкрили три нові чоловічі монастирі. Перший - на честь Ікони Божої Матері "Живоносне джерело" в ур.Федорина в с.Масевичі Рокитнівського благочиння. Тут побудовано та освячено дерев'яну церкву, а одразу після Пасхи буде освячено також і кам'яний храм. Другий монастир, Покровський, знаходиться в с.Хотинь Березнівського благочиння. В обителі є розписана церква та будинок для ченців, має бути закладеним ще двоповерховий корпус. В стадії реєстрації перебуває третій чоловічий монастир, також Покровський, в с.Великі Цепцевичі Володимирецького благочиння, де є вже 10 насельників. В єпархії діють ще дві жіночі обителі. Перша - на честь Іверської ікони Божої Матері, в ур.Юзефин с.Глинне Рокитнівського благочиння. Тут 15 сестер, відокремлені від всіх населених пунктів, живуть за суворим статутом. Коли я приїхав туди, то дивувався подвигу насельниць, які так мужньо тримаються серед боліт і кажанів. Відвідуваність монастиря невелика, і сестри живуть лише за рахунок своєї праці. Друга обитель - на честь Волинської ікони Божої Матері в с.Серники Зарічнянського благочиння, де немає сестри старшої 30 років. Сестри обробляють кілька гектарів землі, будують прекрасний господарський комплекс, тим годуються і самі, і розбудовують монастир. Хочу також відзначити, що за три роки існування Сарненської єпархії тут не було випадків самочинного переходу священиків або парафій у розкол, хоча йдеться про Західну Україну.

В житті кожної єпархії відбиваються всі загальноцерковні проблеми. Після Вашої розповіді про досвід Полісся виникають нові запитання. Наприклад, яким чином Ви готували священиків у Сарнах?
Дуже приємно, коли майбутній священик має богословську освіту. Тоді радіють і його парафія, і правлячий архієрей. Але наприкінці радянських часів Церква була в такому стані, що у благочинні могло нараховуватися не більше трьох парафій. Нині ситуація інша: протягом року відкриваємо 50 нових парафій. Й чекати, поки майбутній пастир пройде повний курс богословських наук, дуже важко, а іноді й просто неможливо, особливо в Західній Україні, де за підтримки влади розповсюджуються розкол і унія. І якби ми своєчасно не готували священиків на базі єпархіальних управлінь, то втратили б багато парафій, а отже, позбавили б людей спілкування з істинною Церквою. З цього не витікає, ніби ми беремо у священство першого, кого зустрінемо. В народі завжди були люди, які відрізнялися особливим благочестям, мали особливу благодать Божу, особливий потяг до молитви. Такі люди є й зараз - треба тільки їх помітити. Відвідуючи парафії та спілкуючись з їх настоятелями й молоддю, я розшукую саме таких хлопців. Сини бідних батьків, вони, як правило, не мають можливості поїхати вчитися у вузи, бо не зможуть отримувати матеріальної підтримки від своєї родини. І я кажу їм: "Хоча на шляху "в люди" у вас є труднощі, Бог дав вам дух і віру, любов до Церкви. Чи мали б ви бажання стійко понести слово проповіді і євангельської істини до людей в Церкві?" Якщо молода людина висловлює згоду й при цьому її намір підтримують батьки, а відповідальне ставлення до Церкви засвідчує настоятель парафії, то ми беремо такого кандидата на священство у єпархіальне управління на тримісячне випробування. Слід подякувати розташованій поблизу військовій частині: вона позичила нам двоповерхові ліжка для тих хлопців, що оселяються на час випробування у єпархіальному управлінні. Слухаючи лекції, практикуючись у кафедральному соборі та виконуючи різні доручення, кандидат готується до пастирського служіння і демонструє свої відповідні якості. Якщо все переконливо свідчить, що кандидат гідний священства - відбувається хіротонія, й пастир отримує парафію. Потім він періодично відвідує єпархіальне управління для додаткової підготовки. Починати священику життя в парафії доводиться дуже важко. Трапляється навіть, що пастирю ніде жити. Брати священика у квартиранти бажає не кожний, бо розуміє, що через тісноту та бідність гуртожиток буде проблематичним для обох. Але тим-то й відрізняється віруюча людина, що може вистояти у скрутних обставинах! І знаходяться люди, що допомагають: хто принесе ліжко, хто ковдру, хто перину, хто все ж таки візьме до себе у хату або дозволить взяти й перенести пустий зрублений будинок. З часом життя священика налагоджується. Бідність навіть виховує мужність в нашому священстві, і ми отримуємо прекрасні плоди. Я радію за своє священство. Живучи в таких умовах, воно береже нашу тисячолітню віру й несе її людям.

Всі монастирі Сарненської єпархії - новоутворені. Мабуть, їм важче, ніж багатим на історію обителям привернути до себе увагу і стати помітними центрами духовного життя?
Наші монастирі виникли саме за бажанням людей, які хотіли мати обителі за головні духовні осередки в краю. Можливо, наші обителі ще не досягли бажаного ступеню молитовного духу, але обов'язково прийде час, коли молитва тут процвітатиме. Нині ж - час становлення монастирів і час великого подвигу праці. Іде будівництво, налагодження господарства. Якщо казати про жіночі монастирі, то я навіть прошу іноді матушок-ігумень пом'якшити деякі пункти статутів, бо сестри стають на молитву після 9-годинної праці. А для того щоб життя сестер в обителі налагоджувалося краще, беремо за приклад відомий на всю Україну Корецький монастир. Саме з нього - наші ігумені та деякі сестри. Саме до нього наші черниці їздять навчатися. Й слід пам'ятати, що період становлення проходять нині не тільки монастирі, але й парафії і навіть цілі єпархії.

Ви розповіли про допомогу Рівненської АЕС Церкві в справі будівництва в Кузнецовську храму та Будинку милосердя. Як енергетики знайшли таку можливість в час, коли самі переживають великі труднощі?
Це християнський вчинок директора станції Володимира Коровкіна, який відзначений Предстоятелем нашої Церкви Блаженнішим Митрополитом Володимиром орденом князя Володимира. Дійсно, робітники станції не мають бажаної заробітної плати за свою нелегку працю, але розуміють, в їх місті повинен існувати храм. Й не тільки тому, що він особливо потрібний в зоні ризику і треба вимолювати цих людей-подвижників, які, ризикуючи, несуть нам світло і тепло. Справа ще й в тому, що станцію збудовано на місті знищеного православного села Варяж. Його мешканці, розселені у Кузнецовську, зберегли вірність Церкві і бажання мати храм. І дуже радісно, що дирекція АЕС сприйняла цю проблему і сприяла будівництву церкви. Хоча роботи тривають, але, як я казав, вони вже перебувають у заключній стадії. Робиться іконостас, замовлено та профінансовано виготовлення мармурових плит для підлоги. Сподіваємось, що вже в цьому році храм буде освячено Блаженнішим Митрополитом Володимиром. А на минулому тижні ми заклали в Кузнецовську ще один храм - на честь Іверської ікони Божої Матері. Він стоятиме саме на місці знищеного села. Його будуватимуть знайдені нами спонсори і всі мешканці міста. Потрібно, щоб про село Варяж, де жили й молилися наші предки, нагадувала не тільки назва мікрорайону у Кузнецовську, але й молитва за спочилих. Молитва і пам'ять об'єднують Небо і землю, живих і померлих, Бога й людину.

Яким чином Сарненську єпархію обійшло розповсюджене в Західній Україні лихо - самочинний перехід священиків або парафій у розкол?
В Західній Україні розділились не тільки прості віруючі, а й представники влади, і кожен сьогодні обирає ту або іншу конфесію, якій і допомагає, втілюючи іноді свою антипатію до іншої конфесії в конкретних юридичних актах. Організовуючи церковне життя єпархії, ми шукали співпраці з місцевими районними адміністраціями, і нині у нас прекрасні стосунки. Але з деякими представниками влади працювати дуже важко, а часом просто неможливо. Заступник голови Дубровицької райдержадміністрації Деревенко, що симпатизує розкольницькому "Київському патріархату", залякував одну нашу тільки-но зареєстровану парафіяльну громаду, настановив там філаретівського священика і таким чином перетягнув її в УПЦ-КП. Сам голова райдержадміністрації заявив, що за це незаконне втручання у церковні справи Деревенка буде знято з роботи або звільнено від керування відділом по справах релігій, проте дану обіцянку так і не було виконано. Ще у минулому році мер Володимирця, який є послідовником РУХу, намагався ліквідувати реєстрацію іншої нашої громади, яка вже будує храм: викликаючи людей на співбесіду, він пропонував їм відмовитися від отриманої реєстрації та перейти в іншу конфесію. Щоб зупинити ці злочинні дії, мені доводилося виходити на губернатора та МВД. А у Кузнецовську РУХівці намагаються знищити Іверську парафію. Представники націоналістичних течій є у нас в кожному райцентрі, і вони постійно беруть участь у провокаціях проти наших парафій. Скажу навіть, що перший пункт обіцянок деяких кандидатів у депутати на останніх виборах був такий: "Навести порядок у церкві". Мається на увазі не тільки відміна останніх реєстрацій наших парафій, а й створення паралельної розкольницької структури. Але, як нам не тяжко, ми докладаємо зусиль, аби наші громади не постраждали. Особливо - у місті енергетиків. Адже тут повинен панувати мир. Люди ризику мають перебувати на роботі у спокої. Ми постійно звертаємося до свідомості наших парафіян, закликаємо священиків до обачності, попередження наскоків і провокацій. За віки свого існування Церква напрацювала все для себе необхідне, але ніхто не передбачав саме такого розколу, який стався у 1992 році. Розколу, ініційованого колишнім митрополитом Філеретом, якому довіряли і якого поважали. Й тому нам важко: у наших священиків не було досвіду захисту парафій саме від такої небезпеки. А на цьому тлі ми зіткнулися в Сарненській єпархії ще з однією проблемою. До революції тут не було окремого православного архієрея, оскільки Рівненщина входила до складу величезної Волинської єпархії, а в радянський час - взагалі ніякого. Парафії забули про адміністративну відповідальність перед архієреєм, іноді не хотіли звітувати або робили це формально. Старости звикли до встановленого радянською владою правила, за яким парафія співпрацює з уповноваженим по справах релігій, а єпископ чи священик не має відношення ні до парафіяльної каси, ні до справи ремонту храму. Довелося відновлювати систему взаємодії парафій з єпархіальним управлінням, пояснювати, проводити збори і т.ін. І от, користуючись проблемними ситуаціями, розкольники з УПЦ-КП постійно здійснюють наскоки на наші парафії, провокують нестійких парафіян, несуть смуту.

Можна зрозуміти, коли посадова особа симпатизує УПЦ-КП або УАПЦ через недостатню обізнаність з церковної історії. Але і в цьому випадку урядовець має берегти мир між громадянами, бо інакше неможливо будувати життя країни. Чому ж, на Вашу думку, посадові особи - вихідці з народу - ігнорують цю істину?
Серед тих, хто працює сьогодні в органах державної влади усіх рівнів, безумовно, є люди, які дійсно прозріли й по-новому подивилися на віру і Церкву. За таких ми дякуємо Богові! Але багато залишається й тих - і вони від виборів до виборів рідко замінюються іншими людьми, - хто за радянської влади був атеїстом і в глибині серця не змінився. Вони не стали істинними християнами, воїнами Церкви Христової. Тому їм так легко нас зраджувати. Я бачу серед представників влади у нашому регіоні порядних і віруючих людей. Але бачу й таких, для кого не існує різниці між конфесіями, бо в душі немає віри. Останні дивляться на Церкву як на адміністративний орган. А є й такі, хто зараз просто використовує нестабільність у державі, або змушений висловлюватись проти нашої Церкви через лінію своєї партії, якій зобов'язаний кріслом у владній структурі. Такі урядовці не розуміють ні болі Церкви, ні історії, ні того, що Православ'я - це наші тисячолітні корені, душа наших дідів-прадідів. Не розуміють, що, зраджуючи віру, вони зраджують сотні тисяч мучеників, що віддали своє життя за віру і Церкву, зраджують предків і своє хрещення - адже більшість урядовців, незалежно від нинішніх своїх поглядів, хрещені. Вони не розуміють, що покладена ними на могилу батьків крашанка лягає туди тяжким камінням. І коли державна посадова особа каже, що буде щось розділяти та знищувати, то вона знищить не УПЦ як структуру, а знищуватиме людей, підштовхуючи їх до протистояння. Політики, що винні у церковному розколі 1992 року, мають знати, що вони вчинили великий злочин проти свого народу. Я згадую 92-й рік, коли був благочинним Обухівського, Кагарлицького, Миронівського та Богуславського районів Київщини. Наймані хлопці об'їжджали на мікроавтобусах наші парафії і закликали православних перейти у розкол. Прийшли й до мене, з лайкою та погрозами, і кажуть: "Ти чого це? Га? Ти що, не підтримуєшь свою церкву?!" "Свою", тобто розкольницьку! А самі не тільки не знають канонів, а й, напевне, взагалі не є прихильниками віри Христової… Згадую і те, як почав керувати Рівненською єпархією. Тодішній голова Рівненської облдержадміністрації сказав мені: "Якщо здасте одну парафію в Корецькому районі - Великі Межиричі - то ми з вами матимемо порозуміння й співпрацю". А в тому районі були лише канонічні парафії, і це виглядало "не дуже", бо Кравчук родом з Рівненщини. Я відповів: "Не здам, бо я не для цього призначений керуючим єпархії". І всі подальші наші зустрічі були неприємними, а потім взагалі припинилися. А тим часом у нас відбирали храми. Поровський і Червоній з козаками робили свою справу. По фактах захоплень церков ми добилися відкриття 150 кримінальних справ, але не могли виграти, бо, як я вже зазначив, Рівненщина - батьківщина самого тодішнього Президента України. Один представник влади на Рівненщині сказав мені в ті дні: "Я визнаю вас як законного правлячого архієрея єпархії, але допомогти не можу, бо тут - батьківщина Президента, і ми отримуємо такі вказівки". Губернатор приймав мене о 7-й годині ранку, щоб нас вдвох не бачили працівники облдержадміністрації. Офіційно прийняти єпископа канонічної УПЦ як рівного серед інших відвідувачів - це було ніби щось непристойне. В той період у мене відбувалися зустрічі з представниками облдержадміністрації навіть у підземних переходах. Хочу, однак, зазначити, що нинішній голова Рівненської облдержадміністрації Микола Петрович Сорока сприяє духовному відродженню у Поліссі.

Відбулися парламентські вибори. Їх підготовка продемонструвала те, що багато наших співгромадян, недивлячись ні на які труднощі, сповнені надій на краще майбутнє. А тим часом у світі розгортається стільки бурхливих й тривожних подій…
Все - у руках Промислу Божого. Треба спокійно і мирно жити. Треба працювати і в праці прозрівати духовно, в труд вкладати не тільки матеріальне, але й духовне значення. Священик повинен дбати про спасіння пастви. Мирянин - турбуватися про рідніх. Керівнік - робити корисне для народу Божого, пам'ятаючи про відповідальність перед Творцем, бо Той колись спитає: "Що ти, маючи владу, зробив доброго? Як використав цю владу?" При цьому усім треба мати мудрість, спокійне ставлення до всіх подій, засноване не на байдужості, а на духовному почутті, на любові. Люди мають любити й цінити один одного. Потрібно також, щоб державні владні структури випрацювали довіру до себе народу. Адже люди у нас - зневірені. Вони не вірять у поліпшення життя. Треба повернути людям віру в життя. Вони голосують на виборах, бо треба голосувати, але недовіряють. А депутати після виборів забувають про людей, про їх бідність - це просто жахає - і накопичують гроші, їздять на відпочинок по закордонах. Молимо Бога, щоб ці посадові особи опам'яталися і працювали для народу. Якщо держава житиме сьогодні своєю тисячолітньою духовною спадщиною, то вистоїть. Адже вона - православна, не уніатська, не протестантська, не мусульманська. Хотілося б, щоб кожен державний діяч розумів та цінив це. Якщо ми не будемо знищувати сьогодні нашу Православну Церкву і Церква буде плече об плече з державою іти й нести усі тяготи, ми можемо сподіватися на краще майбутнє. Я на всіх зустрічах з людьми кажу, що треба терпіти, змирятися, стійко перенести іспит нашого часу. Бо іспит дається на кожному етапі життя, кожному поколінню в свій час, тільки різний.

Дехто вважає, що Україна перестала бути православною країною, бо її заполонили протестанти, а з тих, хто вважає себе православним, надто мало по-справжньому церковних людей, які систематично відвідують храм, сповідуються й приймають Святе Причастя. У цьому є доля вини і влади, зокрема Держкомрелігій. Якщо ні, то хіба отримали б десять років тому філаретівці - зрадники Православ'я - статус опікуваної державою церкви? І хоча народ не підтримав розкольників, далеко не всі представники державного керівництва зробили належні висновки, але, відмовившись від батьківських коренів, зробили багато для того, щоб знищити канонічну Церкву або звести її до рівня другосортних - аби надати перевагу іншим. І поки ми відстоювали своє право на існування, було втрачено час: країну дійсно заполонили протестанти. І коли державці кажуть про свою стурбованість з цього приводу, то мають допомогти канонічній Церкві, прислухатися до її порад.

Ви казали про повернення довіри до влади. Хіба це можливо? Існує думка, що у сучасній системі влади панує такий цинізм, в атмосфері якого нереально зберегти людське обличчя.
Треба згадати молитву Третього часу, коли священик каже у храмі, молячись до Бога й піднімаючи руки до неба: "Господи, иже Пресвятаго Твоего Духа в третий час апостолам Твоим Ниспославый, Того, Благий, не отними от нас, но обнови в нас молящихся". Що це значить? Що благодать Духа Святого може полишити людину, яка не живе чесно і не керується законами Божими. Тому перед священнодійством - чи священик, чи єпископ - просять Господа: "Обнови в нас молящихся!" Якщо Дух Святий нас полишив - обнови Його в нас! Так от я молюсь і хотів би, щоб молились державотворці про те, щоб Господь обновив в них Духа Святого. І якщо вони будуть керуватися Тим Духом, то будуть жити і діяти на користь люду й державі. І ми, повірте мені, вийдемо з цього іспиту, об'єднаємося, зрозуміємо й простимо один одного і будемо жити в ім'я Боже і тих нащадків, що йдуть за нами. Адже подивіться: ростуть діти і розділяються вже в храмах, при живих батьках, які вдома кажуть про того чи іншого державного діяча як про непорядну людину. А дитина це чує і засвоює, сприймає в серце. Отже, посадова особа має духовно об'єднатися з підлеглими співгромадянами. Бог не може залишити людину, не може постійно тримати її в стані іспиту. Людина отримає поліпшення, повернеться до спокою та миру: душі з тілом, держави з народом, Бога з державою. Про це кажемо, коли говоримо: "Мир усім!"

Але ж учень святого Силуана Афонського архімандрит Софроній влучно сказав дітям нашого століття, що коли сама людина свідомо відмовляється вмістити Духа Святого, то Він і не просвітить її серце, бо не чинить насильства над нашою волею.
Якщо людина свідомо відступила від спасительного шляху, їй можна допомогти тільки молитвою за неї. Так от саме це й треба робити, при цьому терпеливо ставлячись до людини та намагаючись співпрацювати в діалозі порозуміння, сприяння. У мене був випадок, коли я звернувся до мера одного міста з проханням прискорити рішення давньої проблеми: відводу землі парафіяльній громаді під будівництво храму. "Мені нема про що з Вами говорити", - почув я у відповідь по телефону. І тоді почав молитися, щоб Господь дав нам мудрість, дав порозуміння. Відступати я не міг, бо йшлося про біль людей, які вже два роки не могли отримати землю. Нарешті, мер змінила свою позицію й підписала необхідні документи. Так само слід поводитися й відносно тих посадових осіб, які не хочуть іти до світла Істини: ми повинні молитися за них. Адже ми - православні християни!

Розмову вів Владислав Дятлов





 Єпископ Сарненський і Поліський Анатолій. “Протягом десяти років я змушений був постійно складати іспит”
 АНАТОЛІЙ Архієпископ Сарненський і Поліський
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру