ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Митрополит Полтавський і Кременчуцький ФЕОДОСІЙ (Дикун-Воколюк).   Християни! Будьте пильні!

Лжехристи i лжепророки йдуть на нас навалою,
Пiдмiняють Божу Правду брехнею зухвалою.
Кого словом, кого срiблом в тенети заманюють;
Обiцяють жить безбiдно, а зашморг затягують.

Християни! Будьте гiднi незборених пращурiв!
Не кидайтесь на приманки чужих нам ораторiв.
Не руйнуймо Божу Правду мовчазною згодою
I не даймо нас повести згубною дорогою

Вступ
«Нiяке пророцтво в Святому Письмi не залежить від власного вирішення» (2 Пет. 1, 20)
Церковна iєрархiя
Священство
Трактування слiв: Учитель, отець
Пiст
Хрещення
Миропомазання
Покаяння
Причастя
Єлеєпомазання
Монашество
Хрест Господнiй
Iкони
Мощi
Вшанування святих i молитовне звернення до них
Ставлення сектантiв до Пречистої Дiви Богородицi
Молитва за померлих
Заповiдь «Не убий»
Чистота Православ’я - запорука спасiння
Клятва
Де є iстина?
Кому це вигiдно?

Людинi властиво прагнути Iстини i шукати Правди. I не просто правди, а Божої Правди. Колись блаженний Августин говорив: «Не спокiйне моє серце, Господи! Не спокiйне, аж поки не заспокоїться в Тобi». Якщо людську правду ми черпаємо з довколишнього свiту, то Божу iстину - з Божого джерела, iз Святого Письма.
Пiсля 70-лiтнього атеїстичного тиску на релiгiю, її паплюження, вiдкритого переслiдування вiруючих, духовного голодомору тепер багато людей повернулися лицем до Бога. Взялися читати, вивчати i навiть тлумачити святу Бiблiю. Але, не маючи належної пiдготовки, дехто тлумачить її по-своєму, iнодi заздалегiдь упереджено; до Божої iстини приплiтаються людськi помилки, вiд чого страждають шукачi iстини та їхні послiдовники, з’являються все новi й новi секти та єресi, які ведуть людей не до Бога, а вiд Нього.

Внаслiдок невмiлого користування Бiблiєю, необережного трактування, а то й просто зловживання нею тепер на свiтi вже iснує 3500 рiзних сектантських течiй, кожна з яких претендує на повноту Божої iстини i називає себе християнською Церквою. Але Христос говорив: «Я збудую Церкву Мою» (Мф. 16, 18). З цих слiв видно, що в Божому планi була побудова Церкви, а не Церков, що Він збудував тільки одну Свою Церкву, одну християнську течiю, а не три тисячi п’ятсот.

Як же людям тепер, серед цього сектантського хаосу, знайти саме ту Церкву, про яку говорив Iсус Христос? Найпро­стіший спосiб - це вдатися до iсторiї: iстинна Церква - є найдревнiша Церква. Христос заснував Свою Церкву в 33-му роцi пiсля Свого народження, себто в першому сторiччi. Тодi була лише одна Церква - Православна. Лютеранство, кальвi­нiзм, баптизм, пашковщина, толстовщина, п’ятидесятники, ієговісти, суботники, адвентисти з’явилися пiзнiше - у XVI-XX сторiччях. Зрозумiло, що це не є церкви Христовi, вони - людськi. Христос до їх виникнення не має нiякого вiдношення.

Ми не маємо змоги розглянути тут усi 3500 сект або вступити з кожною з них окремо в полемiку. Та оскiльки усi вони мають антиправославну платформу, то ми, по можливостi, постараємося коротко тут показати, як i у що вiрує наша Церква i як вiрять сектанти.

Перш за все ми, православнi, вiримо в Христа - нашого Спасителя, Котрий про Себе сказав: «Я є Путь i Iстина, i Життя» (Iн. 14, 6). Ми вiримо в те, що «Один Господь, одна вiра» (Єф. 4, 5) i тому визнаємо лише одну «Святу Соборну Апостольську Церкву», яку заснував Христос i яку проповi­дували апостоли. Iнших вiрувань - самочинних, саморобних, породжених лжехристами i лжеапостолами, - ми не визнаємо, бо вони порушують єднiсть Церкви Божої, єднiсть стада, про яке Спаситель говорив: «I буде одне стадо i один Пастир» (Iн. 10, 16).

Сектантськi вожаки, якi тепер майже щотижня вигадують нову релiгiю, розганяють це стадо, тому в ньому вже нема єдностi, а неслухнянi вiвцi виходять з-пiд опiки Пастиреначальника i стають здобиччю вовкiв.

Господь не раз у Своєму святому Євангелiї попереджав, що настануть лихi часи для Церкви. Вiн казав: «Бережiться, щоб хто не спокусив вас, бо багато хто прийде пiд iменем Моїм, i казатиме: «Я - Христос», - i багатьох спокусять» (Мф. 24, 4). «Тодi, якщо хтось скаже вам: ось, тут Христос (у Лютера чи в Кальвiна), або там (у Пашкова, Мiллера чи Муна), не йміть віри: бо встануть лжехристи i лже­пророки i покажуть великi знамення та чудеса, щоб звабити, якщо можливо, навiть i обраних» (Мф. 24, 23-25).

Про це саме писав i апостол Павло до єфеських єпископiв: «Я знаю, що пiсля мого вiдходу прийдуть до вас лютi вовки, якi не щадитимуть стада; та і з вас самих повстануть люди, котрi говоритимуть неправдиво, аби повести за собою учнiв» (Дiян. 20, 28-30).

Вiдчуваючи духом, що в наш 20-й безбожний, хаотичний вiк замiсть однiєї Церкви iснуватиме аж 3500, цей апостол пише: «Благаю вас, браття, остерігайтесь тих, хто чинить розбрат та спокуси всупереч вченню, якому ви навчились, i ухиляйтеся вiд них» (Рим. 16, 17-18). Те саме застереження ми читаємо i в апостола Петра. Вiн пише: «Були i лжепророки серед людей, як i у вас будуть лжевчителi, котрi внесуть згубнi єресi i, вiдрікшись від Владики, Котрий відкупив, накличуть на себе скору погибель. I багато наслідують їхню розпусту і заради них дорога істини буде в ганьбі» (2 Пет. 2, 1-3). «Ви, улюбленi, - каже апостол Iуда, - пам’ятайте проречене Апостолами Го­спода нашого Iсуса Христа. Вони говорили вам, що в останнiй час з’являться ганьбителi, що діють за своїми нечестивими похотями. Це люди, котрі відділяють себе (від єдності віри), душевні i не мають духа» (Iуд. 1, 17-19).

Деякi сектанти i самi вiдчувають, що в них щось не так. Вони бачать, що розбита єднiсть мiж християнами, про яку весь час говорив i до якої закликав Христос; що нема вже єдиного Христового стада, що вiвцi розбiглися в усi боки i вже не слухаються Пастиря свого. Та щоб якось виправдатися, сектанти кажуть часто таке: «Адже до Бога можна йти рiзними дорогами. Не обов’язково всiм iти однiєю».

Це було б так, якби було багато богiв. Але до Одного Бога веде лише одна дорога. Тому Христос i сказав: «Я є Путь» (Iн. 14, 6) - одна путь, бо одна iстина, а не багато їх. Рiзними дорогами можна прийти до визнання Бога як Творця Всесвiту. Але замало визнавати iснування Бога як Вищого Розуму i не заперечувати Його присутностi у свiтi для того, щоб бути спасенним. Для викуплення роду людського Бог послав Сина Свого Єдинородного. Iсус Христос - це та єдина дорога для спасiння душi людської, смисл i значення якої розкриває у своєму вченнi свята Христова Церква. Отже - Один Христос, одна Церква, одна дорога до спасiння.

Багато дорiг пропонують тi, розбещенiсть котрих вимагає вiд них обгрунтованого скасування обмежень, зумовлених виконанням Заповiдей Божих i прагненням виправдати свiй вiдхiд вiд «вузького шляху», що його пропонує людинi Христова Церква.

Один протестантський пастор сказав менi, що всi релiгiї - це Божi квiти. I як квiти всi приємнi та милi, так приємнi й милi для Бога всi релiгiї, хоч вони й рiзнi за своїми барвами та структурою. Я тодi на це сказав: «А «Бiле Братство», в якому одна жiнка себе оголосила водночас Христом i Богородицею, - це теж квiтка? А секти, якi не вiрять у Христа, в Тройцю, в рай i пекло, - вони теж квiти?» Пастор, подумавши, вiдповiв: «Мабуть, не кожну квiтку можна ставити на стiл».

Отже, секти - це не квiти i не путi, а лише руйнiвна робота сатани.

Секти - це не нове явище. Вони були i за часів святих апостолiв. Якби вони, цi секти, були квiтами та дорогами до Бога, то апостоли не виступали б проти них. Апостол Павло пише до Тимофiя про єретикiв Гіменея та Олександра, якi, вiдкинувши «добру совiсть.., зазнали загибелі корабля у вiрi» i котрих апостол «передав сатанi, щоб вони навчились не богохульствувати» (1 Тим. 1, 20). I вдруге вiн пише Тимофiю: «А непотрiбної балаканини уникай, бо вони ще бiльший будуть мати успiх у беззаконнi, i слово їхнє, як рак, буде розповсюджуватись. Такими є Гіменей i Фiлiт, котрi вiдступили вiд iстини, кажучи, що воскресiння вже було, i руйнують у декого вiру» (2 Тим. 2, 16-18).

Пергамськiй Церквi Господь устами Iоанна Богослова каже: «Але маю трохи проти тебе, тому що є в тебе там ті, які дотримуються вчення Валаама..., i в тебе є ті, які держаться вчення николаїтiв, котре Я ненавиджу» (Одкр. 2, 14-15).

На змiну цим єретикам прийшли iншi: маркiонiти, якi вiдкидали Бiблiю; гностики, якi змiшували християнство з язичництвом; арiани, що не визнавали Христа Господом; несторiани, монофiзити, монофелiти та iншi, з котрими боролась Церква, щоб зберегти i донести до нас чистоту християнського вчення.

Те, що робили древнi єретики, засудженi Богом вустами апостолiв, тепер чинять сучаснi. Вони, вiдiрвавшись вiд Апо­стольської Церкви, будують свої власнi, за своїм уподобанням. У журналi «Баптист» у 1911 роцi вони писали: «Ми вiдiйшли вiд усiх iнших християнських громад i заснували свою церкву... i увесь складний механiзм баптистського життя». У цьому самому журналi голова всiх баптистiв Джон Клiфорд цілком вiд­верто говорить про свою саморобну церкву. Вiн пише: «У нашiй новiй формi, як баптисти, ми iснуємо з 1611 року».

Отже, баптисти самi зiзнаються, що вони iснують не з 33-го року, не від часiв Христа, а з 1611, i, таким чином, не можуть називатися Христовою Церквою, а лише самочинною, баптист­ською.

* * *
Сектанти iнколи, бажаючи виправдатися, кажуть, що для спасiння не конче потрiбно бути членом Православної Церкви, бо Христос сказав: «Де двоє або троє зiбранi в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18, 20).

Сектантам слiд знати, що Церкву складають не двоє-троє вiруючих, має бути Повнота Церкви - набагато бiльше. Окрiм цього необхiдно, щоб вiруючi були справжнiми християнами. Бо коли один з них буде гностиком, другий - арiанином, третiй - з «Бiлого Братства», то можна бути певному, що Христа серед них не буде.

У святому Євангелiї говориться ще й таке: «Якщо згрiшить проти тебе брат твiй, піди і викрий його між тобою і ним одним... якщо не послухає, вiзьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свiдкiв пiдтвердилось кожне слово. Якщо ж не послухає їх, скажи Церквi» (Мф. 18, 15-20). Ясно, що Церква Христова бiльша, нiж двi або три людини, i сектанти, якi думають по-iншому, помиляються.

Деякi сектанти твердять, що для спасiння досить бути хорошою, порядною людиною, навiть поза Церквою. Проте, iз книги Дiянь ми знаємо, що Корнилiй сотник був «благочестивим, і богобоязливим з усім домом своїм, він творив багато милостинi народові й завжди молився Богу» (Дiян. 10, 2). Одного разу Господь сказав йому через Ангела Свого: «Молитви твої i милостинi твої прийшли на пам’ять перед Богом. Отже, ...поклич Симона, званого Петром, ...вiн скаже тобi слова, якими спасешся ти i весь дiм твiй» (Дiян. 10, 4-6). Петро прийшов до Корнилiя, навчив його, як має вiрити, охрестив його самого i всiх домашнiх його i, таким чином, приєднав їх усiх до Святої Церкви.

Це є свiдченням того, що поза Церквою нема спасiння. Тому i змилувався над Корнилiєм Господь, зробивши його членом Церкви.

Вище ми вже говорили, що Христос створив одну Церкву, а не 3500. Вiн є Главою саме цiєї древньої Церкви, а не багатьох iнших. Отже, сама логiка нам пiдказує, що спасуться лише тi, хто перебуває разом з Тим, Хто головує, Хто очолює цю древню Церкву. Не може розраховувати на вiчне спасіння той, хто не разом з Христовою Церквою, не з її Главою, хто проти Христа, хто вiдкидає Його Церкву.

Сам Христос про це говорив у таких словах: «Я є лоза, а ви - гiлки. Хто перебуває в Менi, i Я в ньому, той приносить багато плоду, бо без Мене не можете робити нiчого» (Iн. 15, 4-5). Якщо ти будеш гiлкою на живому деревi, тобто будеш у Церквi, ти живитимешся соками вiд цього дерева, тобто Христа. Якщо ти не в Церквi - ти не з Христом, ти та гiлка, яка вiдламалась вiд свого дерева, i кiнець тобi - погибель. Без Христа ти зеленiти не можеш.

Христос Церкву Свою порiвнює зi стадом овець, у якого пастух - Сам Спаситель (Iн. 10, 1-16). Якщо хтось не в стадi, себто не в Церквi, той не має права називати себе вiвцею Христовою, i Христос - не Пастир такому.

* * *
Часом з уст сектантiв можна почути таке: «Ми повiрили в Христа i ми вже спасеннi». При цьому вони посилаються на слова Христа: «Iстинно, iстинно говорю вам: хто вiрує в Мене, той має життя вiчне» (Iн. 6, 47). Люблять сектанти звертатися ще й до апостола Павла, котрий пише: «Благодаттю ви спасенi через вiру, i це не від вас, це - Божий дар: не через діла, щоб нiхто не хвалився» (Єф. 2, 8).

З цього виходить, що сектанти мають надiю спастися тiльки через саму вiру. Та чи ж може нас тiльки вiра спасти? Нiяк! Бо той же апостол писав i таке: «Якщо я маю... вiру, так, що й гори можу переставляти, а любовi не маю, то я - нiщо» (1 Кор. 13, 2). Щось не видно, щоб хтось iз сектантiв «переставляв гори». А це означає, що самої вiри для людини недостатньо. А якщо в них ще й любовi та дiл добрих буде мало, то вони, за словами апостола Павла, - «нiщо».

Апостол Якiв з приводу цього каже: «I бiси вiрять i тремтять» (Як. 2, 19). Iншим разом вiн пише: «Вiра, якщо не має дiл, мертва сама по собi» (Як. 2, 17).

Та це тiльки слова, а на дiлi й сектанти в життi прагнуть творити добро. Вони кажуть: «Ми так живемо, щоб не грiшити. Ми не палимо i не п’ємо вина». А що це є, як не добрi дiла? Тож на вiру свою вони не сподіваються, коли чинять таке?..

Стосовно ж того, що вони не п’ють вина, то це бiльше гординя, нiж чеснота. Адже вiдомо, що першим чудом Христа було перетворення води на вино пiд час весiлля в мiстечку Канi. Якби вживання вина було грiховною справою, то Христос не робив би цього чуда. За сектантським ученням ви­ходить, що Христом тут люди були пiдштовхнутi до грiха. Та це не так: грiх - не вино, а пияцтво. Споживав вино i Христос. Це видно ось із чого. У євреїв була традицiя: на Пасху за святковим столом вони їли агнця i з чашi кожен з них обов’язково пив вино. Iсус, Який жив серед цього народу, не мiг цуратися їхнього звичаю.

Сектанти в рот не беруть вина i вважають це особливою своєю заслугою. У даному випадку вони себе ставлять вище від Самого Христа, хочуть бути святiшими Святого Бога. Вони навiть не розумiють того, що чеснота їхня копiйчана, а грiх оцiнюється в десять тисяч талантiв. Ставити себе вище від Христа - значить непомiрно гордитися. А гордiсть - то є один iз смерт­них грiхiв. Це Люцифер колись захотiв бути вищим за Бога. Вiн не хотiв на небi бути другим, а прагнув стати першим, через що лишився Божої ласки, благодатi й перетворився на злого духа, на сатану. Вiн став першим,... але в пеклi.

Сектанти, що так хваляться своїм знанням Святого Письма, чомусь забули про Послання апостола Павла до Тимофiя, де вiн своєму учневi радить: «Надалі пий не саму воду, а вживай трохи i вина, ради шлунку твого та частих недугiв твоїх» (1 Тим. 5, 23).

Великий подвижник, молитвеник і постник Iоанн Ліствичник заради смирення їв iнколи трохи м’яса i пив трохи вина, щоб потiм докоряти собi й таким чином убивати в собi сатанинську гордiсть.

Гординя, самовихваляння та занесення себе в списки святих i безгрiшних - ось найтяжчі грiхи, якi ведуть людину до пекла, до начальника й основоположника гордощiв - сатани. Жаль, що цього не хочуть визнавати сектанти. Людину спасає не гордiсть «праведного» фарисея, а смирення митаря.

Святий апостол Iоанн пише: «Коли кажемо, що грiха не маємо, то обманюємо себе, i iстини немає в нас» (1 Iн. 1, 8). Те саме читаємо i в апостола Якова: «Всi ми багато грiшимо» (Як. 3, 2). Апостол Павло пише: «Бог вiрний, а всяка людина неправдива» (Рим. 3, 4). Цей же апостол у Посланнi до римлян пише: «Бо не розумiю, що роблю; тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю, ...i тому вже не я роблю це, а грiх, який живе в менi» (Рим. 7, 15-17). Як бачимо, апостол Павло боровся з грiхом, iз спокусою i не казав про себе: «Я святий, я безгрiшний», ...не кажуть цього й iншi апостоли. Не чинять вони цього через своє смирення. А от сектанти про себе таке говорять. Вони кажуть, що Христос їх вiдкупив Кров’ю Своєю, що вони «одержали виправдання даром, за Його благодаттю» (Рим. 3, 24) i тому вже є святими.

То правда, що ми, все людство, до приходу Христа були в полонi в сатани, у «князя свiту цього» (Iн. 16, 11). Христос дав за нас великий викуп - пролив Кров Свою, i ми стали вiльними. Але спитаймо себе: хiба грiшать тiльки тi, що в полонi, а вiльнi чи не грiшать?.. Христос нас освятив, але святими не зробив; Вiн нас спас вiд грiха, але безгрiшними нас не зробив... Це все треба заробити своєю наполегливою працею, подвигом усього життя.

У книзi Дiянь мовиться: «Багатьма скорботами належить нам увiйти в Царство Боже» (Дiян. 14, 22). Апостол Павло про себе пише: «Сам подвизаюсь завжди мати непорочну совiсть перед Богом i людьми» (Дiян. 24, 16). Своєму учневi Тимофію вiн говорив: «Якщо хтось i подвизається, але незаконно буде подвизатися, то не буде увiнчаний» (2 Тим. 2, 5), себто не матиме вiд Бога нагороди. Цiкаво, що апостол Павло, який Богу вже прослужив 14 лiт, не називає себе святим, не покладається лише на свою вiру, а старається подвизатися, щоб мати чисту совiсть.

А сектанти твердять, що все це зайве, що вони святi й добре знають, що їхнє мiсце в Царствi Небесному, деякi з них говорять «у Царствi Божому». Чи не схожа така впевненiсть на релiгiйне нахабство? Треба завжди пам’ятати, що «гордим противиться Бог».

Однiєї вiри для спасiння своєї душi мало. Згадаймо: гiтлерiвцi теж вiрили. У них на пряжках було написано: «З нами Бог». На американських доларах стоїть: «У Бога ми вiримо». Та й диявол теж вiрить i Христа називає «Сином Божим» (Мф. 8, 29). Чи спасає така вiра? Спаситель про це чiтко сказав: «Не кожен, хто говорить Менi: «Господи! Господи!» - ввiйде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного» (Мф. 7, 21).

За вченням Мартина Лютера, кожна людина має в собi Духа Святого. Завдяки цiй обставинi кожен християнин, нехтуючи Святою Церквою, може Бiблiю тлумачити так, як йому заманеться, ...як йому вiдкриє «дух».

Послiдовники Карлштадта говорили, що їм «Бог сказав убивати та грабувати всiх злих та нечестивих людей». Iоанн Лейденський (один з про­вiд­никiв перших баптистiв) пiд дiєю того ж «духа» оголосив себе королем Сiона, оженився водночас на одинадцяти жiнках, а потiм, пiд впливом того ж «духа», усiх їх убив.

Iдея самостiйного тлумачення Святого Письма не пiшла людям на користь. Апостол Петро, передбачаючи це, нас попереджав: «Улюбленi, бережiться, щоб не спокуситися вам оманою помилок беззаконникiв i не вiдпасти вiд свого утвердження» (2 Пет. 3, 17); до цього вiн iще додає: «Нiяке пророцтво в Святому Письмi не залежить від власного вирішення» (2 Пет. 1, 20).

Застерiгав християн з приводу цього й апостол Павло, кажучи: «Боюся, щоб як змiй хитрощами своїми обманув Єву, так i ваш розум щоб не пошкодився, вiдiйшовши вiд простоти Христової. I якби хтось, прийшовши, почав проповiдувати вам iншого Iсуса, Котрого ми не проповiдували, ...то щоб ви були дуже обережними в цьому випадку» (2 Кор. 11, 3-4). Далi апостол пояснює, чому ми повиннi бути такими. Вiн пише, що «Лжеапостоли, лукавi працівники, набирають вигляду апостолiв Христових. I це не дивно, тому що сам сатана набирає вигляду свiтлого Ангела. А тому невелика річ, коли й слуги його набирають вигляду служителiв правди. Але кiнець їх буде по дiлах їхніх» (2 Кор. 11, 13-15).

Iз Святого Письма ми бачимо, що Христос, заснувавши Свою Церкву, не покинув її напризволяще, а поставив бiля неї охоронцiв, служителiв правди - святих апостолiв.
Євангелiст Марк пише, що Господь «покликав до Себе, кого хотiв, i прийшли до Нього. I обрав з них дванадцять, щоб з Ним були, i щоб посилати їх на проповiдь, i щоб мали владу зцiляти вiд рiзних хвороб та виганяти бiсiв» (Мк. 3, 13-15).

Деякi iнославнi, сектанти твердять, що Церквою можуть керувати всi вiруючi. У журналi «Баптист» за 1911 рiк мовиться: «Члени Церкви не повиннi дiлитися на духовних i мирян... Усi християни є священиками... Право тлумачити Святе Письмо належить кожному члену Церкви...» Фальш такого твердження очевидна. Адже Христос не всiх вiруючих у Нього посилав на проповiдь, не всiм велiв хрестити, вчити, висвячувати, вiдпускати грiхи i здiйснювати Таїнство святого Причастя, а тiльки тим, кого Вiн вибрав, себто апостолам.

Для прикладу вiзьмемо висвячення на священика. Апостол Павло Тимофiю радить: «Руки нi на кого не покладай з поспiхом i не робися спiвучасником у чужих грiхах» (1 Тим. 5, 22). Сам Тимофiй був зведений у сан єпископа «з покладанням рук священства», себто єпископiв (1 Тим. 4, 14).

З книги Дiянь видно, що висвячення здійснювали тiльки апостоли. Тут сказано: «Рукоположивши їм пресвiтерiв для кожної Церкви, вони помолилися з постом, i передали Господу, в Котрого повiрили» (Дiян. 14, 23).

Апостол Павло пише до Тимофiя: «Нагадую тобi: зiгрiвай дар Божий, який у тобi через покладання рук моїх» (2 Тим. 1, 6).

За апостольських часів було три ступенi священства: єпископство, пресвiтерство i дияконство. Про єпископiв i дияконiв говориться в Посланнi апостола Павла до Тимофiя, у 3-й главi; про пресвiтерiв, себто iєреїв або священикiв, розповiдається в книзi Діянь, у 14-й главi та в Посланнi до Тита, у 1-й главi, де апостол Павло велить Титу по всiх мiстах поставити пресвiтерiв. Не каже апостол Прискiллi та Акiлi (Рим. 16, 3) - мирянам ставити пресвiтерiв, а каже своїм учням - Титу i Тимофiю.

Сектанти порушили це апостольське правило: вони своїх «пресвiтерiв» вибирають, як вибирають директорiв або голiв колгоспу - за допомогою простого голосування. Пiсля такого голосування вони кажуть: «О, це наш пресвiтер!» Але ж апостоли так не чинили. Такого нiде не написано в Святому Письмi. А сектанти кажуть, що вони живуть тiльки по ньому i називають себе «євангелiстами».

У журналi «Баптист» за 1912 рiк писалося: «Пресвiтери повиннi завжди обиратися не iнакше, як тiльки громадою в присутностi апостолiв...» Хто ж цих «апостолiв» висвячував? Очевидно, їхнi попередники. А попередників хто? Їхні попередники. Так ми дiйдемо до Джона Смiтта, Фоми Мюнцера або Миколи Шторка, якi були засновниками баптизму. А хто ж цих трьох зводив у сан? Вони - самi себе. А де, куди подiлось апостольське благодатне спадкоємство?.. Його нема! Сектанти висвячують своїх «пресвiтерiв» не за законами апостольськими, не за Святим Письмом, а самочинно. Та хоч би все село поклало свої руки на обраного кандидата у пресвiтери, вiн вiд цього не одержить iєрейської благодатi, бо чого не мають миряни, того вони не можуть дати i комусь iншому.

Це рiвнозначно тому, якби швець кравцю присвоїв звання генерала. Чи був би такий «генерал» генералом? Звичайно, нi! Цей чин можуть дати лише компетентнi вiйськовi органи.

Часом сектанти говорять, що першi єрусалимськi християни, які були мирянами, самi собi ставили дияконiв. Але це не вiдповiдає дiйсностi. Там, у Дiяннях, говориться по-iншому. Апостоли звелiли єрусалимським християнам вибрати «з-поміж себе сім мужів доброї слави, сповнених Святого Духа i мудростi; їх поставимо на цю службу» (піклуватися про столи). Коли ж християни вибрали сiмох, то апостоли, «помолившись, поклали на них руки» (Дiян. 6, 2-6).

Не маючи своєї законної iєрархiї священства, сектанти хочуть, щоб його не було i в Православ’ї. Журнал «Баптист» за 1911 рiк у 46-му номерi про це вiдверто каже: «Наш основний принцип - до кореня знищити попiвство й обряднiсть... Доти, поки на землi iснує вчення про передачу благодатi через людей, наша мiсiя залишається не доведеною до кiнця».

Бiльш ясно не скажеш! Мiсiя брутально проста: вигнати з землi Божу благодать, яка, мiж iншим, дуже заважає сатанi. Сектантськi «пресвiтери» є такими ж самочинними, як i древнi бiблейськi Корей, Дафан i Авiрон, пiд котрими провалилася земля i поглинула їх. Невже й сектанти цього собi бажають?..

Спаситель стаду Своєму поставив пастирiв. Священство в його трьох ступенях - це не просто якийсь формалiзм, це та духовна структура, без якої нема Церкви, немає благодатного життя i самого спасiння теж нема.

Спаситель через Своїх учнiв духовним особам дав право вiдпускати людям грiхи, щоб вони, пiсля покаяння, на праведний Суд Божий йшли очищеними, прощеними. Звертаючись до апостолiв, а через них i до їхнiх спадкоємцiв, Христос сказав: «Iстинно говорю вам: що ви зв’яжете на землi, те буде зв’язане на небi, i що ви розв’яжете на землi, те буде розв’язане на небi» (Мф. 18, 18).

Iншим разом, пiсля Свого Воскресiння з мертвих, Господь, з’явившись апостолам, дихнув і сказав: «Приймiть Духа Святого. Кому вiдпустите грiхи, тому будуть прощенi, а на кому залишите, зостануться» (Iн. 20, 22).

Чи виконують сектанти цю Господню заповiдь? Нi, не виконують. Хто їм вiдпускає їхнi грiхи? Нiхто. Вони так i помирають з грiхами, без покаяння, на радiсть сатанi.
Правда, сектанти кажуть, що вони святi, що вони не грiшать, тому i спокутувати їм нема чого. А баптист Карлштадт, який велiв убивати та грабувати «усiх злих», теж є святим? А Iоанн Лейденський, що оженився на одинадцяти жiнках i всiх їх убив? Вiн теж був безгрiшним? Виходить, що Христос даремно давав заповiдь апостолам, давав їм цi права. Та чи може справжнiй християнин без жаху про таке думати?!.

Усе це вiдбувається тому, що сектанти дуже вiльно поводять себе щодо Святого Письма. Вони крутять ним, як кому за­манеться, як кому на вухо нашепче «дух». Апостол Павло ось що пише з приводу цього: «Хто благовіствує вам не те, що ви прийняли (благовістя Христове), тому хай буде анафема» (Гал. 1, 6).

Трапляється, що сектанти цитують слова Спасителя: «Ви не називайтесь учителями, бо у вас один Учитель - Христос» (Мф. 23, 8). Сектанти проти слова «вчитель» i за це докоряють православним. Але Сам Христос каже апостолам: «Йдіть, навчайте всi народи» (Мф. 28, 19). Коли апостоли посланi вчити, то вони - вчителi. По-iншому їх як назвати? I апостол Павло пише, що «Бог деяких поставив у Церквi... вчителями» (1 Кор. 12, 28). I далi запитує: «А чи всi вчителі?» (1 Кор. 12, 30). Про що говорять цi фрази? Христос нас попереджає, щоб ми не були фантазерами, щоб не вчили людей тому, що самi вигадали, як це роблять, наприклад, сектанти. Православнi проповiдники не є вчителями в буквальному розумiннi. Вони вчать того, чого навчив їх Христос. Вони людям лише передають слова Господнi - слова Його, а не свої.
«Не називайтесь наставниками, бо один у вас Наставник - Христос» (Мф. 23, 10). Православний священик виступає як посередник мiж Богом i людьми, вiн людям передає Христовi настанови i заповiдi, а не свої. Тут справа в тiм, що сектанти не заглиблюються в справжнiй змiст Божого Слова, вириваючи з Бiблiї окремi цитати на ствердження свого трактування. Коли Христос каже, щоб ми нiкого не називали учителями та наставниками, то тут треба мати на увазi тих учителiв та наставникiв, котрi претендують на всеосяжнiсть, хочуть бути вселюдськими вчителями i бути носiями абсолютної iстини. Та насправді всi вченi, фiлософи є лише шукачами iстини, а не монополiстами на неї. Тiльки Один Христос про Себе мiг сказати: «Я є Iстина» (Iн. 14, 6).

З недавнього минулого ми знаємо, що вчення Ленiна називали безсмертним i абсолютним, критикувати його було заборонено. От Христос i виступав проти таких учителiв та наставникiв, бо пiсля їхньої науки на землi потiм дуже багато проливається кровi.

З того ж недалекого минулого ми знаємо, що Сталiна величали «отцем народiв». Це - теж претензiя на абсолют.

Та особливо сектанти не люблять слова «отець». Вони з великим задоволенням наводять слова Христа: «Отцем собi не називайте нiкого на землi, бо один у вас Отець, Котрий на небесах» (Мф. 23, 9). Сердяться сектанти, коли чують, як православнi називають своїх священикiв «отець Iоанн, отець Петро, отець Стефан» i так далi.

Колись до мене прийшов сектантський проповiдник i сказав:
- Я Вас не буду називати «отцем», я називатиму Вас «братом», бо грiх називати «отцем». Христос забороняє таке чинити.

- Добре, гаразд, - сказав я йому. - Називайте мене братом. А батька свого рiдного Ви як називаєте, теж «братом» чи таки отцем?

Проповiдник не знайшов вiдповiдi.

У Христа ми не знаходимо заперечення i проти духовних отцiв. Звернiмось до Бiблiї: «Дiти мої, це пишу вам», - говориться в Посланнi Iоанна Богослова (1 Iн. 2, 1). Iоанновi вторує i апостол Павло, коли пише галатам: «Дiти мої!» (Гал. 4, 19). Якщо галатiв апостол Павло називає своїми духовними дiтьми, то це означає, що вiн їм не брат i не дядько, а духовний отець, який їх «у муках родив». У iншому мiсцi цей же апостол пише: «У вас не багато отцiв: я родив вас у Христi благовiстям» (1 Кор. 4, 15). Чи посмiє хтось сказати, що апостоли не знали Євангелiя або що вони порушили заповiдь Господню, називаючи себе духовними отцями?

А як нам читати п’яту заповiдь Мойсея, яку йому Бог дав на Сінаї? Адже сказано: «Шануй отця свого i матiр свою». Чи можемо ми тут слово «отець» замiнити словом «брат»? У Бiблiї говориться, що Бог одного разу, звертаючись до праведного Авраама, сказав: «Ти будеш отцем багатьох народiв» (Бут. 17, 4). Iсав, звертаючись до Iсаака, каже: «Отче мiй, благослови мене» (Бут. 27, 34); Iосиф праведний пiд час перебування в Єгиптi питає синiв Якова, що прибули туди, чи «живий ще отець ваш?» (Бут. 43, 7). Одного разу Господь говорить: «Якове, Якове... Я Бог отця твого» (Бут. 46, 3).

Мойсею Бог наказує таке: «Скажи синам Iзраїля: Господь, Бог отцiв ваших... послав мене до вас» (Вих. 3, 13). Пророк Захарiя пише: «Прогнiвався Господь на отцiв ваших» (Зах. 1, 2). Взагалi, у Старому Завiтi слово «отець» зустрiчається сотнi й сотнi разiв, отже, воно не є грiховним. Та й у Новому Завiтi ми бачимо те саме. Згадайте притчу про блудного сина, коли вiн каже: «Отче, дай менi належну частину маєтку» (Лк. 15, 12). Тут слово «отець» вживає Сам Iсус Христос, а не хтось iнший. Говорячи про кiнець свiту, Христос каже: «I повстане отець на сина, а син на отця» (Лк. 12, 53). Самарянка питає в Iсуса: «Невже Ти бiльший отця нашого Якова?» (Iн. 4, 12). Iоанн Богослов у своєму Посланнi каже: «Пишу вам, отцi, бо ви пiзнали Сущого вiд початку» (1 Iн. 2, 13). Ще можна було б навести безлiч прикладiв уживання слова «отець» у Новому Завiтi, та думаю, що досить i цього.

Сектанти обманюють себе i людей, коли велять нiкого на землi не називати отцем. Вони не знають змiсту Христових слiв. Учитель, наставник, отець єврейською звучить - «раввiн» (Iн. 1, 38). «Раввiни» - це саме тi люди, якi любили величатися, любили головувати на різних зібраннях, хвалилися своєю праведнiстю i святiстю, якi любили, щоб їх звали «учителю, учителю» (Мф, 23, 7), якi весь час переслiдували Спасителя, завдаючи Йому рiзних образ, поки аж не розiп’яли Його. Ось проти таких наставникiв, учителiв, отцiв i виступав Христос.

Усi секти шалено виступають проти християнського посту. При цьому для свого виправдання вони посилаються на слова Спасителя: «Не те, що входить в уста, людину сквернить, а те, що виходить iз уст, те людину сквернить» (Мф. 15, 11). Улюбленим текстом сектантiв є також слова апостола Павла до корін­фян: «Їжа не наближає нас до Бога: бо, чи ми їмо - нiчого не здобуваємо, чи не їмо - нiчого не втрачаємо» (1 Кор. 8, 8).

Наведенi слова Христа й апостола спрямованi не проти посту як такого, а проти лжепосту фарисейських законникiв, проти чванства i всього показного. Не знаходимо ми в Бiблiї заборони чи заперечення посту Христом або апостолами. Ось приклади: пiшов Мойсей на гору Сінай для одержання скрижалей i «пробув там, - говорить Старий Завiт, - Мойсей у Господа сорок днiв i сорок ночей; i хлiба не їв, i води не пив» (Вих. 34, 28); «тодi всi сини Iзраїлевi i весь народ... сидячи там, плакали перед Господом i постили у той день до вечора» (Суд. 20, 26), - розповiдається в книзi Суддiв. У 1-й книзi Царств записано: «I взяли кiстки їх (царя Саула i сина його) i поховали... i постили сiм днiв» (31, 13). У 3-й книзi Царств (19, 8) про пророка Iллю розповiдається, що вiн, йдучи до гори Хорiв, сорок днiв i сорок ночей постив. Есфiр говорила iудеям: «Постiться ради мене i не їжте, i не пийте три днi нi вдень, нi вночi, i я зi служницями моїми також буду постити» (Есф. 4, 16). Святий пророк Давид каже: «Виснажував я постом душу мою» (Пс. 34, 13) i ще «Колiна мої знемогли вiд посту» (Пс. 108, 24). Постили також нiневитяни, щоб Господь їх помилував (Iон. 3, 5).
У Новому Завiтi ми бачимо те ж саме: перед тим, як вийти на всесвiтню проповiдь, Христос постив сорок днiв i ночей. А дияволу, який Його спокушав, Вiн сказав: «Не хлiбом єдиним житиме людина, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мф. 4, 4). Постився й Iоанн Хреститель (Мф. 3, 4), i Спаситель про нього сказав: «Прийшов Iоанн, не їсть i не п’є» (Мф. 11, 18). Вiн не їв i не пив, i Христос не засудив його за це, а звеличив. Про святих апостолiв у Дiяннях сказано: «Коли вони служили Господу i постили, Святий Дух сказав: вiддiлiть Менi Варнаву i Савла для дiла, на яке Я покликав їх. Тодi вони, попостившись і помолившись та поклавши на них руки, вiдпустили їх» (Дiян. 13, 2-3). Свята Анна пророчиця, вдова, що мала 84 роки, не вiдходила вiд храму, «постом i молитвою служила Богу день i нiч» (Лк. 2, 36). Апостол Павло пiсля свого чудесного навернення до Христа три днi не їв i не пив (Дiян. 9, 9).
Навiть з наведених вище прикладiв бачимо, що посилання сектантiв на текст «не те, що входить в уста, оскверняє людину» (Мф. 15, 11) не витримує критики. Їхнi твердження є надуманими i фальшивими.

Тепер перейдемо до Таїнства Хрещення. Через Хрещення людина з’єднується з Христом i тому Хрещення можна назвати дверима до раю. Без цього Таїнства нема спасiння. «Якщо хтось, - говорив Спаситель, - не родиться вiд води i Духа, не зможе ввiйти в Царство Боже» (Iн. 3, 5). Пiсля Свого Воскресiння Христос сказав апостолам, а через них i їхнім спадкоємцям такi слова: «Йдiть, навчайте всi народи, хрестячи їх в iм’я Отця i Сина i Святого Духа» (Мф. 28, 19).

Що треба для Хрещення? Передусiм потрiбна вiра в Бога, в нашого Спасителя. Христос з приводу цього сказав: «Хто буде вiрити й охреститься, спасений буде» (Мк. 16, 16). Филип євнуху говорив: «Якщо вiриш вiд усього серця, то можеш хреститися» (Дiян. 8, 37). Те ж саме сказав i апостол Павло тюремному сторожеві: «Вiруй в Господа Iсуса Христа, i спасешся ти i весь дiм твiй» (Дiян. 16, 31).

Не лише вiра, а й покаяння потрiбне для Хрещення: «Покайтеся, - закликав апостол Петро, - i нехай охреститься кожен iз вас в iм’я Iсуса Христа на вiдпущення грiхiв» (Дiян. 2, 38). Апостол Ананiя новонаверненому Савлу говорив: «Встань, охре­стись i обмий грiхи твої, прикликавши iм’я Iсуса Христа» (Дiян. 22, 16). «Ви, - пише апостол Павло корінфським християнам, - омились, освятились i виправдались» (1 Кор. 6, 11).

Сектанти не по-євангельському ставляться до Хрещення. Наприклад, баптисти i адвентисти Хрещення вважають простим, безблагодатним обрядом; пашковцi Хрещення не визнають обов’язковим, толстовцi та молокани зовсiм його вiдкидають, а скопцi замiнюють його оскопленням. Але з Євангелiя ми бачимо, що Хрещення є обов’язковим, без нього не можна увiйти до Царства Божого. Хрещення не є i простим обрядом, бо в такому разі ми не могли б, як говорить святий Павло, «омитися, освятитися i виправдатися».

Те хрещення, яке запровадили в себе сектанти, не можна визнати дiйсним, бо воно виконується некомпетентними особами, не уповноваженими для цiєї святої справи. Це видно ось із чого. Христос апостолам велить «навчати всi народи i хрестити їх» (Мф. 28, 19), але не каже робити це мирянам. Апостоли, висвятивши єпископiв та пресвiтерiв, дали i їм це право. Тiльки один випадок є, коли це Таїнство здiйснив диякон Филип (Дiян. 8, 37), але жодного разу не згадується, щоб миряни хрестили мирян. Таке Хрещення є самочинним, безблагодатним, недiйсним i тому не спасенним.

Сектантськi, так званi, «пресвiтери», хоч би тисячi разiв купали в рiчцi своїх вiруючих та послiдовникiв, останнi охрещеними вiд цього не стануть, а як були язичниками, так ними i залишаться. А православнi, котрi в секту переходять, там, у сектантськiй водi, змивають з себе законне Хрещення, стають Iудами, якi зрадили Христову Церкву, Христа.

Як вiдомо, сектанти не хрестять своїх дiтей, посилаючись на слова Iсуса Христа, Котрий апостолам сказав: «Йдiть, навчайте всi народи, хрестячи їх в iм’я Отця i Сина i Святого Духа» (Мф. 28, 19). Христос велить навчити, а потiм уже хрестити. Та оскiльки дiтей не можна навчити, то їх не можна i хрестити, говорять сектанти. Чи ж вiдповiдає те, що кажуть стосовно цього сектанти, євангельськiй дiйсностi? Христос усiх кличе до Себе в Царство Небесне: усi люди - i немовлята, i дорослi - є Його дiтьми, котрим Спаситель говорить про необхiднiсть Хрещення.

Дiти нехрещенi, якi «не родились вiд води i Духа», не можуть наслiдувати Боже Царство, бо вони не є християнами, а язичникiв, нi малих, нi великих, у раю не буде. I якщо сектанти в цьому сумнiваються, то нехай доведуть на пiдставi Святого Письма, що язичники будуть у раю. Коли б Христос сказав: дорослих навчайте i хрестiть, а дiтей не треба хрестити, бо вони i так святi, i тому будуть у раю, - сектанти в такому разі мали б рацiю. Але Святе Письмо говорить, що всi охрещенi, якi живуть побожно, наслiдують життя райське, а всi нехрещенi туди не попадуть, у тому числi й дiти.
Дiтей хрестили завжди, хрестили по вiрi їхнiх батькiв, хрестили з тiєю надiєю, що батьки потiм навчать своїх дiтей, як треба вiрити.

Дiонисiй Ареопагiт, учень святого апостола Павла, у своїх творах свiдчить, що «блаженний апостол Павло хрестив не лише дорослих, а й дiтей також». У Дiяннях сказано, що тюремний сторож запросив до своєї оселі Павла та його учня Силу «i охрестився негайно вiн сам i всi домашнi його» (Дiян. 16, 33). У цiй же книзi сказано, що «Крисп, старiйшина синагоги, увiрував у Господа з усiм домом своїм» (18, 8), i всi прийняли Хрещення. Ангел благочестивому сотнику Корнилiю велить покликати до себе апостола Петра, охреститися, i тодi, каже, «спасешся ти i весь дiм твiй» (Дiян. 11, 14). Тут же розповiдається про Лiдiю з мiста Фiатiра, яка охрестилась сама i «всi домашнi її» (Дiян. 16, 15). Євангелiст Марк про Христа говорить: «Приносили до Нього дiтей, щоб Вiн доторкнувся до них, а учнi не допускали тих, що приносили. Побачивши це, Iсус обурився i сказав їм: до­звольте дітям приходити до Мене і не забороняйте їм» (Мк. 10, 13-15). А сектанти дiтей до Христа не допускають, бо не хрестять, а нехрещенi дiти - це не Його дiти.

Практика хрещення дiтей древня, апостольська. Вiдомо з iсторiї, що християни, ховаючись вiд язичникiв, на молитву збиралися в римських катакомбах. Там же в печерах вони ховали i своїх померлих - мученикiв, святителiв, себто єпископiв, дiтей. На могилах вони, за своїм звичаєм, клали надгробок, плиту, де було зазначено, хто пiд нею похований. На цих плитах ми читаємо ось такі написи: «Тут з миром лежить Филип, дитина вiруюча», ще: «Аврелiй Мелiтус, дитина-християнин, вiруючий». На однiй з плит стоїть напис, у якому мовиться, що тут поховано двох братiв. Один з них «вiруючий», себто хрещений, а другий - «неофiт», тобто вiруючий, але ще не охрещений.

Сектанти твердять, що дiтей не треба хрестити, бо вони ще несвiдомi цього Таїнства i тому не вступають у союз з Богом. Але послухаємо, що з приводу цього каже Бог. А Вiн Авраамовi говорить: «Це є завiт мiж Мною i тобою i нащадками твоїми... Хай буде у вас обрiзаний весь чоловiчий рiд... На восьмий день пiсля народження хай буде обрiзаним у вас... кожне немовля чоловiчої статi... Хто ж не буде обрізаний у восьмий день, та душа буде знищена з народу Свого, бо вiн порушив завiт Мiй» (Бут. 17, 10-14).
Якщо Бог у Старому Завiтi мiг укладати угоду мiж Собою i восьмиденними дiтьми, то чому Вiн цього не може робити з нашими дiтьми? Не казав же Бог Авраамовi: ти почекай, доки твоєму сину Iсааку виповниться 18 лiт, а тодi обрiжеш його. Нi, Вiн звелiв це робити над восьмиденними дiтьми, а якщо це не буде зроблено, то загине душа дитини i батьки понесуть кару, бо знехтували вони Божим завiтом.
Сектанти, заперечуючи угоду Бога з 8-денними немовлятами, беруть на себе смiливiсть виступати в ролi радникiв Божих. Але ж ми достеменно знаємо, що Бог у порадниках не має потреби.

Говорять сектанти, що Хрещення не освятить дитину, бо вона неспроможна сприйняти святiсть. Проте Бiблiя iнше говорить. Господь пророку Ієремiї каже: «Перш, нiж створив тебе... i ранiше, нiж ти вийшов з утроби, Я освятив тебе i пророком для народів поставив тебе» (Ієр. 1, 5). Подiбне мовиться i про святого Iоанна Предтечу. В Євангелiї сказано, що вiн «Духа Святого сповниться вiд лона матерi своєї» (Лк. 1, 15).
На завершення цiєї теми менi хочеться звернути увагу на те, що Господь не навiчно давав закон про обрiзання. Вiн передбачав, що з бiгом часу, в Новому Завiтi, воно буде замiнено святим Хрещенням. Тому Бог каже Мойсею: «I обрiже Господь Бог твiй серце твоє та серце нащадкiв твоїх, щоб ти любив Господа Бога твого, усiм твоїм серцем та всiєю душею твоєю» (Втор. 30, 6). Про це саме сказано i в апостола Павла в Посланнi до Колосян, де вiн пише: «Ви в Ньому й обрiзанi обрiзанням нерукотворним... обрiзанням Христовим» (Кол. 2, 11).

Обрiзати серце, обрiзатися обрiзанням не Мойсеєвим, а Христовим - означає прийняти Хрещення. Та оскiльки обрi­зання вiдбувалося на восьмий день, над дитиною, то i Хрещення ми можемо, i навiть повиннi, теж здійснювати над дитиною. Через це Таїнство дитя освячується i стає дитиною Божою, що йде до Христа. Непрощений грiх робить той, хто дiтей не пускає до Бога, хто перетинає їм дорогу до Нього.

Хоч сектанти й хваляться тим, що вони живуть згiдно зi Святим Письмом, що вони є ревними поборниками чистоти його, та насправдi це далеко не так. Як щойно ми показали, Хрещення вони тлумачать на всi лади: хто каже - хрестись, хто каже - не хрестись, а дехто каже - оскопись!

Вiдсутнє у сектантiв i Таїнство Миропомазання. Якщо в Хрещеннi змиваються грiхи, насамперед Адамiв грiх, то в Миропомазаннi людинi подаються дари Духа Святого для її подальшого духовного розвитку, для духовного життя.

Миропомазання бере свiй початок у Старому Завiтi. Господь Мойсею каже: «I для синiв Ааронових поробиш хітони... I помажеш їх, i висвятиш їх - i будуть вони священиками Менi» (Вих. 28, 40-41). Далi: «I вбереш Аарона в хітон... i вiзьмеш єлей помазання, i виллєш йому на голову, та й помажеш його» (Вих. 29, 5-7). Господь пророку Самуїлу велить таке: «Завтра в цей час Я пришлю до тебе чоловiка... i ти помаж його в правителя народу... i вiн спасе народ Мiй вiд рук Фiлiстимлян» (1 Цар. 9, 16). За наказом Божим Мойсей помазує не лише Аарона та синiв його, а й скiнiю, жертовник, умивальник та iншi церковнi речi (Вих. 30, 26; 40, 10-11).

У Новому Завiтi ми не вiдкинули Божих повелiнь i тому помазуємо миром у храмах престоли, антимiнси, святимо всi церковнi речі. Ми мажемо миром усiх, хто приймає Хрещення.

Не було в iсторiї такого часу, коли б у Церквi не було Таїнства Миропомазання. Апостол Петро у своїй проповідi говорив: «Покайтеся i хай кожен хреститься в iм’я Iсуса Христа для прощення грiхiв, i приймете дар Святого Духа» (Дiян. 2, 38). Подавання дарiв Святого Духа йшло слiдом за Хрещенням, як i у нас тепер.
Спочатку цi дари давалися через покладання рук апостолiв або єпископiв. У книзi Діянь про це розповiдається так: «Апостоли, якi перебували в Єрусалимi, почувши, що самаряни прийняли Слово Боже, послали до них Петра та Iоанна, котрi, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого, бо Вiн не сходив ще на жодного з них, а лише вони були охрещенi в ім’я Господа Iсуса. Тодi поклали руки на них, i вони прийняли Духа Святого» (Дiян. 8, 14-17).

З цього бачимо, що Хрещення i подавання Духа Святого - це два окремих Таїнства. Бачимо також, що робили це апостоли або єпископи, але нi в якому разi не миряни. Симон, колишнiй волхв, який на той час уже був охрещений, захотiв i собi придбати таке право. Вiн апостолам принiс багато грошей, кажучи: «Дайте i менi владу цю, щоб той, на кого я покладу руки, одержував Святого Духа» (Дiян. 8, 18). Симон не отримав того, що просив, бо вiн не був нi єпископом, нi пресвітером, а був лише мирянином. I крiм того, дари Божi за грошi не продаються.

З бiгом часу практика покладання рук була замiнена Миропомазанням; це викликано було тим, що «Церкви щодня зростали кількісно» (Дiян. 16, 5) i нi апостоли, нi висвяченi ними єпископи не встигали побувати всюди для покладання рук на тих, хто приймав Хрещення, i тому вони, за старозавiтною практикою, святили миро i роздавали його пресвiтерам, щоб останнi через Миропомазання подавали новоохрещеним дари Святого Духа.

Що ця практика веде свiй початок від апостольських часiв, видно з Послання апостола Павла до корінфян. Вiн їм пише: «А Той, Хто нас з вами утвердив у Христi i помазав нас, є Бог, Котрий назнаменував нас, i в нашi серця дав запоруку Духа» (2 Кор. 1, 21-22). Тому-то і священики наші, помазуючи охрещених святим миром, кажуть: «Печать дара Духа Святого».

Про практику Миропомазання говорить i святий апостол Iоанн: «Ви маєте помазання вiд Святого» (1 Iн. 2, 20).

У сектантiв немає Миропомазання. I це ще один доказ того, що вони ухилилися, вiдiйшли вiд Святого Письма i вчення Христового.

Немає у сектантiв також Таїнства Покаяння, в якому єпископ або священик вiд iменi Божого вiдпускає грiхи тому, хто в них кається.

Пiд час Свого земного життя Спаситель Сам прощав людям грiхи. Наприклад, хворому Вiн сказав: «Чадо, прощаються тобi грiхи твої» (Мк. 2, 5). Потiм Господь це право дав апостолам та їхнім наступникам. Вiн їм сказав: «Iстинно говорю вам: що ви зв’яжете на землi, те буде зв’язане на небi, i що ви розв’яжете на землi, те буде розв’язане на небi» (Мф. 18, 18). Пiсля Свого славного Воскресiння Христос ще раз пiдтверджує це саме. Явившися Своїм учням, Вiн говорить до них: «Приймiть Духа Святого, кому відпустите грiхи, тому відпустяться, а на кому залишите, на тому вони зостануться» (Iн. 20, 22-23).

Користуючись цим правом, апостоли свого часу та їхні спадкоємцi й досі прощають грiхи тим, хто кається i приходить до сповiдi. Вже в книзi Діянь говориться, що до апостолiв багато «вiруючих приходили, сповiдаючись та вiдкриваючи грiхи свої» (Дiян. 19, 18).

У сектантiв немає сповiдi. Вони кажуть, що вони святi, грiхiв у них нема, отже, i каятися їм не потрiбно. Бесiдуючи одного разу з сектантським пресвiтером, я спитав його, чому в них немає Таїнства Покаяння? На своє запитання я почув дивну вiдповiдь. Цей чоловiк менi сказав, що вони так свято i так чесно живуть, що грiхiв не мають. Вони щосили намагаються не грiшити, i це їм удається.

Така заява дуже схожа на те, якби хтось сказав, що вiн нiколи не миється, в баню не ходить, сорочки нiколи не пере, бо вiн так чисто й акуратно живе, що завжди чистий i не має потреби вмиватися та мiняти сорочку. Але в життi такого бути не може. Не може бути й такого, щоб людина на свiтi прожила 50-60-70 лiт i жодного разу не згрiшила.

Апостол Iоанн з цього приводу пише: «Коли ж говоримо, що грiха не маємо, то себе обманюємо, i немає в нас правди» (1 Iн. 1, 8). Щоб якось виправдати себе, сектанти говорять, що грiхи може прощати тiльки Один Бог, а не священики. Якщо б це було дiйсно так, то чому Господь говорив апостолам: «Кому відпустите гріхи, тому відпустяться, а на кому залишите, на тому зостануться» (Iн. 20, 23).

Iнколи сектанти посилаються на Послання апостола Iоанна, де вiн пише: «Дiти мої, це пишу вам, щоб ви не грiшили. А коли б хтось i згрiшив, то ми маємо Заступника перед Отцем, Iсуса Христа, Праведника: Вiн є умилостивлення за грiхи нашi, i не тiльки за нашi, але й за грiхи усього свiту» (1 Iн. 2, 2). I ще: «Якщо сповiдаємо грiхи нашi, то Вiн, будучи вiрним i праведним, простить нам грiхи нашi й очистить нас вiд усякої неправди» (1 Iн. 1, 9).

Чи ж правi сектанти у своїх посиланнях на цi слова? Нi в якому разi! Якби Христос прощав грiхи без посередникiв, без пастирiв, то Вiн не давав би цього права апостолам та їхнім наступникам.

Господь нам, грiшним, дав велику ласку, дав нам Таїнство Покаяння, щоб ми час вiд часу очищали свою совiсть, каялися i в нашу смертну годину стали перед Богом чистими. Але сектанти вiдкинули вiд себе ласку Божу i тому на Суд Його понесуть із собою усi грiхи свої - вiд колиски аж до могили. Важко сектантам спастися!

У Православнiй Церквi пiсля Покаяння вiдбувається Таїнство святого Причастя, пiд час якого через святе Тiло i Кров Христовi вiруючий отримує життя вiчне, стає членом Божого єства (2 Пет. 1, 4). Христос про Себе говорив: «Я є Хлiб життя» (Iн. 6, 48), хто його споживатиме, матиме життя вiчне. Пiд цим Хлiбом життя Христос мав на увазі таємниче, мiстичне подання людям Свого Тiла i Кровi. Вiн говорив: «Iстинно, iстинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Чоловiчеського i пити Його Кровi, то не будете мати життя в собi. Хто їсть Мою Плоть i п’є Мою Кров, має життя вiчне, i Я воскрешу його в останнiй день. Бо Плоть Моя є їжа, i Кров Моя є пиття. Хто їсть Мою Плоть i п’є Мою Кров, в Менi перебуває, i Я в ньому» (Iн. 6, 53-56).

Як обiцяв Христос, так Вiн i зробив. Під час Тайної Вечерi Вiн зiбрав за столом дванадцятьох Своїх учнiв, «узяв хлiб, благословив, переламав i, даючи учням, сказав: «Приймiть, споживайте, це є Тiло Моє», і взявши чашу та подякувавши, подав їм і сказав: «Пийте з неї всi, бо це є Кров Моя Нового Завiту, що за багатьох проливається на вiдпущення грiхiв» (Мф. 26, 26-27).

Може, це Христос зробив лише для апостолiв, може, це одиничне Таїнство? Нi. Христос сказав: «Це творiть на спомин про Мене» (Лк. 22, 19). I апостоли виконували сказане, додержувалися цього Христового Завiту. Це ми бачимо з Послання апостола Павла, де вiн говорить: «Чаша благословення, яку благословляємо, чи не є приєднанням Кровi Христової? Хлiб, котрий ламаємо, чи не є приєднанням Тiла Христового?» (1 Кор. 10, 16-17).

Щоб не бути явними богопротивниками та порушниками Слова Божого, сектанти запровадили на своїх зiбраннях «ламання хлiба» i «пиття з чашi» вина. Але нiхто з них не вважає це за Таїнство. Вони кажуть, що це лише символи, що це згадка про Тайну Вечерю. Проте це є їхнiм власним тлумаченням. Христос же під час Тайної Вечерi не говорив, що хлiб є символом Його Тiла, а вино є символом Його Кровi. Вiн там просто i ясно сказав: «Це є Тiло Моє» i «Це є Кров Моя» (Мф. 26, 26-28; Мк. 14, 22-24; Лк. 22, 19).

Апостол Павло, говорячи про це Боже Таїнство, попереджає християн такими словами: «Хто їстиме Хлiб цей або питиме Чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тiла i Кровi Господньої» (1 Кор. 11, 27). Із цих слiв видно, що хто недостойно прийматиме Причастя, той буде винен не перед хлiбом i вином, а грiшитиме проти Тiла i Кровi Господньої.

Сектанти вихваляються своєю вiрою, але, як бачимо, вiра в них вибiркова: у те вони вiрять, а в iнше - нi. Вони не можуть збагнути такого чуда, щоб хлiб став Тiлом, а вино - Кров’ю. Певне, забули про те вони, що Бог в рiчках Єгипту воду перетворив на кров; що жезл Ааронiв перетворився на змiю, а потiм знову став жезлом; що вода в Канi Галiлейськiй стала вином; що Христос п’ятьма хлiбами в пустелi нагодував п’ять тисяч чоловік i що пiсля їжi учнi Його на полi назбирали 12 кошикiв хлiбних залишкiв; що вода Хрещенська не змiнюється за своїм виглядом, але суть у неї iнша - вона не псується.

Те, що православнi вiрно розумiють слова Христовi щодо Святого Причастя, видно з Його бесiди з євреями та деякими учнями. Євангелiст Iоанн пише: «Тодi iудеї почали сперечатися мiж собою, кажучи: «Як Вiн може дати нам Плоть Свою їсти?» Iсус же сказав їм: «Iстинно, iстинно кажу вам... як послав Мене Живий Отець i Я живу Отцем, так i той, хто їсть Мене, житиме Мною...» Декотрі з учнiв Його, почувши це, говорили: «Якi дивнi слова! Хто може це слухати?.. Відтоді багато з учнiв Його вiдiйшли вiд Нього i вже з Ним не ходили» (Iн. 6, 52-66).

Це мiсце, взяте з проповідi Iсуса Христа, цiкаве тим, що тут чiтко i без будь-якої символiки мовиться про те, що святе Причастя - то є справжнє Тiло i справжня Кров нашого Спасителя, якi Вiн у таємничий спосiб подає людям.

Якби це було не так, то Христос тим Своїм учням, котрi спокусилися Його словами, мiг би сказати таке: «Друзi Мої, учнi Мої! Куди ж ви пiшли? Ви не так Мене зрозумiли. Ви не будете їсти Мого Тiла, не питимете Моєї Кровi. Сказане Мною - лише алегорiя, символ. А насправдi ви будете споживати хлiб i вино, думаючи про Моє Тiло та Кров». Але ж Вiн цього не сказав. Значить, сказане Христом треба розумiти буквально.

Вiдiйшли вiд Христа сектанти, кажучи з тими учнями: «Якi дивнi слова!» (Iн. 6, 60).
Тiло Христове i Кров Його - то є не символiка, а небесна таємниця. Хто причащається найсвятiших Тiла i Кровi Христових, той носить у собi цi Тiло i Кров. Саме це i є причиною того, що Господь нас називає Своїми чадами, дiтьми. Ми справдi є Його дiтьми, бо в наших жилах тече Його Кров. Ось чому Христос говорить: «Той, хто їсть Мою Плоть i п’є Мою Кров, має життя вiчне i Я воскрешу його в останнiй день» (Iн. 6, 54). Завдяки Причастю ми вiчнi, бо Тiло Христове нетлiнне, вiчне, безсмертне. Гiдно приймаючи святе Причастя, ми воскреснемо для вiчного, райського життя, бо не може Кров Христова вiчно лежати в домовинi й не може ця Кров пiти до пекла. Хто вiдкидає цю святиню, той сам собi готує погибель.

Православна Церква за 2000 рокiв свого iснування бачила багато чудес, пов’язаних з цим Таїнством. Бiля Чашi одержимi злим духом б’ються в конвульсiях, кричать, гавкають, говорять чужими голосами. У них з’являється така жахлива сила, що кiлька сильних чоловiкiв ледь справляються з ними. Коли б у святiй Чашi були звичайний хлiб i вино, то чому б демон пiднiмав такий гвалт? Адже в сектантiв пiд час «переломлення хлiба» такого не вiдбувається...

Демони бояться православного Причастя. Iсторiя розповiдає про святого Iоанна Вострозького, який мав владу над духами нечистими. Одного разу на запитання, чого вони бояться в християнствi найбiльше, вони вiдповiли: «Трьох речей ми боїмося найбiльше: перша - це те, що ви носите на шиї (хрест), друга та, чим ви в церквi умиваєтесь (Хрещення), i третя - та, що ви їсте на церковних зiбраннях (Причастя)». Тодi святий ще їх запитав: «Iз цих трьох речей, чого ви найбiльше боїтеся?» Нечистi вiдповiли: «Якби ви свято берегли те, чого Причащаєтеся, то нiхто з нас не посмiв би нападати на християнина».

Отже, Хрест, Хрещення i Причастя є найстрашнішими речами для диявола. I саме це вiдкинули вiд себе сектанти. А замiсть цього вони завели в себе гру на балалайках, танцi, джаз i часом навiть шаманський рок-н-рол. Крiм цього, сектанти на своїх зiбраннях спiвають духовнi пiснi, декламують духовного змiсту вiршi i косо-криво тлумачать Святе Письмо - тлумачать, звичайно, не вiд Духа Святого, а так, як кому на думку спаде. Але ж це не Церква, а духовнi посиденьки.

Пам’ятаю, у нас на Волинi колись теж збиралися парубки i дiвчата. Вони вели гарну бесiду, спiвали колядок, рiзних духовних псалмiв, говорили про щось духовне. Але це були вечорницi, i нiхто їх нiколи не називав Церквою. Чому ж сектанти свої вечорницi називають Церквою?.. Роблять вони це на радiсть сатанi й на погибель собi.

Знехтували сектанти i Єлеєпомазанням. Це Таїнство є таким священнодiйством, коли молитвами священикiв i мирян через помазання священиком святим єлеєм хворому подається зцiлення i вiдпущення грiхiв.

Це Таїнство веде свiй початок з найдавніших часiв. Апо­стол Якiв пише: «Якщо хворiє хтось з вас, хай покличе пресвiтерiв церковних i нехай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє, i молитва вiри зцiлить хворого i пiднiме його Господь, i якщо вiн вчинив грiхи, то простяться йому» (Як. 5, 14-15).

Сектанти не виконують цього наказу апостола. Вони вважають, що гра на балалайцi може замiнити виконання Божих заповiдей та апостольських настанов.

Жах, як не люблять сектанти монашества! Пiдставою для цього вони вважають слова Бiблiї, де Господь Адаму i Євi говорить: «Плодiться i розмножуйтеся, i наповнюйте землю, володійте нею» (Бут. 1, 28).

Звичайно ж, Бог вiд першої пари людей не вимагав монашества. Тут була iнша ідея. Земля в той час була безлюдною, i тому Господь нашим праотцям велить її заселити. Тепер же, коли планета наша не лише заселена, а й перенаселена, людство собi може дозволити i монашество як особливий спосiб служiння Богу.

Уже в Старому Завiтi пророк Iсайя пише: «Господь так говорить про євнухiв: котрi поважають Мої суботи, чинять угодне Менi й міцно тримаються заповiтiв Моїх, - тим дам Я в домi Моєму i в стiнах Моїх мiсце та iм’я лiпше, нiж синам та дочкам; дам їм вiчне iм’я, що не загине» (Iс. 56, 4-5). Пiд євнухами тут слiд мати на увазі не царських скопцiв, а людей нежонатих, якi добровiльно себе присвятили служiнню Богу.

Iоанн Предтеча жив пустельником, монахом, i Христос не лише не осудив його за це, а навпаки, звеличив, кажучи, що «мiж народженими жiнками не було бiльшого, нiж Iоанн Хреститель» (Мф. 11, 11).

Чуючи, як Господь суворо ставиться до сiмейного життя, учнi Йому одного разу сказали: «Коли такi обов’язки чоловiка до жiнки, то лiпше не женитись» (Мф. 19, 9). На це їм Спаситель вiдповiв: «Не кожен може вмiстити слово це, а лише, кому дано. Бо є скопцi, котрi такими народились; є скопцi, котрих оскопили люди, а є скопцi, якi самi себе оскопили ради Царства Небесного. Хто може це вмiстити, хай вмiстить» (Мф. 19, 10-12). Господь тут каже: хто може ради спасiння душi бути скопцем, себто дiвичем, нежонатим, то хай буде.

Дуже яскраво цю тему висвiтлює апостол Павло. Вiн до своїх пасомих пише: «Я хочу, щоб ви були без турбот. Нежонатий турбується про Господнє, як догодити Господу, а жонатий думає про мирське, як догодити жiнцi. Є рiзниця мiж замiжньою i дiвчиною. Незамiжня думає про Господнє, як Господу вгодити, щоб бути святою i тiлом, i духом, а замiжня турбується про мирське, як чоловiковi догодити. Кажу це для вашої користi» (1 Кор. 7, 32-35).

Християни часiв апостольських теж цiкавилися цим питанням. Апостол Павло з цього приводу писав: «Краще чоловiковi не торкатися жiнки... бо я хочу, щоб всi люди були такими, як i я... Нежонатим i вдовицям кажу: лiпше їм залишатися так, як я. Але якщо хтось не може утриматися, хай жениться... Хто вiддає замiж свою дiвчину, добре робить, а не вiддає - краще робить» (1 Кор. 7, 1, 7, 38).

В Одкровеннi Iоанн Богослов пише: «I почув я голос ніби гуслярiв, які грають на гуслях своїх. Вони спiвають нiби нову пiсню перед престолом i перед чотирма тваринами i старцями; і нiхто не мiг навчитися тієї пiснi, крiм цих ста сорока чотирьох тисяч, відкуплених вiд землi. Це тi, котрі не осквернилися з жiнками, бо вони незаймані...» (Одкр. 14, 2-4).

З цих слiв видно, яку високу оцiнку Святе Письмо дає дiвичам, тим, «хто не осквернився з жiнками». Взагалi в Бiблiї нема такого мiсця, де б засуджувалося назорейство, самiтнiсть, дiвство, монашество. Отже, коли хтось iз сектантiв ганьбить монахiв, то хай вiн знає, що вiн цим ображає Христа, Iоанна Предтечу, апостола Павла, Iоанна Богослова (вiн теж був нежонатим) i всiх святих, якi гiднi чути й розумiти таємничу небесну пiсню.

Є у православних святий звичай осiняти себе хресним знаменням, в ім’я Отця i Сина i Святого Духа - в ім’я Святої Живоначальної Тройцi. Таке священнодiйство є згубним для нечистої сили i надає благодатної сили християниновi.

Про цей святий знак згадується вже в Старому Завiтi. Господь говорить пророку: «Ось прийду, щоб зiбрати всi народи i мови, i вони прийдуть i побачать славу Мою. I покладу на них знамення» (Iс. 66, 18-19). I пророку Iєзекіїлю Бог сказав: «Пройди мiстом, посеред Єрусалима, i на чолах людей, що тужать i стогнуть вiд усiх тих гидот, що чиняться в ньому, зроби знак» (Ієз. 9, 4).

З Бiблiї, перекладеної українською мовою, не видно, яку форму мав цей знак. А в Бiблiї єврейськiй та грецькiй сказано: начертай ТАУ, себто єврейську лiтеру, яка писалась у виглядi нашого хреста.

В Одкровеннi Господь через Ангела наказує стихiям не чинити шкоди «нi землi, нi морю, нi деревам, доки не покладемо печатки на чолах рабiв Бога нашого» (Одкр. 7, 2-4). В iншому мiсцi цiєї книги Iоанн Богослов говорить: «I глянув я, i ось Агнець стоїть на горi Сiон, i з Ним сто сорок чотири тисячi, у котрих ім’я Отця Його написане на чолах» (Одкр. 14, 1).

Яку саме недоречнiсть сектанти вбачають у тому, що православнi, осiняючи себе хрестом, промовляють: «В ім’я Отця i Сина i Святого Духа?» Проти кого вони виступають? Проти Святої Тройцi чи проти Божого знаку - Хреста?

На iконах першого сторiччя, себто часiв апостольських, у катакомбах, збереглися зображення, на яких можна бачити Iсуса Христа й апостолiв з перстами, складеними для благословення та осiнiння себе хрестом.

У Бiблiї читаємо, що за малодушнiсть євреїв, за нарiкання їх на свою долю в пустелi Бог попустив змiям кусати людей, вiд чого багато євреїв померло. Мойсей помолився за свiй народ, i Господь сказав йому: «Зроби мiдного змiя i вистав його на знам’я (на ТАУ, хрест)... i хто ужалений гляне на нього - буде жити. I зробив Мойсей мiдного змiя, i виставив його на знам’я, i коли змiй жалив людину, вона, глянувши на мiдного змiя, лишалася живою» (Чис. 21, 6-9). Христос про Себе казав таке: «Як Мойсей піднiс змiя в пустелi, так належить піднестися Сину Чоловiчеському, щоб кожен, хто вiритиме в Нього, не загинув, а мав життя вiчне» (Iн. 3, 14-15). Подiбно до того, як той, кого вжалила змiя в пустелi, не помирав, дивлячись з вiрою на мiдного змiя, що висiв на ТАУ, так само одужує i спасається той вiд духовної смертi, хто, постраждавши вiд ди­явола, з вiрою дивиться на хрест Господнiй i на розiп’ятого на ньому Спасителя.
Учення про хрест є каменем спотикання для багатьох, особливо для малодуховних та лжемудрих. Цей факт був помiчений ще апостолом Павлом, який сказав: «Слово хресне для загиблих безумство є, а для тих, хто шукає спасiння, - сила Божа» (1 Кор. 1, 18). В iншому посланнi вiн пише: «Я не хочу нiчим хвалитися, хiба тiльки хрестом Господа нашого Iсуса Христа» (Гал. 6, 14). Це ж роблять i всi православнi: вони благоговiйно звеличують хрест, а не називають його шибеницею та вiтрячком, як це роблять сектанти.

Хрест є новозавiтним жертовником, на якому Спаситель принiс Себе в жертву за нас. У Старому Завiтi первосвященики та священики приносили жертви спочатку за свої грiхи, а потiм за грiхи всього народу; Христос же «це зробив один раз, принiсши в жертву Самого Себе» (Євр. 7, 27).

Старозавiтний жертовник вважався великою святинею. Господь звелiв Мойсею миропомазати його i всi речi на ньому, кажучи: «Освяти їх, i буде святиня велика: кожен, хто до­торкнеться до них, освятиться» (Вих. 30, 28-29). «Вiзьми кровi, - каже Господь Мойсею, - яка на жертовнику, i єлею помазання, i покропи Аарона i одяг його, i синiв його... i будуть священнi вiн i одяг його, i сини його, i одяг їхній з ними» (Вих. 29, 21). Якщо старозавiтний жертовник, на якому приносилися в жертву тварини, був «не шибеницею, не гiльйотиною», а «великою святинею» i кров з нього освячувала усе, то тим паче є великою святинею новозавiтний жертовник - Хрест, на якому пролилася Кров Великого Агнця (Iн. 1, 29) - Господа нашого Iсуса Христа.
Відповідно до закону Мойсея, кожен, хто вчинив якийсь злочин, навiть без злого намiру, мусив був понести кару, але коли злочинець встигав забiгти у храм i там взятися за рiг жертовника, то його вже не можна було карати. Жертовник його спасав (3 Цар. 2, 28-34; Вих. 21, 14). Ось чому пророк Давид каже: «Бог мiй... рiг спасiння мого» (2 Цар. 22, 3).

У святому Євангелiї говориться, що перед другим пришестям Христовим «з’явиться знамення Сина Чоловiчеського на небi; i тодi заридають усi племена земнi, i побачать Сина Чоловiчеського, грядущого на хмарах небесних з силою i славою великою» (Мф. 24, 30).

Що це за знак такий, який попередить людство про близький прихiд Суддi Небесного - Христа? Знак Спасителя - це Хрест, це жертовник, на якому Вiн принiс Себе в Жертву. Христос немислимий без хреста, а хрест немислимий без Христа, як жертва немислима без жертовника. Де немає хреста, там нема i Самого Христа. Отже, знак (ТАУ), який з’явиться на небi перед приходом Сина Божого i Сина Чоловiчеського - це хрест. Таке ми можемо говорити з повним переконанням i вiдповiдальнiстю тому, що цю думку цiлком пiдтверджує iсторiя.

Святий Прохор - учень Iоанна Богослова - розповiдає, що його вчитель iнодi зцiляв хворих за допомогою Хреста. Нещодавно, пiд час розкопок мiста Геркуланум, яке потерпiло в 79 роцi вiд виверження Везувiя, була знайдена домова церква з престолом i хрестом на стiнi. Як бачимо, хрест вшановувався ще за часiв апостолiв.

Iсторiя розповiдає, що Костянтин Великий, воюючи з язичником Максентiєм у 312 роцi, просив у Бога допомоги i хотiв якогось знаку Божого на пiдтримку собi. Його молитва була почута Богом. Напередоднi бою серед бiлого дня на небi з’явився Хрест, утворений iз зiрок, який сяяв мов сонце, а поруч були слова: «Цим перемагай». Це видiння бачили усi воїни. А вночi царю Костянтину явився Сам Христос i звелiв йому зробити хрест, носити його перед полками, тодi «ти переможеш не лише Максентiя, а й усiх ворогiв твоїх», - сказав Спаситель.

Воюючи з вiзантiйцями, Костянтин вдруге на небi побачив Хрест i напис: «Цим знаменом переможеш». Втретє, коли цар Костянтин воював зі скiфами на Дунаї, вiн знову побачив на небi хрест i отримав перемогу.

Такi явища вiдбувалися не лише в далекому минулому, а й у ближчi до нас часи. Так, багато людей бачили хрести на небi перед першою i другою свiтовими вiйнами. Газета «Запорожье православное» у 8-му номерi за 1994 рiк, у статтi «Що за хрест над Краснодаром» писала про чоловiкiв, якi поїхали на нiчну риболовлю i серед ночi раптом «усi звернули увагу, що Сергiй перестав пiдтримувати бесiду. Вiн, як зачарований, дивився на небо. А дивитись було на що.

Неподалiк вiд мiсяця чорнота неба розступилася i яскраво вимальовувався блакитний хрест правильної форми... Згодом хрест почав збiльшуватись у розмiрах. Здавалося, що вiн наближається до Землi. А може, воно так i було.

Потiм трапилася ще одна дивина. Контури хреста почали змiнюватися. Верхня частина його перетворилася на жiночу голову з розпущеним волоссям. Нижня частина - на довге жiноче плаття. Одна рука пiднялася вгору. Весь час ця жiнка продовжувала наближатися до Землi. Видiння тривало декiлька хвилин, а потiм усе зникло».

Подiбних видiнь в iсторiї було дуже багато. I якби хрест не був святим, а був «шибеницею», як про це говорять сектанти, то хiба Господь допустив би, щоб цей «ганебний» знак час вiд часу з’являвся на небi Його?

Хрест - це не лише знак. Це ще й сила Божа, вiд якої тiкають усi демонічнi сили. У житiї священномученика Кiпрiана i мученицi Iустини, якi жили в серединi III сторiччя, розпо­вi­да­ється, що цю святу дiву почав спокушати один язичеський юнак, але йому це нiяк не вдавалося. Тодi юнак вдався до крайнiх заходiв: вiн звернувся до Кiпрiана - вiдомого на той час ча­клу­на-чорнокнижника, просячи причарувати дiвчину. Для Кiпрiана це була проста i звична робота. Вiн послав демонiв, щоб тi розпалювали в дiвчинi нечистi бажання. Але їм це було не пiд силу. Тодi чаклун почав розпитувати демонiв, чому вони не можуть спокусити цiєї слабкої дiвчини? I демони зізналися, що причина ось у чому: коли вони наближаються до неї, вона починає осiняти себе хрестом, а вiд цього хреста випромi­ню­ється сила Божа, яка вогнем палить їх.
Почувши таке, Кiпрiан сказав демонам: «Якщо ви боїтеся хреста, то що ви робитимете, коли явиться Христос, розiп’ятий на цьому хрестi?» Кiпрiан покаявся, попалив усi чаклунськi книги i став християнином, а трохи згодом навiть єпископом.

Про силу хреста цiкавий приклад наводиться у «Повiстi временних лiт». Тут мовиться: «У тi часи i в тi роки трапилось якомусь новгородцю прийти в Чудь. I прийшов вiн до кудесника, i просить поворожити йому. Той же, за своїм звичаєм, почав скликати бiсiв у храмину свою. Новгородець же сидiв на порозi тiєї храмини збоку, а кудесник лежав зацiпенiлий. Ним оволодiв бiс. Нарештi кудесник встав i сказав новгородцю: «Боги нашi не смiють говорити, бо щось маєш на собi, чого вони бояться». Пришелець згадав, що має на собi хрест, i вiдiйшовши, повiсив хрест за храминою тiєю. Волхв знову почав викликати бісів, а вони, пiдкидаючи ним, повiдали те, за чим приходив новгородець».

Потiм «новгородець волхва почав питати:
- Чого ради бiси бояться Того, Чий хрест ми носимо на собi?
Волхв вiдповiв:
- То - знамено Небесного Бога, а нашi боги Його бояться...»
Сила хреста перевiрена також практикою, духовним життям наших християнських подвижникiв, якi мали рiзнi видiння, котрим являлись Ангели, Богоматiр i навiть Христос. Щоб знати, хто перед ними, кого вони бачать: посланникiв неба чи пекла - цi подвижники себе осiняли хрестом. Коли видiння не зникало, значить, воно було вiд Бога, а коли зникало - воно вiд сатани.

Апостол Павло у своєму Посланнi до корінфян пише, що буває так, коли i «сам сатана набирає вигляду Ангела свiтла» (2 Кор. 11, 14). Пiд виглядом свiтоносного Ангела диявол з’являвся Антонiю Великому, Iсаакію Печерському, Симеону Стовпнику i багатьом iншим. Усi вони спасалися вiд хитрощiв сатани святим Хрестом, окрiм Iсаакiя, котрий забув перехреститися i за це дуже поплатився.

Апостол Павло у своєму Посланнi до Филипiйців докоряє, що деякi з них «поводять себе так, як вороги хреста Христового» (Флп. 3, 18). Звiдси видно, що вже за апостольських часів були друзi хреста i «вороги хреста».

Сьогоднi такими ворогами є сектанти. А втім, сучаснi вороги хреста стали дещо хитрiшими. Вони вже явно не називають його шибеницею чи вiтрячком i вже не плюють на нього, як це було ранiше. Навпаки, щоб обманути православних, затягнути їх до себе, вони на своїх молитовнях уже ставлять хрести. Пiд пахвою кожного проповiдника красується хрест на обкладинцi Бiблiї. Але хрест для них - це лише декор, прикраса або, вiрнiше, обман. Це - їхнiй намiр показати, що вони вже не є ворогами хреста, що вони вже майже православнi. Я нiтрохи не здивуюся, якщо сектанти у своїх молитовних будинках почнуть вiшати iкони пiд виглядом духовних картин. I знову ж таки, це робитиметься для обману. Та це може бути колись. А поки що...

Сектанти всiєю душею, серцем i всiма помислами своїми ненавидять святi iкони, богохульно називаючи їх iдолами, а православних - iдолопоклонниками. Для доведення своєї уявної правоти вони люблять посилатися на слова пророка Iсайї: «Усi, хто робить iдолiв, є нiкчемними... Бо вони (iдоли) не бачать, не розумiють... Тесля, взявши дерево, протягує по ньому лiнiю, гострокінцевим знаряддям креслить на ньому лінію, потім обробляє його різцем і заокруглює його, i виготовляє з нього подобу людини... Майстер рубає собi кедр, бере сосну або дуб... I служить це людинi паливом... Вона розводить вогонь i пече хлiб. I з того ж робить бога, вклоняється йому, робить iдола i падає перед ним на колiна... i каже йому: спаси мене, бо ти бог мiй» (Iс. 44, 9-17).

Прочитавши цей бiблiйний текст, сектанти кажуть: «Бач, Бiблiя проти iкон. Iкони - це iдоли, бо православнi беруть дошку i рiжуть її навпiл. На одному куску вони малюють iкону, а другий кусок рубають, кидають у пiч i печуть собi хлiб або варять юшку».

Чи ж вiрно кажуть сектанти, коли iкони ставлять нарiвнi з iдолами? Нi в якому разi! Бо що таке iдоли? Це - iстукани, якi зображують собою неiснуючих богiв, таких як Марс, Юпiтер, Нептун, Венера, Перун, Даждьбог та багато iнших. Iнколи цi iстукани були зображенням диявола. Тодi iдолопоклонники були водночас i дияволопоклонниками. Ось чому Бiблiя так категорично виступає проти рiзного роду iдолiв.

Господь не тільки нiколи не забороняв робити священних зображень, а навпаки, велiв це чинити. Так, у кiнцi книги «Вихiд», у 25-й главi, Бог пророкові Мойсею говорить: «Зроби ковчег з дерева... I зроби iз золота двох херувимiв... Хай будуть херувими з розкритими вгору крилами, покриваючи своїми крилами кришку (ковчега), а лицями хай вони будуть повернутi один до одного» (Вих. 25, 20).

Як бачимо, Сам Господь велить Мойсею зробити i поставити у храмi херувимiв. А далi Господь додає: «Там Я буду відкриватися тобi (себто Мойсею) i буду говорити з тобою над кришкою, мiж двома херувимами» (Вих. 25, 22).

Окрiм золотих херувимiв, Бог каже Мойсею вишити херувимiв шовком на церковному покривалi (Вих. 26, 1-31). Про все це детально розповiдається в цiй же книзi, у главах 25, 26, 30, 31, 40. Отже, кожен сектант може взяти в руки Бiблiю i на власнi очi переконатися i зрозумiти, що Бог робить рiзницю мiж священними зображеннями та iдолами. I не плутає їх, як це роблять сектанти.

Такi ж самi святi зображення прикрашали i храм Соломона. У книзi Царств читаємо: «I побудував Соломон храм, i закiнчив його... I зробив у давiрi двох херувимiв з маслинового дерева... I обклав вiн херувимiв золотом. I на всiх стiнах храму скрiзь зробив рiзьблянi зображення херувимiв» (3 Цар. 6, 14-29).

Коли Соломон завершив свою роботу, йому явився Господь i сказав: «Я почув молитву твою i прохання твоє, про що ти Мене просив. Я освятив цей храм, який ти побудував, щоб бути іменi Моєму в ньому повiк» (3 Цар. 9, 1-7). У цьому храмi молилися пророки, Сам Христос часто бував у ньому i сказав про нього: «Дiм Мiй домом молитви наречеться для усiх народiв» (Мк. 11, 17). У цьому храмi молилися святi апостоли. «Петро та Iоанн о дев’ятій годині йшли разом до храму на молитву» (Дiян. 3, 1).

Апостол Павло про себе каже: «Я прийшов до Єрусалима для поклонiння» (Дiян. 24, 11). «Коли я повернувся до Єрусалима i молився у храмi...», - говорить апостол Павло в іншому місці (Дiян. 22, 17-18).

Усi вони бували в Єрусалимському храмi - пророки, Христос i апостоли. Усi вони бачили священнi зображення - херувимiв, але нiхто з них не виступив проти них i жодного херувима не назвав iдолом.

А сектанти називають iдолами всi церковнi зображення - образи Iсуса Христа, апостолiв, Богоматері, пророкiв, мученикiв. I не бояться вони Бога!..

Священнi зображення - це не лише окраса храму. Їм притаманна i сила Божа, i благодать. Пророк Ієзекiїль про це говорить у таких словах: «I слава Бога Iзраїлева зiйшла з хе­рувима, на котрому вона була, до порогу дому» (Ієзек. 9, 3). Отже, на херувимовi, який був зроблений iз золота, перебувала слава Божа, свята благодать, котра потiм з нього зiйшла «до порогу дому», тобто на людей.

Якщо благодать Божа могла бути в Старому Завiтi на золотому херувимi, то тим паче благодать може бути з нашими iконами. Iсторiя розповiдає, що євангелiст Лука був не лише лiкарем, а й хорошим художником. Одного разу вiн намалював образ Божої Матерi й показав Пречистiй. Побачивши це зображення, Богоматiр сказала: «З ним Моя благодать i сила». I ми тепер є живими свiдками цiєї благодатi й сили.

У книзi Діянь говориться: «Бог же творив чимало чудес руками Павла, так що навiть хустки й пояси з його тiла приносили хворим, - i хвороби їх залишали, i духи лукавi виходили з них» (Дiян. 19, 11). Якщо хустки й пояси Павла могли робити чуда, то чом такого не може бути вiд iкони?

Православна Церква знає сотнi чудотворних iкон, вiд яких вiруючi отримують зцiлення. I я не буду далеко йти за прикладами. Моя мати, будучи ще 15-рiчною дiвчиною, втратила зiр. Вона настiльки погано бачила, що її 180 кiлометрiв вiд м. Корець до м. Почаєва вели за руку. У Почаєвi вона помолилася перед чудотворною iконою Божої Матерi, промила очi святою водою вiд стопочки i дістала повне зцiлення. Додому вона повернулася цiлком здоровою.

Таких зцiлень вiд iкон багато. Якби священнi зображення, святi iкони були справою не богоугодною, якби вони були iдолами, як про них богохульно говорять сектанти, то хiба дiяв би через них Бог? Хіба Він творив би чудеса через них? Звичайно, що нi! Та оскiльки такi чудеса є, i їх дуже багато, то це означає, що Бог Своєю благодатною силою дiє через них.

Звідси - ще одна страшна iстина: хто хулить святi iкони, той хулить i тих, хто на них зображений, себто Христа, Богоматiр, серафимiв, херувимiв, усiх Ангелiв, апостолiв, пророкiв, мученикiв i всiх святих.

А тепер запитаймо себе: чи можуть богохульники спастися? Нi! У Святому Письмі ніде не сказано, щоб такi люди спасались, хiба лише за умови, що вони покаються. Та сектанти не каються, а вперто йдуть до духовної загибелi та й iнших туди за собою тягнуть. Сектантським проповiдникам можна сказати словами Христа: «Горе вам... що обходите море й сушу, щоб придбати нововiрця одного, а коли те станеться, то робите його сином геєни, вдвоє гiршим вiд вас» (Мф. 23, 15).

Не лише проти iкон, але й проти святих мощей виступають сектанти. Мощi - це останки прославлених Богом праведникiв. Якщо люди часто бережуть для пам’ятi своєї деякi простi речi, що залишились вiд рiдних та близьких їм осiб, то тим паче нам треба гiдно, по достоїнству поводитися з останками угодникiв, якi називаються «друзями Божими» (Iн. 15, 14), i є нашими заступниками i молитвениками.

Святi останки праведникiв шанувалися i в Старому Завiтi, i навiть чуда вiд них творилися. Пророк Давид пише, що Господь береже кiстки праведникiв i що «жодна з них не розтрощиться» (Пс. 33, 21). Бог не дозволить святому Своєму «побачити тлiння» (Пс. 15, 10), бiльше того - «процвiтуть костi їхні» (Сір. 46, 14). Про святого пророка Єлисея Сірах говорить, що вiн наповнився Духом Святим i що «пiсля смертi його пророкувало тiло його» (Сір. 48, 14).

У четвертiй книзi Царств розповiдається, що мощi пророка Єлисея воскресили мертвого. Ось як про це сказано: «Помер Єлисей i поховали його. А полчища Моавитян прийшли в землю наступного року. I сталося так, що коли ховали одного чоловiка, то побачивши це полчище, тi, що несли, кинули того чоловiка в могилу Єлисея; i вiн, падаючи, торкнувся кiсток Єлисея i ожив, i пiднявся на ноги свої» (4 Цар. 13, 20-21).

Єпiфанiй Кiпрський свiдчить, що багато було чудес i вiд мощей пророкiв Iєремiї, Iєзекiїля та Iсайї. У святiй Бiблiї говориться, що навiть через одяг праведних людей дiє Божа сила. Так, мантiя пророка Iллi роздiлила води Йордану (4 Цар. 2, 13), хустки й пояси апостола Павла зцiляли хворих та бiснуватих (Дiян. 19, 12).

Як бачимо, Дух Божий перебуває не лише в тiлах праведникiв за життя їх, Вiн не полишає i їхнiх останкiв. Те, що Бог освятив, назавжди лишається святим, освяченим. Ось чому бiля мощей преподобних дiються чудеса, а бiля останкiв грiшникiв їх не буває.

Наявнiсть святих нетлiнних мощей у Православ’ї i чудеса вiд них свiдчать про iстиннiсть цiєї Церкви. А де мощi сектантських «проповiдникiв», «праведникiв» та «святих», як вони самi себе називають? Де мощi Лютера, Кальвiна, Цвiнглi, Редстока, Мiллера, Смiтта, Рябошапки, Мальованого, Мурашка та iнших? Їх нема! Не «процвiтають костi їхні», не пророкують «пiсля смертi тiла їхні». I чудес вони не роблять, як i за життя теж. Бог не прославив їх, бо вони не були Його дiтьми, не були Його посланниками, а були хижими лжепророками.

Не шануючи Божих праведникiв, сектанти не звертаються до них i з молитвами. Вони кажуть, що молитов можна просити тiльки у живих людей, а не у мертвих. Апостол Павло, пишучи до Фессалонiкiйців, просить: «Браття, молiться за нас» (1 Фес. 5, 25). Тут апостол просить молитися за нього, а в iншому мiсцi вiн молиться за вiруючих. Вiн каже: «Ми не перестаємо молитися за вас» (Кол. 1, 9).

Незрозумiла логiка сектантiв: поки хтось живий, обтяжений грiхами, далекий вiд Бога, то вiн може молитися за своїх близьких, рiдних, знайомих. Але коли ця людина йде до Бога, стоїть перед Його Престолом, то вона вже не може молитися за них. Навпаки, така людина ще бiльше має прав на молитву, нiж будь-який грiшник. Сектанти кажуть, що людина померла. Але ж душа її жива. Та й взагалi у Бога нема мертвих - у Нього всi душi живi. I це ми бачимо зі слiв Христа: «Бог же не є Богом мертвих, а живих, бо в Нього всi живi» (Лк. 20, 38).

Про те, що праведники, якi перебувають на небi, можуть молитися за нас, свідчать слова Господа, сказані Ним пророку Ієремiї: «Хоча б стали перед Моїм лицем Мойсей i Самуїл, душа Моя не прихилиться до народу цього» (Ієр. 15, 1). Ось ще доказ того, що праведники можуть благати Господа за живих. У Бiблiї описано видiння, яке мав Iуда Маккавей: «Вiн бачив Онiю, колишнього первосвященика, мужа чесного i доброго... бачив, що вiн, простягаючи руки, молиться за весь народ Iудейський. Потiм явився iнший муж, прикрашений сивиною i славою, оточений надзвичайною величчю. I сказав Онiя: це братолюбець, який багато молиться за народ i святе мiсто - Ієремiя, пророк Божий» (2 Мак. 15, 12-14). В Одкровеннi Iоанна Богослова розповiдається, як душi замучених говорили Господу: «Доки, Владико святий та праведний, не судиш і не мстиш тим, хто живе на землi, за кров нашу?» (Одкр. 6, 10). У цiй же книзi читаємо: «Двадцять чотири старцi упали перед Агнцем (Христом), тримаючи гусла i золотi чашi, повнi фiмiаму, якi є молитви святих» (Одкр. 5, 8). I далi: Ангелу було «дано багато фiмiаму, щоб вiн з молитвами всiх святих поклав його на золотий жертовник, що перед престолом. I пiднявся дим фiмiаму з молитвами святих вiд рук Ангела до Бога» (Одкр. 8, 3-4).

Першi християни не вважали, що мiж живими i мертвими стоїть якась стiна, яка не дозволяє їм спiлкуватися. Вони не вважали, що померлi стали для них чужими. Це видно з того, що на надгробках перших християнських мученикiв, похованих у Римi, в катакомбах, є написи, якi збереглися дотепер: «Молися за нас, щоб нам спастися», «Молися за єдину дитину, яка осталася пiсля тебе», «Ат­тікус, душа твоя в блаженствi, молися за рiдних твоїх», «У твоїх молитвах молися за нас, бо ми зна­ємо, що ти з Христом»...

Ми знаємо, що першi християни надзвичайно дорожили чистотою своєї вiри, яку отримали вiд апостолiв, i тому треба думати, що вони чимось такi свої звернення до померлих обгрунтовували. Можна припустити, що ця традицiя дiсталася їм вiд апостолiв, тим бiльше, що деякi з них на той час ще були живими i не могли не знати про цi написи в катакомбах.

Про те, що звернення до святих не є марною працею, що вони чують нашi молитви i допомагають нам, свiдчить iсторiя, життя Православної Церкви.

Декiлька рокiв тому був такий випадок. У Володимирському соборi мiста Києва група морякiв замовила молебень святителю Миколаю. Вони щиро молились, i на це звернула увагу одна парафіянка. Пiсля служби вона запитала морякiв:

- Хiба ви такi дуже вiруючi, що так сердечно молилися? Вони розповiли їй таку iсторiю:
- Ми - моряки-пiдводники. Одного разу, коли наш човен перебував на великiй глибинi, у нас вийшов з ладу прилад, який подавав кисень. Ми почали задихатися. Ми довго й старанно шукали пошкоджений вузол, але марно. Ми були вже приреченi на смерть. Та в цей жахливий для нас момент ми всi побачили Миколая-угодника, вiн стояв i пальцем показував, де треба ремонтувати. Кинувшись туди, ми побачили пошкоджений механiзм, швидко вiдремонтували його i таким чином спаслися вiд неминучої смертi.

Ми тут же дали слово, що коли повернемось додому, на Україну, то вiдслужимо цьому святому молебень. Що ми тепер i зробили.

Я навiв тут лише один випадок, а їх тисячi й тисячi. Хiба це не говорить про те, що святi чують нас i помагають, що вони не чужi нам?

Православнi зi своїми молитвами звертаються також i до Ангелiв. Що тут нема нiчого грiховного, можна бачити зі Святого Письма. Так, патрiарх Якiв, благословляючи Йосифа i його синiв, молився такими словами: «Ангел, який мене рятує вiд усякого зла, хай поблагословить дiтей цих...» (Бут. 48, 16). Ангели чують нашi молитви. Ангел, який явився пророку Даниїлу, сказав: «Слова твої почутi, i я прийшов би... але князь царства Персидського стояв проти мене двадцять один день» (Дан. 10, 12-13).
Ангелам не байдужа наша доля: «Кажу вам, що так на небi бiльше радостi буває за одного грiшника, котрий кається, нiж за дев’яносто дев’ять праведникiв, якi не мають потреби в покаяннi», -говорить Христос (Лк. 15, 7). «Ангел Господнiй, - повчає Давид, - з усiх бокiв охороняє тих, хто боїться Його (Бога), i спасає їх» (Пс. 33, 8).
Ангел Божий говорив праведному Товiту: «Коли молився ти i невiстка твоя Сарра, я підносив пам’ять молитви вашої перед Святим; i коли ти ховав мертвих, я також був з тобою» (Тов. 12, 12). У книзi пророка Захарiї читаємо ось таку молитву Ангела до Бога: «Господи Вседержителю! Доки Ти не змилосердишся щодо Єрусалима i мiст Iуди, на якi Ти гнiваєшся ось уже сiмдесят лiт? Тодi у вiдповiдь Ангелу... Господь сказав слова благi, слова утiхи» (Зах. 1, 12-13). Апостол Павло, звертаючися до євреїв, питає: «Хiба не всi вони (Ангели) службовi духи, якi посилаються на служiння тим, хто має успадкувати спасiння?» (Євр. 1, 14).

Незважаючи на такi яснi свiдчення Святого Письма про допомогу Ангелiв людям, сектанти все одно заявляють, що Ангелам не можна молитися, що нi звертатися до них, нi вшановувати їх не слiд. При цьому вони посилаються на два факти. Один, коли апостол Петро не дозволив Корнилiю поклонитися йому (Дiян. 10, 26), i на Одкровення, коли Ангел заборонив Iоанну Богослову вклонитися перед ним (Одкр. 22, 9). Справа тут ось у чому. Корнилiй був язичником, i коли до нього при­йшов апостол Петро, то Корнилiй його прийняв за одного з богiв. Вiн хотiв апостолу вiддати божеськi почестi, але той сказав: «Я теж людина, а не Бог». Язичники часто деяких людей приймали за богiв. Це показується в Дiяннях, коли вони Павлу i Варнавi хотiли принести жертву (Дiян. 14, 11-15). Та ж сама причина й у випадку, коли Ангел не дозволив Iоанну Богослову до землi вклонитися перед собою: Ангел настiльки був богоподiбним, що святий прийняв його за Самого Бога, за Христа. Але в iнших випадках Бiблiя не боронить цього чинити. У книзі Буття ми читаємо: «I прийшли тi два Ангели в Содом увечерi, коли Лот сидiв бiля ворiт Содома. Лот побачив i встав, щоб зустрiти їх, i поклонився лицем до землi» (Бут. 19, 1). Про Валаама сказано: «Вiн побачив Ангела Господнього... і поклонився i упав на лице своє» (Чис. 22, 31). Коли Архiстратиг воїнства Господнього явився Iсусу Навіну, то «Iсус упав лицем своїм на землю i поклонився» (Нав. 5, 14). Пророк Даниїл про явлення йому Ангела каже: «I як тiльки я почув голос слiв його, зацiпенiвши, я упав на лице моє i лежав лицем на землi» (Дан. 10, 9).

Подiбних прикладiв у Бiблiї дуже багато, отже, коли хтось хоче в поклонi перед Ангелом вбачати грiх, то не вiд себе це говорить, а вiд лукавого.

Без будь-якої пошани, щоб не сказати гiрше, сектанти ставляться до Богородицi - Матерi Iсуса Христа. Одна баптистка, з котрою менi довелося на цю тему говорити, сказала:
- Ваша Богородиця така сама жiнка, як i я.
Я її, цю сектантку, спитав:
- А у Вас син є?
- Авжеж є.
- А вiн хто у Вас, Спаситель свiту?
- Нi, вiн у колгоспi пастухом працює.
- Так от, коли б Ви народили не пастуха, а Спасителя свiту, коли б Ви народили Христа, Матiр’ю Якого була Дiва Марiя, то тодi й говорили б, що Ви така ж, як i Вона. Але доки Ви такого не зробили, то й не кажiть цього. Не богохульствуйте.

Ми, православнi, вшановуємо Пресвяту Богородицю як Матiр Iсуса Христа. Отож, давайте помiркуємо навiть чисто по-людському: хто не шанує, ображає матiр, той ображає i її сина. А хто ображає сина, той робить боляче i його матерi. Коли б якийсь хулiган, увiйшовши до чужої хати, почав там брудними словами лаяти матiр у присутностi її сина, то хiба цей син не заступився б за честь своєї матерi? Хiба вiн не викинув би з хати цього бешкетника? Якщо вiн добрий син, то обов’язково б таке зробив.

Чи ж буде Христос милостивим до сектантiв, котрi ображають Його Святу Матiр? Нi, не буде! Вiн не впустить сектантiв до Свого Небесного Царства. Виходить, що сектанти-богохульники, вороги Божої Матерi, самi себе вже засудили.

Православнi Дiву Марiю називають Богородицею, Бого­ма­тiр’ю, Матiр’ю Господа. Чи мають вони право так Її величати? Чи є для цього якiсь пiдстави у Святому Письмi? Так, є. Коли Дiва Марiя прийшла до Своєї родички Єлисавети, то ця, побачивши Її, «сповнилась Духа Святого i голосно сказала: благословенна Ти мiж жонами, i благословений плiд утроби Твоєї! I звiдки це менi, що Мати Господа мого прийшла до мене?» (Лк. 1, 41-42).

Як бачимо, Єлисавета називає Дiву Марiю «Матiр’ю Господа». I не вiд себе вона це робить, а вiд Духа Святого, Яким сповнилась. Дух Святий вiдкрив їй, що перед нею стоїть Та, Яка свiтовi принесе, подарує Господа в людському тiлi.

Про те, що Дiва Марiя не є простою жiнкою, як говорять сектанти, свідчать слова Архангела Гавриїла, котрий Їй сказав: «Радуйся, Благодатна! Господь з Тобою, благословенна Ти мiж жонами» (Лк. 1, 28). Кому з жiнок Архангел ще таке казав? Чи чула хоч одна сектантка на свою адресу такi слова? Нi, не чула! То як же вона може говорити, що вона така ж, як i Дiва Марiя? Що мiж нею i Богородицею нема рiзницi?! Жахливi слова!..

Ми не лише величаємо Божу Матiр, ми також молимося Їй. Чи є в нас для цього пiдстави? Так, є. У Святому Письмi, до якого так люблять апелювати сектанти, i є цi пiдстави. Сама Пречиста Дiва Марiя каже: «Вiднинi ублажатимуть Мене всi роди» (Лк. 1, 46-49). Ублажати - значить, прославляти, величати, благати, просити допомоги, захисту. Цi слова є пророчими. Вони теж сказанi пiд впливом Святого Духа. I ми є свiдками здiйснення цього пророцтва. Нема країни, нема нацiї, якi нiчого б не знали про Божу Матiр. На Її честь лунають молитви, псалми, будують чудовi храми, малюють iкони. Їй служать Сили Небеснi, перед Нею вклоняється вся земля, Її ублажає все людство.

Матiр Божа слухає нашi молитви i допомагає нам. Пiсля Свого Успiння Пречиста Богоматiр явилась апостолам i сказала: «Я з вами в усi днi до кiнця вiку». Свою обiцянку Вона виконує.

У 911 роцi, коли сарацини оточили Константинополь i вже, здавалося, не було нiкому спасiння, Богородиця явилась у Влахерн­ському храмi i покрила вiруючих Своїм Омофором.

Коли турки в 1675 роцi хотiли розорити Почаївський монастир, Божа Мати явилася на небi з великою кiлькiстю Ангелiв. Турки, не зрозумiвши видiння, почали в Богородицю стрiляти з лукiв, але стрiли поверталися назад i вбивали тих, хто стрiляв. Деякi з турецьких воїнiв пiсля цього стали християнами i навiть ченцями почаївськими.

Перша свiтова вiйна. 1914 рiк. Над окопами ворогуючих сторiн з’являється Богоматiр. Її бачать нiмцi та нашi солдати. Робляться з цього видiння зарисовки, якi й досі зберiгаються в музеях. Цей факт не заперечується навiть завзя­тими атеїстами. А сектанти?..

У 1917 роцi Божа Матір являється у селi Фатима i говорить про революцiю в Росiї та про її наслiдки. Бачать це чудо десятки тисяч людей.

Каїр, Єгипет, 1968 рiк. Богородиця тут являється на куполi храму. Це чудо почалося 2 квiтня i тривало декiлька мiсяцiв. Сюди їхали сотнi тисяч людей, щоб на власнi очi переконатися в цьому. Тут побували журналiсти, фоторепортери, якi робили фотозйомки, тут побували духовнi особи, представники влади, тут побували православнi, католики, протестанти i мусульмани. Усi, без винятку, бачили це велике чудо.

Тут багато хворих отримали повне зцiлення. Хворий на рак Саліт Абд-ель-Малек став здоровим, що пiдтвердив професор доктор Азiс Фам. У мусульманки Рамодан Алi Хусейн була хвора щитовидна залоза. Лiкарi не допомогли. Її чоловiк, теж мусульманин, поїхав дивитися чудо, помолився там за свою дружину, i вона видужала. Зцiлення засвідчили лiкарi. Мадіха Мухаммед Саїд, дiвчина 20 рокiв, студентка, пiсля душевного потрясiння ослiпла, i в неї відібрало мову. Лiкування не допомагало. Брати її повезли до Каїрського храму, на мiсце явлення Богоматерi. Пiд час молебня слiпа й нiма дiвчина закричала:
- Дiва, Дiва!
Хвора почала бачити й говорити. Перед мiкрофоном вона розповiла про себе, про хворобу i подякувала Божiй Матерi за Її милiсть.

У спецiальнiй брошюрi, виданiй з цього приводу, розповi­да­ється про численнi чудеса, зцiлення, якi відбувалися тут i були ретельно перевiренi медиками, щоб нiхто нiкого не мiг запiдозрити у фальшi.

Почаївська Лавра - велика святиня України. Вона перебуває пiд особливою опiкою Богородицi. У 1958 роцi, о четвертiй ранку, Пречиста явилася над цiєю обителлю. Одяг на Нiй був чорний, чернечий, а в руках Вона тримала чорний Омофор. Першим Її побачив монастирський сторож, котрий розбудив прочан, якi приїхали до Лаври на молитву. Видiння тривало протягом 40 хвилин, пiсля чого його закрила чорна пелена.
Коли менi розповiли про це, я сказав: «Бути бiдi. Церкву чекає велика спокуса, потрясiння, бо Матір Божа була в чорному. Але той факт, що Вона над Лаврою тримала Омофор, дає нам надiю на Її захист. Матір Божа не покине нас».
Так i сталося. З цього самого горезвiсного 1958 року почалося гонiння на Церкву взагалi й на Лавру зокрема. Та Божа Матір не покинула нас у цей жахливий для вiрних час.

Якби Божа Матір була звичайною людиною, то чи могли б вiд Неї творитися такi чудеса? Сектантка говорить, що вона така, як i Божа Матір. Але цiкаво знати, чи є десь така сектантка, щоб вона являлася на небi, щоб вiд неї так багато було чудес? Нi, щось не чути, i нiколи такого не буде!

Трагедiя сектантiв не стiльки в тому, що вони помиляються, скiльки в тому, що вони не хочуть каятися. Бог милостивий, Вiн прощає всякий грiх людинi, не прощає грiха лише того, в якому людина не кається. Вперте i свiдоме перебування у грiху - це є та сама хула на Духа Святого, яка не прощається нi в цьому, нi в тому вiцi (Мф. 12, 31).

Щоб грiхи прощалися людям, Православна Церква молиться не лише за живих, а й за померлих. Сектанти цього не роблять, кажучи, що така молитва зайва, бо всi вони «святi», усi йдуть до «раю», а коли так, то молитва для них - рiч непотрiбна. I взагалi, на їхню думку, живi за мертвих не мають права молитися, бо вони живуть у рiзних вимiрах духовного свiту. Мiж ними, мовляв, лежить глибока прiрва, отже, вони не можуть одне одному чимось допомогти.

Чи ж правда, що мiж ними лежить прiрва, що вони чужi мiж собою? Нi, неправда. Бог не показав нам такої прiрви. У Нього немає мертвих, у Бога всi живi. Апостол Павло говорить: «Нiхто з нас не живе для себе i нiхто не вмирає для себе. Чи живемо ми - для Господа живемо, чи вмираємо - для Господа вмираємо; i тому, чи живемо, чи вмираємо, - завжди Господнi. Бо Христос для того i помер, i воскрес, i ожив, щоб панувати i над мертвими i над живими» (Рим. 14, 7-9).

Про те, що у Господа нема подiлу на мертвих i живих, нам свiдчить Сам Христос, коли говорить: «Бог же не є Бог мертвих, а живих. Бо в Нього всi живi» (Лк. 20, 38). А коли в Нього всi живi, то це означає, що мiж мертвими i живими нема прiрви, вони можуть спiлкуватися мiж собою i «молитися один за одного» (Як. 5, 16).

Сектанти вiдкидають молитви за мертвих. При цьому вони кожного разу згадують притчу Христа про багатого i Лазаря. Перший за свої тяжкi грiхи потрапляє до пекла, а другий до раю. Багач, перебуваючи в муках, просить праведного Авраама, аби той послав до нього Лазаря для полегшення його страждань, але Авраам йому на це вiдповiдає: «Чадо!.. Помiж нами та вами утверджена велика безодня, так що тi, що хочуть перейти звiдси до вас, не можуть, а також i звiдти до нас не можуть перейти» (Лк. 16, 26).

«Ось бачите, - кажуть сектантськi вчителi, - через безодню нема переходу: нi сюди, нi туди».

Чи є логiка у висновках сектантiв? Чи є резон так твердити? Нi в якому разi! I ось чому. Притча ця зображає ту ситуацiю, яка була в Старому Завiтi, до Воскресiння Христового, пiсля якого «дверi райськi вiдчинилися», коли Христос Своєю «смертию смерть поправ и сущим во гробех живот даровав». У Старому Завiтi дiйсно переходу не було. Але в Новому Завiтi iнакше.

Святе Письмо нам говорить, що Христос пiд час Свого триденного перебування тiлом у надрах землi духом Своїм сходив у пекло, щоб визволити звiдти тих, хто мучився у полонi диявола. Апостол Петро про це пише так: «Христос, щоб привести нас до Бога, один раз постраждав за грiхи нашi, праведник за неправедних, бувши умертвлений тiлом, але оживши духом, яким Вiн i духам, що перебували у в’язницi, зiйшовши, проповiдав» (1 Пет. 3, 18).

Якою ж була мета цiєї проповiдi у пекельнiй в’язницi? Щоб тих, хто прийме Христа як свого Спасителя, спасти вiд муки, щоб вивести їх з пекла i привести до раю.
В iншому мiсцi цей апостол пише: «Для того i мертвим благовіствувалося, щоб вони, як люди, прийнявши суд по плоті, по-Божому жили духом» (1 Пет. 4, 6). I апостол Павло про Христа каже, що Вiн «пiднявшися на висоту, полонив полон i дав людям дари. А «пiднявшися» що означає, як не те, що i сходив ранiше в пекельні місця землi?» (Єф. 4, 8-9).

В Одкровеннi Христос про Себе говорить: «Я маю ключi вiд пекла i смертi» (Одкр. 1, 18). Для чого цi ключi, як не для того, щоб вiдмикати й замикати? Христос у стані Своєї тiлесної смертi цими ключами вiдiмкнув пекло, проповiдував там. I не даремно, бо полонив полон, себто, взяв у полон саме пекло, що тримало в полонi людськi душi. Якщо Христос тодi вивiв з пекельної в’язницi душi грiшникiв, то чи ж не може Вiн цього робити i тепер?

Давайте ще раз повернемося до притчi про багатого i Лазаря. Там Авраам каже: «Чадо!.. Помiж вами та нами утверджена велика безодня, так що тi, що хочуть перейти звiдси до вас, не можуть, а також i звiдти до нас не можуть перейти». Прошу звернути увагу на те, що самi вони перейти не здатні, але можуть це зробити з чиєюсь допомогою - з допомогою Церкви, яка молиться за них.

Що молитися за померлих не лише можна, а й треба, говорить i свята Бiблiя: «Поминайте наставникiв ваших, котрi проповiдували вам Слово Боже; i пам’ятаючи кончину їхню, наслiдуйте вiру їх» (Євр. 13, 7).

Молитви за померлих були i в Старому Завiтi. У другiй книзi Маккавеїв розповiдається, що пiсля одного бою Iуда Маккавей вiд iменi усього народу молився за померлих - за убитих воїнiв. Буквально тут говориться так: «Другого дня тi, що були з Iудою, пiшли, як цього вимагав обов’язок, перенести тiла убитих... i знайшли вони у кожного iз померлих пiд хітонами присвяченi Ямнiйським iдолам речi, що закон забороняв iудеям... i почали молитися, щоб був зовсiм прощений цей грiх... Зробивши збiр по числу мужів... вiн (Iуда Маккавей) послав це в Єрусалим, щоб принести жертву за грiх, i зробив дуже добре i благочестиво, думаючи про воскресiння. Бо, коли б вiн не сподiвався, що вбитi в бою воскреснуть, то зайве i даремно було б молитися за мертвих» (2 Мак. 12, 39-44).

Сектанти кажуть, що це мiсце в Бiблiї для них не може бути авторитетним, оскiльки книги Маккавейськi не є канонiчними. Хай це так, але сам факт молитви є канонiчним i храм Єрусалимський, до якого була послана жертва за убитих, теж є канонiчним. Якби тут було порушення певного закону, то храмовi служителi - ревнi блюстителi цього закону - не прийняли б жертви i не молилися б за вбитих.

I пророк Варух молився за померлих, кажучи: «Господи Вседержителю, Боже Iзраїля... не згадуй неправди отцiв наших» (Вар. 3, 4-5).

Першi християни теж молилися за померлих. У Лiтургiї апостола Якова є така молитва за померлих: «Господи Боже духiв i всякої плотi, пом’яни православних, котрих ми пом’янули, вiд праведного Авеля до нинiшнього дня. Сам упокой їх у Царствi Твоєму, в насолодах райських, у лонi Авраама, Iсаака i Якова, святих отцiв наших, звiдки вiдiйшли болi, печалi й зiтхання, де зриться свiтло Лиця Твого i сяє свiтло безперестанно».

Про такi молитви свiдчать i римськi катакомби, де першi християни ховали своїх померлих. Там на могильних плитах можна прочитати такi молитовнi слова: «Господи, хай нiколи душа... не буде засмучена», «Антонiє, мила душа, - Бог хай радує твою душу», «Господи, прошу Тебе, хай вiн побачить свiтло раю», «Спочивай, вiчне тобi свiтло, Тимофiю по Христi». На могильнiй плитi рiвноапостольного Аверкiя, який помер у 167 роцi, вибитi слова, якими вiн звертається до живих з проханням, щоб усi вiруючi молилися за нього.

З наведених прикладiв бачимо, що християни молилися за померлих від перших часiв християнства. I певна рiч, самi вони на таке не наважились би. Ця традицiя йшла вiд апостолiв, серед яких був i апостол Якiв, котрий написав ту молитву, що подана вище.

Шоста заповiдь Мойсея, яку вiн отримав вiд Бога на горi Сiнай, дуже коротенька. Вона мовить: «Не убий». Усi сектантськi ватажки тлумачать її дуже вузько i буквально. Вони говорять: «Коли написано: «Не убий», то це значить, що убивати нiкого не можна, воювати - теж, i зброю в руки не слiд брати нi в якому разi».

Та чи ж так цю заповiдь розумiв i Мойсей? Бiблiя каже, що не так. Ця заповiдь забороняє вбивство з власної iнiцiативи: зi злостi, через заздрощi, з метою грабежу, помсти i таке iнше.

У книзі Чисел Господь повелiває Мойсею вибрати мiста, де б могли переховуватися вбивцi. Туди могли тiкати вiд помсти тi, котрi убили випадково, ненавмисне (Чис. 35, 11). Проте цей закон не поширювався на зловмисних убивць. Такі вбивці, за законом Божим, каралися на смерть (Чис. 35, 30). Священик Iодай дає наказ убити Гофолiю та її прибiчникiв (4 Цар. 11, 13-16). Пророк Iлля говорить тим, хто його су­проводжував: «Вiзьмiть пророкiв Ваалових, щоб жоден з них не втiк. I схопили їх. I вiдвiв їх Iлля до струмка Кiссон i там заколов їх» (3 Цар. 18, 40).

Хіба пророк Iлля та священик Iодай нiчого не знали про шосту заповiдь Божу «Не убий»? Чи, може, сектанти хочуть осудити цi вчинки? Наведенi приклади мають iндивi­ду­альний характер. А ось що Бог говорить iзраїльському народо­ві про вiйну: ти «знищиш усi народи, котрi Господь, Бог твiй, дає тобi; хай нiкого не щадить око твоє» (Втор. 7, 16). I сказано було Авiмелеху: «Примнож вiйсько твоє i виходь» (Суд. 9, 29). Вiн вийшов i перемiг iдолопоклонника Гаала. «I запитав Давид Господа: чи йти менi проти Фiлiстимлян, i чи вiддаси Ти їх у руки мої? I Вiн вiдповiв йому: не виходь назустрiч їм, а зайди їм з тилу... I зробив Давид, як звелiв йому Господь, i розбив Фiлiстимлян» (2 Цар. 5, 23-25). Давид Господу говорить: «З Тобою я розбиваю вiйсько» (2 Цар. 22, 30). Господь євреям про Вавiлон говорить таке: «Не щадiть юнакiв його, знищiть усе вiйсько його» (Ієр. 51, 3). I сказав Господь Мойсею i Аарону: «Порахуйте усiх синiв Iзраїлевих... вiд двадцяти лiт i вище усiх придатних для вiйни» (Чис. 1, 1-3). «I сказав Господь Мойсею: помстися Мадiанiтянам за синiв Iзраїлевих... Озбройте своїх людей на вiйну» (Чис. 31, 1-3). «I пiшли вiйною на Мадiама, як звелiв Господь Мойсею, i вбили всiх людей чоловiчої статi» (Чис. 31, 7).
Цей перелiк свiдчень можна було б продовжувати ще й ще та, гадаю, вистачить i цього. Iз сказаного видно, що коли Господь говорив: «Не убий», Вiн мав на увазi просте вбивство з особистих злих мотивiв або вiйну агресивну. Бо з якою метою агресор iде на чужу землю, як не для того, щоб руйнувати, грабувати i убивати? Ось Бог злiй людинi або агресоровi й каже: «Не убий»!

Воїнiв, якi обороняють свою державу, своїх батькiв, дiтей, свої святинi, не можна назвати вбивцями, бо вони не вбивають, а лише вiдбиваються. Коли ж при цьому хтось буде вбитий з їхнiх ворогiв, то захисники в такому разі є лише невiльними вбивцями, а таких не карає i Божий закон (Чис. 35, 11). Оборонцi не є вбивцями, бо i самi помирають на такiй вiйнi, помирають, щоб захистити життя iнших. Про таких Христос сказав: «Нема бiльшої любовi, нiж та, коли хтось душу свою покладе за друзiв своїх» (Iн. 15, 13).

Нi Христос, нi апостоли нiколи не виступали проти армiї як такої. Апостол Павло до римлян пише: «Бо начальник є Божий слуга, тобi на добро... i вiн не даремно меч носить» (Рим. 13, 4). До Iоанна Хрестителя приходили воїни i питали: «Що нам робити?» А Iоанн їм вiдповiдав: «Нiкому не робiть кривди, не зводьте наклепу i будьте задоволенi платнею» (Лк. 3, 14). Не говорив їм: «Кидайте пiки, мечi, щити, тiкайте додому i не ходiть на вiйну», а сказав те, що тiльки-но було процитовано. Сектанти, перекручуючи Бiблiю i вчення Христа, насаджують в Українi небезпечну фiлософiю. Спитаймо себе: що то воно було б, якби весь наш народ став сектантським?

Наша Церква завжди стояла на вартi чистоти i святостi Христового вчення. I, слава Богу, нiщо нечисте не вийшло iз її надр. Українська Православна Церква не спричинила появи жодного лжепророка або, тим паче, лжехриста. А ось у США тiльки в одному мiстi Лос-Анджелесi таких лжехристiв є 400, а в усьому свiтi серед рiзних сект їх нараховується понад 2000.

Українська Православна Церква за всі часи iснування не породила жодної секти. А якщо й були мальованцi, то явище це тимчасове, недовговiчне i давно забуте. Благодать Божа, яка постiйно перебуває в цiй Церквi, береже її вiд помилок та рiзних збочень.

Проте цього не скажеш вiдносно протестантських релiгiйних об’єднань. Вони, втративши Божу благодать, потрапили у водоверть людських помилок, почали дробитися на безмежну кiлькiсть релiгiйних угруповань i стали вже не Божим, а людським творiнням, якому притаманнi всi людськi недоречностi, сумнiви, пристрастi, амбiцiї та iншi грiхи.

Православ’я - це не лише чисте, незмінне, неперекручене Христове вчення, це водночас i душа нашого народу, України.

Православна Церква - це остання християнська цитадель, яку сатана прагне за всяку ціну знищити: пiсля 1917 року за допомогою бiльшовицьких комiсарiв вiн її нищив фiзично, а тепер сатана це чинить за допомогою рiзних, переважно американських, сект.

Сектанти виступають i проти всякої клятви, у тому числi й вiйськової присяги. При цьому вони посилаються на слова Iсуса Христа: «А Я вам кажу: не клянись зовсiм - нi небом, тому що воно - Престол Божий; нi землею, бо вона - пiднiжжя нiг Його; нi Єрусалимом, бо вiн - мiсто великого Царя; нi головою твоєю не клянися, тому що не можеш жодної волосини зробити бiлою або чорною. Хай буде слово ваше: так, так; нi, нi» (Мф. 5, 34-37).

Цiєю фразою Христос не накладає категоричної заборони на будь-яку клятву. Вiн лише вчить нас не зловживати нею, не поводитися з нею легковажно i не застосовувати її в дрiбних, нiчого не вартих справах, бо така клятва ображала би велич Божу. I це добре видно з книги Второзаконня, де сказано: «Не промовляй імені Господа, Бога твого, даремно» (Втор. 5, 11). Що ж стосується справ важливих, якi вимагають того, щоб бути скріпленими клятвою, то це не забороняється. Звертаючись до Авраама, «Мною клянусь, - говорить Господь, - що... розмножу сім’я твоє, як зiрки небеснi i як пісок на березi моря» (Бут. 22, 15-17). Авраам, посилаючи свого слугу як свата, каже йому: «Поклянись менi Господом, Богом неба i Богом землi, що ти не вiзьмеш сину моєму (Iсааку) жiнки з дочок Хананейських» (Бут. 24, 3). Авраам про себе говорить: «Господь, Бог неба i Бог землi... клявся менi, кажучи: тобi i нащадкам твоїм дам цю землю» (Бут. 24, 7). Бог Iсаакові, сину Авраама, каже: «Виконаю клятву мою, якою Я клявся Авра­аму, батькові твоєму» (Бут. 26, 3).

Бог не забороняє клятви розумної, але Він проти пустої, лицемiрної, нечесної, брехливої та вiроломної клятви. Бог так i говорить: «Не клянiться іменем Моїм заради брехнi, i не ганьбiть іменi Бога вашого» (Лев. 19, 12).

Вiдомо, що в усіх християнських державах солдати присягають на вiрнiсть Батькiвщинi. Є також присяга в судах, яка спонукає свiдкiв говорити «правду i тiльки правду». Присягають на Бiблiї президенти, вступаючи на свiй пiст. Роблять це i американськi президенти, хоч i належать вони до рiзних протестантських конфесiй. I сектанти не виступають проти цiєї традицiї. Чому? Можливо, тому, що це «там»; а коли буває таке «тут», то вони страшенно обурюються.

Сучаснi українськi сектанти вигадали для Православної Церкви новий ярлик. Вони називають її «старою, консервативною». Навiть не бажаючи цього, вони тим самим свiдчать про iстиннiсть її, бо хiба може бути Церква новою чи молодою, коли її заснував Христос майже двi тисячi рокiв тому? Новими, молодими можна називати тi сектантськi об’єднання, якi виникли недавно i зовсiм недавно - рiк чи два тому. Але ж така «молодiсть» хiба не говорить про те, що не вiд Христа ця «церква», а вiд якогось нового лжепророка, якогось нового Мiллера або Лютера, якi не моляться в церквi, а реформують Церкву за своїми уподобаннями та роблять в нiй рiзнi експерименти.
Невмируще - лише те, що iстинне. Це нам несвiдомо доводять новоявленi сектантськi проповiдники, якi зараз беруться в людних мiсцях «проповiдувати» Слово Боже, посилаючись на Бiблiю. Так, Бiблiя - вiчна книга, бо в нiй Iстина. I поки цей проповiдник говорить сам, проводячи свою завчену лiнiю, цитуючи бiблiйнi тексти на задану тему, в його промовi все логiчно. Та варто його запитати про особисте, внутрiшнє, духовне його життя, про дотримання ним хоча би настанов Нагiрної проповідi Христа, як вiн тут же зривається на крик, намагаючись знову повернути слухачiв у русло бесiди про те, що треба лише вiрити в iснування Бога i вважати Його за власного Спасителя, а занадто обмежувати себе в користуваннi земними благами нема жодної потреби. Цей проповiдник не може твердити iнакше, бо сам його вигляд i одяг аж нiяк не говорять про те, що перед слухачами аскет, для котрого в життi перш за все Iстина, а не здобування земних благ у будь-який спосіб.

Коли проаналiзувати iсторичний розвиток Православ’я, то видно, що бiльшiсть часу воно було гнаним, тодi як секти дiяли бiльш вiльно. Але секти виникали, дробилися, поглинали одна одну, зникали i знову з’являлися. Православ’я ж протягом двох тисяч рокiв те саме. I це тому, що Церква не дозволяє змiнювати тi iстини, якi дав нам Сам Бог. Церква свято береже їх i не пристосовує до потреб часу. В цьому - мудрiсть, завдяки якiй Православ’я пройшло через усi випробування.

Сектантськi молитовнi зiбрання - це не Богослужiння, а лише духовна бесiда. Православний храм - це дiм молитви, мiсце святе, де приноситься Безкровна Жертва Богу за грiхи тих, за кого молиться Церква. Нам закидають, що сектанти на всiх перехрестях проповiдують Бiблiю, а нашi священики цього не роблять. Я вiдповiдаю на це з позицiї Церкви i з позицiї людини: маса сектантських проповiдникiв отримують платню, яка забезпечує їм безбiдне iснування навiть у наш скрутний час i дозволяє кидати доларами як чайовими. Питання - звiдки цi грошi? Хто i з якою метою фiнансує ці заходи?

Православний священик живе з пожертв людей. Його «робота» - творити Боже дiло - молитися за свою паству, приносячи Богу Жертву за ввiренi йому душi. Поки віруючі кожної парафiї виконують свої обов’язки, здобуваючи земні блага у повсякденнiй працi, їхнiй священик пiдносить за них молитву в храмi, виступаючи посередником мiж Богом i людьми. А вчить вiн свою паству власним прикладом у особистому життi i проповiддю Слова Божого в храмi, куди парафiяни збираються на молитву в святковi та недiльнi днi. Ця практика перевiрена вiками, i саме її iснування свiдчить про iстиннiсть Православ’я.

Постає питання: як же сучаснiй людинi серед цiєї маси сект i течiй знайти справжню християнську вiру? Передусiм, треба брати перевiрену вiками вiру, а не ту, що з’явилась кiлька лiт тому або тiльки вчора, бо ще невiдомо, куди така вiра тебе заведе. Треба брати стару, випробувану вiками вiру, яка духовно годувала i виховувала багато поколiнь наших пращурiв. Не кожна вiра придатна для цього. Не кожна вiра вiд Бога.
Одного ченця запитали тi, що вагалися щодо вiри:

- Скажи, отче, як дiзнатися, де вiра iстинна, а де - нi?
Чернець одному з них дав гарне з виду яблуко i сказав:
- На, їж!
Той куснув i каже:
- Та ж воно дерев’яне!
- Ось так i з вiрою: говорять про Бога, про Христа i спасiння, але там спасiння нема, бо нема Божої благодатi, яка животворить людську душу. Як не можна наїстися дерев’яним яблуком, так не можна спастися у лжевiрi, - пояснив монах.
I з ним не можна не погодитись.

Сектантськi вождi свою паству годують «дерев’яними яблуками», в яких немає соку життя. Ці люди з Божого вчення викинули святе, вiдкинули зерно i лишили собi полову. Вони вiдкинули найсуттєвiші Господнi настанови, заповiданi нам для спасiння: Хрещення, Причастя, Покаяння, Священство, Єлеєпомазання, Хрест, пiст, молитву за померлих, заступництво Божої Матерi та святих; вони вiдкинули i саму Церкву, зробивши у себе замiсть храмiв духовнi клуби, де танцюють, грають на гiтарах, балалайках i проповiдують не те, що веде до Бога, а те, що вiдвертає вiд Нього. Вони забули про слова Iоанна Богослова, який сказав: «Свiдчу я кожному, хто чує слова пророцтва книги цiєї: коли хто додасть щось до них, на того накладе Бог покарання, про які написано в книзi цiй. А коли хто що вiдiйме вiд слiв книги пророцтва цього, в того вiдійме Бог участь у книзі життя» (Одкр. 22, 18-19).

Сектанти до Божого Слова приплiтають, додають свої помилки i тому «накладе на них Бог покарання, про які написано в книзi цiй»; вони вiднiмають чистоту вiд Божої Iстини, обкрадають її, i тому Бог вiдійме у них участь у книзі життя.

Тепер запитаймо себе: кому вигiдне сектантство, зруйнування церковної єдностi, сварки та конфлiкти мiж рiзними релiгiйними групами? Бог такого не благословляє. Отже, це вигiдно темним, антихристиянським силам - сатанi.

Тут закладена iдея пекельна: розбити церковну єднiсть, наробити незлiченних сект, пересварити їх, так щоб уже нiхто не знав, що таке Iстина i як насправдi має виглядати християнство. Завести людей у глухий кут, знищити в людських душах усе святе, а потiм на цьому розчищеному майданчику поставити нову церкву, яку очолить не Христос, а Його противник - Антихрист. Коли вiн прийде, то скаже всiм вiрам: «Не сварiться, не бийтеся. Об’єднайтеся навколо бога, а бог ваш - це я. Я ваш новий спаситель, учитель, наставник i отець. Я нагодую вашi душi й тiла. Я вам дам мир i “новий порядок”».

I тодi, обмануті, люди побiжать до нього. I сектанти теж, бо не маючи благодатi, вони будуть позбавленi духовного вну­трiшнього чуття, щоб розпiзнати цього ворога Божого i свiтового обманщика.

Людина спостережлива вже сьогоднi може помiтити тенденцiю до об’єднання рiзних конфесiй, релiгiй. Над цим енергiйно працюють екуменiсти.

Тож тi, якi роздроблюють християнство, i тi, якi його хочуть об’єднати штучно, формально, натягнути на нього обручi, працюють в одному напрямку: вони готують дорогу Антихристові.

На завершення менi хочеться сказати словами нашого великого подвижника, преподобного Феодосiя Києво-Печерського: «Сину мiй! Якщо хто i спасе свою душу, то тiльки в православнiй вiрi. Бо нема iншої вiри, яка була б лiпшою, нiж наша чиста, свята, православна. Живучи в цiй вiрi, ти не тiльки уникнеш грiхiв i вiчної муки, але й станеш учасником вiчного життя... А тi, що живуть в iншiй вiрi, не побачать життя вiчного.

Не личить також, сину мiй, хвалити чужу вiру, бо хто хвалить чужу вiру, той все одно що ганьбить свою... Сину мiй! Якщо тобi треба буде навiть померти за святу свою вiру, то з радiстю йди на смерть... Якщо хтось тобi скаже: «Ваша i наша вiра вiд Бога», то ти, сину мiй, отаку дай вiдповiдь: «Кривовiре! Чи ти й Бога вважаєш двоєвiрним! Хiба не чуєш, що каже Святе Письмо: «Один Господь, одна вiра, одне хрещення» (Єф. 4, 5) i одна Церква».
Православнi! Бережiть свою прабатькiвську вiру!
Вона спасе нас усіх вiд духовного розтлiння й погибелi.


 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру