ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Священик Андрій ДУДЧЕНКО.   Виклик секуляризації в Україні та наша можлива відповідь

29.11.05.
Перше завдання, яке завжди стоїть перед Церквою, — це проповідь Христа світові. Насамперед, це проповідь тим, хто вважає, що нібито вже є християнами. Щоб проповідувати Євангеліє, сьогодні не треба їхати за тисячі кілометрів та шукати неосвічені народи, — Євангеліє ще не проповідане у нашому власному суспільстві. Проблема секуляризації турбує сьогодні, мабуть, усі традиційні християнські церкви світу. Це справедливо й для України.

Релігійна ситуація в Україні

Нинішня Україна — це багатоконфесійна держава з кількістю населення близько 47 млн. чол. Релігійно практикуюче населення України розподілене переважно між чотирма головними релігійними течіями: різними протестантськими церквами, Українською Православною Церквою (що перебуває в єдності з Московським Патріархатом), Українською Греко-Католицькою Церквою та УПЦ — Київським Патріархатом. Хоча Україну багато віруючих вважає країною православною (чи, принаймні, християнською), з такою оцінкою нелегко погодитися. Справді, більшість населення України вважає себе православними християнами. Але чи є вони християнами насправді? Поставимо питання інакше: в чому полягає їхнє християнство? Відповідь на це питання не буде оптимістичною.

По-перше, наведемо дані про кількість релігійних громад різних церков, узяті з офіційної статистики .
1. Українська Православна Церква (в єдності з Московським Патріархатом) становить близько третини всіх зареєстрованих в Україні релігійних організацій (громад та монастирів) — 10623. Темпи зростання Церкви — близько 500 громад щороку.
2. Різні протестантські церкви, загальна кількість громад — 8500. Темпи зростання — близько 500 громад щороку, особливо швидко зростає кількість громад нових харизматичних церков.
3. Українська Православна Церква — Київський Патріархат, що налічує 3508 релігійних організацій; темпи зростання — близько 500 громад щороку.
4. Українська Греко-Католицька Церква — 3408 релігійних організацій. Темпи зростання незначні — близько 50 громад щороку.

Дані про кількість релігійних громад наведені станом на 1 січня 2004 року з офіційної статистики Державного комітету у справах релігій. Звичайно, кількість реально існуючих релігійних громад в Україні на 10–20% нижче від офіційних статистичних даних, тому офіційні дані за 2004 рік можуть вважатися реальними даними на 2005 рік.

Згідно з соціологічними опитуваннями , віруючими себе називають 70% населення України. Але це, як було сказано вище, не привід для оптимізму. Серед цих 70% небагато тих, хто може сказати, що вони насправді живуть «у Христі». Активно практикуючими віруючими всіх українських церков та релігійних течій (тобто такими, що відвідують храм раз на тиждень або частіше), згідно з опитуваннями, є близько 8% населення; раз на місяць відвідує церкву близько 11%. Тим часом «православними» називають себе близько 53% населення, в тому числі 48% атеїстів та 58% тих, що сумніваються.

Хоча більша частина населення України вважає себе православними, проте сукупна кількість активно віруючих членів різних протестантських громад в Україні, за даними тих самих соціологічних досліджень, перевищує кількість активно віруючих православних як Київського Патріархату, так і канонічної УПЦ (820 тис. проти 720 тис. та 790 тис. відповідно). При цьому треба мати на увазі, що до цього числа входять не тільки віруючі традиційних протестантських церков (яких в Україні небагато) чи таких течій, які вже можна називати традиційними, як баптисти, євангелісти та адвентисти. Більшість цієї групи, об’єднаної в даних опитувань під назвою «протестантські церкви», становлять віруючі різних так званих «нових релігійних рухів», передусім різноманітних харизматичних угрупувань. Членство в таких релігійних громадах буває тільки «активним», тобто майже немає таких людей, які називали б себе протестантами і водночас регулярно не брали участі в богослужіннях.

Для того щоб оцінити ступінь воцерковлення українського суспільства, спробуємо з’ясувати кількість віруючих Православної, Греко-Католицької та Католицької Церков, які щонеділі беруть участь у богослужіннях, не на підставі опитувань, а виходячи з реальних даних по місту Києву. Всього в Києві налічується близько 200 храмів згаданих християнських конфесій (разом з монастирями). Громади віруючих, які збираються у цих храмах щонеділі, можуть бути більш чи менш великими; припустимо, що в середньому до одного київського храму щонеділі приходить близько 500 віруючих (звичайно, до великих храмів віруючих збирається більше, але це врівноважується значно більшою кількістю невеликих храмів з громадами 100–300 чоловік). Тож, на місто з населенням 3 млн. маємо близько 500*200=100000 активних віруючих, тобто 3,3%. Це можна вважати реальним показником кількості людей, які щонеділі збираються на богослужіння. Цей показник, на мою думку, буде правильним і для України в цілому, тому що відносно більша кількість відвідувачів храмів у західних регіонах України врівноважується більш нейтральними до церкви східними та південними регіонами. Столиця може вважатися показником ще й тому, що постійна внутрішня міграція збирає до столиці представників усіх регіонів країни.

Секуляризація та воцерковлення
Секуляризація — це поняття, яке можна тлумачити по-різному. Єпископ Віденський та Австрійський Іларіон (Алфеєв) називав секуляризацією «прагнення витиснути релігію із суспільної сфери, відвести їй місце на задвірках людського буття, звести її винятково до сфери приватного життя окремих індивідуумів» , — процес, що зараз активно триває майже в усіх європейських країнах. Такий погляд на секуляризацію — я назвав би його «зовнішнім» — необхідно доповнити поглядом «зсередини».

Говорячи про погляд «зсередини», я маю на увазі те, про що писав протопресвітер Олександр Шмеман: «Секуляризм — це насамперед заперечення поклоніння» . Це заперечення для світу можливості бути тим, чим він задуманий у плані Божого творіння, — засобом єднання та причетності до Бога. Світ має бути засобом поклоніння та подяки — і це для світу є не чимось випадковим, а тим, що розкриває його суть та покликання. Звичайно, після гріхопадіння людини світ перестав бути тим, що єднає нас з Богом, але для нього не відкинута можливість знову стати таким. Церковне бачення світу заперечується секуляризмом.

Секуляризація зовсім не обов’язково заперечує ідею Бога або релігію, навпаки, вона може позитивно ставитися до релігії, традицій та обрядів, навіть бути підкреслено релігійною. Але в її суті — поділ людського буття на дві сфери: світську та релігійну, що не перетинаються одна з одною. Секуляризм — цей пасинок християнства — є сьогодні, за словами О.Шмемана, справжньою єрессю, викривленням, перебільшенням й тому ушкодженням у своїй основі чогось справжнього, настоюванням на своєму виборі (airesis — грецькою «вибір»), на одному елементі за рахунок інших, порушенням кафолічності Істини.

Знову ж таки, цитуючи Шмемана, не можна не погодитися з його баченням секуляризму, що відповідає великому бажанню людини мати законницьку релігію, яка задовольняла б його потреби як у священному — у божественних санкціях і гарантіях, так і в профанному — тобто, щоб вона захищала його звичайне мирське життя від постійного виклику й абсолютних вимог з боку Бога. «Секуляризм — це прагнення такої релігії, що “гарантує” чисту совість і безпечне життя, а заодно й непогане становище в тому житті, — тобто релігії, яку Христос спростовував кожним Своїм словом і яка, зрештою, розіп’яла Його. Справді, людині набагато легше жити, коли є чітке розмежування між священним і профанним, природним і надприродним, чистим і нечистим. Набагато легше сприймати релігію, коли є священні табу, приписання й обов’язки відповідно до закону, обрядова правильність і канонічна надійність. Значно важче зрозуміти, що така релігія не лише не становить ніякої загрози секуляризму, але, навпаки, парадоксальним чином є його союзником» .

Секуляризм сьогодні пронизує «святеє святих» Церкви — її літургійне життя. Звичайно, з нашим православним богослужінням майже нічого не відбувається, — воно стало надмирно традиційним, щоб у ньому щось можна було порушити, але суттєво змінилося наше сприйняття літургії, те, що ми очікуємо та що отримуємо від неї. Чи багато наших віруючих збирається на недільну Євхаристію, щоб «зібратися, як церква» (1 Кор.11:18), тобто самим стати церквою — Тілом Христовим? Як часто наші віруючі йдуть до храму за втіхою, за задоволенням власних релігійних потреб? Але ж християнство покликане радше викликати й пробуджувати, ніж задовольняти духовні потреби…

Тож можемо сказати, що навіть ті 3–4% активно віруючих, які мі виділили вище під час оцінювання релігійного рівня українського суспільства, також перебувають під значним впливом секулярного ставлення до релігії й церкви. Чи буде жити справжня віра Христова в серцях людей наступних поколінь? Звичайно, Господь Сам піклується про Свою Церкву, але справи Божі у світі, як відомо, творяться людськими руками, й ми маємо подумати, яку відповідь ми можемо дати сьогодні натиску секуляризації.

Протилежний секуляризації процес будемо називати воцерковленням, або євангелізацією, бо справжнє життя за Євангелієм — це виконання всіх заповідей Христових, євхаристичне причастя новому життю, що приніс Христос, — життю у Царстві Божому вже тут і тепер.

Шляхи та методи євангелізаційної роботи
Далі я спробую окреслити можливі шляхи та методи роботи, які могли б стати в нагоді у справі подолання секуляризації нашого суспільства. Але спочатку пропоную розглянути деякі принципові положення.

Місіонерська територія

Насамперед ми маємо зрозуміти, що сучасна місіонерська територія для євангелізаційної роботи — це територія, на якій ми живемо, вірніше, сучасний культурний простір. Ця територія — по-перше, секулярна, а по-друге, така, що позитивно сприймає релігійність і, передусім, новітні релігійні рухи. Але ми, на жаль, не усвідомлюємо ці явища, як симптоми справжнього повороту в релігійній ситуації на світовому рівні.

Новітні релігійні форми для сучасної людини часто бувають більш зрозумілими, ніж традиційні. Нові релігійні течії перебувають у постійному пошуку, і такий стан пошуку є близький й зрозумілий сучасній людині. Тому для євангелізації сучасного суспільства традиційні християнські церкви мають зрозуміти ментальність нових релігійних течій. Окрім цього, не зайвим було б і змінюватися самим, — я маю на увазі, зрозуміло, не зміни у віровченні чи догматиці, але зміни на кшталт того, про що писав апостол Павло: бути «з еллінами — як еллін, з юдеями — як юдей…» (1 Кор.9:20).

Наші віруючі, навіть ті, що більш-менш постійно відвідують храми, мають низький рівень знань про Бога, віру й Церкву. Християнство в їхній свідомості змішане з язичництвом та магізмом, відсутня орієнтація на духовне життя. Рідко хто з віруючих може сформувати в собі чітку й правильну ієрархію християнських чеснот.

У більшості православних парафій відсутня систематична катехізаційна та просвітницька робота. Самі священнослужителі, на превеликий жаль, не мають достатнього рівня підготовки до такої роботи, часто бувають незацікавлені в ній або неспроможні донести християнські істини мовою, зрозумілою сучасній людині.

Дуже часто проповідь Христа та спасіння в Ньому замінюється проповіддю зовнішній «церковності», що має на меті приведення людини до Бога через обряд. Образ Церкви в масовій свідомості не відповідає її суті та трансформується в націоналізм. Але Церква важлива для нас саме тому, що вона Христова, а не тому, що вона традиційна для України-Русі.

У багатьох випадках проповідь нового життя у Христі замінюється на розповіді про смерть та вічні муки грішників, про бісів та їхні підступи, антихриста й глобалізацію. Христос у такій системі виступає не як мета духовного життя, а як засіб протидії всім цим страхіттям. Часто проповідується відмова від фальшивих цінностей, а інколи й від природного устрою життя, але не пояснюється, заради чого людина має відмовлятися та що може отримати натомість. Нерідко Церква постає як система заборон та обов’язків, в якій відсутня повага до особистості та християнська свобода. Така проповідь може мати успіх лише в дуже вузькому колі людей.

Проповідники традиційного християнства часто вдаються до малодостовірних оповідань та «нечистих і поганих байок» (1 Тим.4:7), а відсутність історичного підґрунтя в проповіді призводить того, що церковна оповідь сприймається як «благочестива казка».

Церква — єпархія — парафія
Проповідь Христа, тобто місіонерська та євангелізаційна робота, невід’ємна від справжнього церковного життя. Церква не може бути Церквою, якщо вона не благовістить світові. «Якщо я звіщаю Євангеліє, то нема чим мені хвалитися — це мій обов’язок, — пише апостол Павло. — І горе мені, якщо не благовіститиму» (1 Кор.9:16). У Символі віри ми сповідуємо, що Церква є апостольською, відтак вона заснована на апостольському благовісті та є апостольською завжди. Слово «апостол» з грецької мови перекладається як «посланий», і апостольська Церква послана Богом у світ, щоб проповідувати йому спасіння у Христі.

Свідчення про нове життя в Ісусі Христі, дароване кожному віруючому в Церкві, має бути справою як Церкви в цілому, так і кожного її члена. Нам потрібна активна внутрішня місія, або євангелізація нашого напівцерковного суспільства. Ще краще називати це ре-євангелізацією, бо ми свідчимо про Христа в такому середовищі, де християнство вже одного разу було проповідане, але сталося так, що сьогодні воно належним чином не затребуване нашим суспільством. Хоча більшість українців вважають себе християнами, проте християнство для них — не шлях до єдності з Богом через Ісуса Христа, а лише засіб для вирішення різних житейських проблем, засіб втіхи, інколи навіть привід до ворожнечі.

Тож, щоб справа євангелізації мала успіх і щоб Церква не лише потенційно перебувала апостольською, а й насправді була такою в очах суспільства, ми маємо зрозуміти одну принципову річ. Місія та євангелізація — це справа не окремих церковних інституцій, синодальних відділів, братств чи сестринств, ієрархів чи священиків, а всього народу Божого, тобто кожної єпархії, кожної парафії та кожної людини, починаючи від єпископа і закінчуючи всіма вірними. Для цього не потрібно засновувати особливих «місіонерських» парафій чи церковних структур. Кожна парафія має стати місіонерською, а кожний християнин — місіонером, який свідчив би про Христа якщо не словом, то самим своїм життям, і міг би сказати про себе разом з апостолом: «Горе мені, якщо не благовіститиму».

Місіонерська відкритість
Важливий аспект у місіонерській роботі — відкритість до того, до кого звертаєшся. Хочу наголосити на цій, здавалося б, очевидній речі, тому що, на жаль, у нашому православному середовищі часто трапляється протилежне. Дуже часто ми, православні, звертаємося до тих, хто «не наш», зі словами засудження. Як це радикально суперечить проповіді апостола Павла, коли він спочатку побував у язичницькому ареопазі, й уже потім звернувся до мешканців Афін: «Мужі афінські, з усього бачу, що ви дуже побожні. Бо переходячи й оглядаючи ваші святощі, я знайшов також жертовника, на якому написано: Невідомому Богові. Отже, того, кого не знаючи побожно, шануєте, я вам проповідую…» (Дії.17:22–23) Уявімо собі, що було б, якби апостол проповідував так: «Гидкі погани, служителі істуканів, зараз ви почуєте від мене звістку про справжнього Бога». Служитель Бога, Який «вітає й наміри», за словами Іоанна Золотоустого, має поважати життєвий досвід людини та її, хоча б помилковий, шлях до богопізнання.

Сьогодні у православних церквах більше «захожан», аніж «прихожан». Більшість людей приходить до церкви лише в окремих випадках, коли щось сталося надзвичайне чи то в особистому житті, чи то в житті близьких. Хтось іде до церкви за втіхою, хтось з магічними намірами через якісь молитви та обряди поліпшити здоров’я, стосунки з ближніми чи навіть матеріальне становище. Цих людей не можна відштовхнути, але й не можна робити вигляд, нібито все гаразд з їхнім приходом до церкви.

Трапляється часом таке, що першою перешкодою на шляху молодої людини, яка приходить у церкву, шукаючи Бога, стають продавщиці свічок чи інші церковні бабусі. Віддамо їм належне, завдяки вірі багатьох жінок та бабусь Церква Христова збереглася за радянських часів, але нині у деяких храмах вони стають своєрідними «мірилами» церковності. І якщо молода дівчина ввійде до храму без хустки, в джинсах, з косметикою на обличчі, або почне ставити свічки якось «не так», вони одразу ж накинуться на неї зі своїми «не можна», й дай Боже, щоб ця дівчина потім ще прийшла до храму.

Євангеліє Христове звернуте до всіх людей усіх часів та епох без винятку. Але як часто ми на власний розсуд обмежуємо благовістя приємним для нас колом і відвертаємося від тих, хто не поділяє якихось наших поглядів на проблеми сучасності, на політичний устрій чи ще на щось інше. Для благовісника Христового найбільшою цінністю у справі євангелізації може бути зустріч людини із Ісусом Христом. «Шукаю не вашого, а вас», — писав апостол Павло до Коринтян. (2 Кор.12:14) Ці слова апостола особливо актуальні для священиків, бо ми, які маємо бути пастирями церкви, подібними до Доброго пастиря — Ісуса Христа, часом шукаємо від людини якоїсь користі чи то для церкви, чи навіть інколи для себе особисто. Але ж найбільшою цінністю для пастиря має бути не те, що людина може дати, а сама людина, яка в Церкві може стати причасною Христу та вже зараз жити новим життям Царства Божого.

Біблійне, літургійне та катехітичне відродження
Для повноцінного свідчення сучасному світові мають відбуватися і певні зміни з самою церквою, з нашим розумінням церкви та ставленням до неї.

«Якщо відродження церковного життя настане, то розпочнеться воно з відродження літургійного», — писав о. Олександр Шмеман. І це справді так, бо літургія є центральним нервом усього церковного життя. Сама Церква — це передусім євхаристійна громада, тіло Христове, явлене в певному місці в певний час. Більшість наших віруючих сьогодні перебувають у Церкві, так би мовити, «абстрактно», тобто їхнє церковне життя не пов’язане з певною громадою. Але ж парафія — це і є церква, втілена у конкретній громаді. У Церкві, як тілі Христовім, можна перебувати лише через євхаристійне спілкування, що можливе лише в конкретних громадах. Завдання кожної церковної громади — це спасіння людей через причастя Христу.

Відродження церковного життя має розпочинатися з особистого відродження віруючих, що становлять церкву сьогодні, та з відродження всіх церковних служінь. Це має бути триєдине відродження — біблійне, літургійне й катехізичне.

Під біблійним відродженням я розумію не тільки знання Святого Письма, а ще й життя згідно з ним. Християни — це, в ідеалі, така громада, що не лише знає Святе Письмо, але живе ним так, що за умови втрати всіх біблійних текстів ця громада могла б знову записати Святе Письмо, можливо, не тими самими словами, але тим самим Духом та істиною. Біблійне відродження — це передусім не вдосконалення праці науковців (хоча це також потрібно), а справа, що стосується кожного вірного.

Знати та розуміти Святе Письмо необхідно ще й для повноцінної участі в церковному богослужінні, що побудоване на численних біблійних цитатах та образах. Біблійне відродження тісно пов’язане з відродженням літургійним.

Про найважливіший принцип літургійного відродження, що був відкритий домом Ламбером Бодуеном, розповідає Луї Буйє: «Не треба прагнути сформувати штучну громаду, яка б брала участь в антикварній літургії, але необхідно підготувати існуючу церковну громаду для участі в літургії Церкви, що заснована на справжньому переданні та сприймається належним чином» .

Літургійним відродженням я називаю процес, що має на меті свідому участь вірних у літургії Церкви. Вірних — як народу Божого, носіїв «царського священства», а не пасивних «мирян». Участь — а не лише присутність у храмі. В церковній літургії клір та громада співслужать один одному, а участь в Євхаристії включає в себе причастя. Свідома участь — віруючі мають розуміти як значення слів, так і сенс усього богослужіння в цілому, в тому числі розуміти власну участь у літургії.

З цього ми можемо зробити декілька висновків.
1. По-перше — відновлення Євхаристії як центру духовного та богослужбового життя кожного віруючого й кожної християнської громади. Євхаристійна літургія має повернутися на центральне місце в богослужінні. Значенню літургії протирічить скрізь поширене нині служіння молебнів та панахид після недільної Євхаристії. Молитовне життя віруючих має ґрунтуватися не на переважно убогих та бездарних акафістах, а на класичних літургійних текстах.

2. Повна відмова від практики здійснювати хрещення та вінчання просто «за записом» без попередніх катехізичних бесід. Хрещенню має передувати катехеза. Хрещення нових членів Церкви має ставати святом для всієї громади, для чого можна правити спеціальні хрестильні літургії. Так само й чин вінчання можна інтегрувати в літургію.

3. Постійна участь вірних в есхатологічній трапезі Царства Божого, тобто регулярне причастя всієї громади за відсутністю будь-яких юридичних підстав. До речі, іншого способу участі в євхаристійній літургії просто не існує. По-іншому можна бути лише присутнім на службі. На жаль, сьогодні у нас цей ідеал виконується майже винятково священнослужителями.

4. Відродження справжнього літургійного служіння вірних, які мають одержати право повноцінно й активно брати участь у всіх аспектах богослужбового життя. Можна запровадити співи за богослужінням усієї громади замість співів окремого хору чи професійних співців.

5. Прагнення виконувати не букву, але дух Уставу; виконувати те, що є для Уставу принциповим, наприклад, завжди правити ранішню службу вранці, а вечірню з літургією, якщо це вказано Уставом, — ввечері. Сьогодні в наших церквах майже скрізь напередодні неділь та свят правиться так зване «всенічне бдіння», що складається з вечірні, утрені та першого часу. Ця служба триває зазвичай 2,5–3 години, тобто утреня правиться ввечері, й це сприймається як норма і не викликає здивування. А під час Великого посту лише в поодиноких церквах літургія Передосвячених Дарів правиться ввечері.

6. Прагнення того, щоб богослужіння було зрозумілим для всіх учасників. Для цього потрібен не лише переклад богослужіння на сучасну українську мову або поновлення церковнослов’янської мови та виправлення помилок для тих громад, що хочуть зберегти цю мову в богослужінні. Богослужбова мова — це мова, насичена біблійними образами, богословськими поняттями, метафорами з творів святих отців тощо, і для розуміння богослужіння як цілого недостатньо розуміти значення окремих слів, що читаються або співаються. Потрібне знання Біблії, богословської спадщини Церкви та принципів літургійного богослов’я, а для цього можна впроваджувати кружки чи групи з вивчення Святого Письма, катехізаційні курси при парафіях тощо. Керівниками таких курсів можуть бути не лише священики, а й усі освічені християни.

7. Повна відмова від практики «таємного» читання літургійних молитов, а також інших літургійних перекручувань, наприклад, коли поцілунком миру обмінюються лише члени так званого вищого кліру. Майже всі молитви літургії написані від усієї громади, а не лише священика, тому й читатися вони мають так, щоб громада чула слова молитви та мала можливість приєднатися до них. Про недоліки «таємного» читання добре писав архімандрит Кипріян (Керн): «При таємному читанні молитов Церква: а) позбавляє вірний народ участі в свідомому євхаристійному житті; б) позбавляє його повчального змісту літургійних молитов, що є, як і весь літургійний матеріал, живим сповіданням церковної віри, одкровенням народу церковного літургійного богослов’я; в) сприяє не зміцненню, а саме послабленню церковного відчуття; г) це стає причиною того, що народ, який нічого не розуміє з обірваних виголосів, бажаючи задовольнити своє релігійне почуття, шукає інших шляхів» .

8. Повернення до первісних архітектурних рішень храмового простору, до низьких іконостасів або таких архітектурних рішень, що були у використанні одразу після подолання іконоборства; служіння літургії з відчиненими центральними (так званими «царськими») воротами іконостасу, щоб народ Божий, який співслужить священику, не був відокремлений від нього під час анафори та причастя; відновлення амвону як богослужбового місця, куди були б перенесені з вівтаря всі неєвхаристійні відправи, а також літургія Слова.

Нарешті, нам потрібно відродження катехітичне. Я сказав уже про неприпустимість хрещення без попередньої катехізації. Більша частина українців сьогодні є хрещеними, але якщо подивитися на наші церкви у неділю, то постає питання: а куди ж зникли ці люди, які були приєднані через таїнство «води й Духа» до «вибраного роду, царського священства, святого народу»?! Хіба не трагедія для Церкви те, що протягом багатьох десятиріч ми плодили «мертвонароджених» християн?!

Щоб дати гідну відповідь виклику секулярізації, що вже давно стоїть перед Церквою, потрібно зрозуміти найголовніше: розпочинати євангелізацію нам потрібно з самих себе. Потім, хоча цей процес має розпочинатися «знизу», було б добре, щоб «зверху» також усвідомили цю потребу та сприяли внутрішній місії. Євангелізаційній роботі потрібно навчати студентів духовних шкіл — майбутніх пастирів. Також було б добре мати в кожній єпархії курси підготовки катехізаторів, які працювали б при кожному храмі.

Сьогодні ми потребуємо справжнього відродження церковного життя. І воно відбудеться, якщо відродимося ми, бо Церква — не лише ієрархія чи певні інституції, а вся спільнота вірних, зібрана навколо Трапези Господньої.





 Священик Андрій ДУДЧЕНКО. Піст — це наш день незалежності від матеріального світу
 Cвященник Андрей ДУДЧЕНКО. Благовестие в сети Интернет: проблемы и перспективы
 Священник Андрей ДУДЧЕНКО. Православный взгляд на церковное благословение
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру