ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Архімандрит Іларій (ШИШКОВСЬКИЙ).   Про чернецтво та монастирi

28.07.2005
У перші часи християнської Церкви майже всі віруючі вели чисте й святе життя, якого вимагає Євангеліє. Та серед них було багато таких, які шукали вищого подвигу. Одні добровільно відмовлялися від майна й роздавали його бідним. Інші, за прикладом Божої Матері, святого Іоанна Предтечі, апостолів Павла, Іоанна та Якова, давали обітницю дівства, перебуваючи в постійній молитві, пості й праці, хоча вони не віддалялися від світу і жили разом з усіма. Таких людей стали називати аскетами, тобто подвижниками.

Із третього тисячоліття, коли, внаслідок швидкого розповсюдження християнства, суворість життя серед віруючих стала послаблюватися, подвижники стали віддалятися в гори й пустелі, і там, віддалившись від світу з його спокусами, вели суворе подвижницьке життя. Такі подвижники називалися пустельниками.

Так було започатковано чернецтво, тобто інакший, віддалений від спокус світу спосіб життя. Чернече життя — доля небагатьох обраних, які мають покликання, тобто непереборне внутрішнє прагнення чернечого життя, щоб цілковито присвятити себе служінню Богу. Як сказав про те Сам Господь: “Хто може вмістити, нехай вмістить” (Мф. 19, 12).

Святитель Афанасій говорить: “Є два способи й стани в житті: один — звичайний і властивий людському життю, тобто подружжя; інший — ангельський і апостольський, вище якого бути не може, тобто дівство чи стан чернечий”. Прп. Ніл Росанський говорить: “Монах — це ангел, а справа його — милість, мир і жертва хваління”.

Ті, хто стає на шлях чернечого життя, повинні мати твердий намір: “зректися світу”, тобто відмовитися від усіх земних інтересів, розвивати в собі сили духовного життя, в усьому виконуючи волю своїх духовних керівників, відмовитися від свого майна і навіть від старого імені. Інок бере на себе добровільне мучеництво: самозречення, життя далеко від світу в труді й незгодах.

Чернецтво саме по собі не є метою, але воно є наймогутнішим засобом для досягнення вищого духовного життя. Мета чернецтва — набуття моральної духовної сили для спасіння душі. Чернецтво — великий подвиг служіння світу; воно оберігає світ своїми молитвами, духовно окормляє його і є його заступником, тобто воно звершує подвиг молитовного заступництва за світ.

Батьківщиною чернецтва вважається Єгипет, а батьком і засновником — прп. Антоній Великий. Він був засновником відлюдного чернецтва, яке полягало в тому, щоб кожен інок жив окремо від інших у хижі чи печері, перебуваючи в пості, молитвах і праці на користь собі та бідним (плели кошики, рогожі та інше). Але всі вони знаходилися під керівництвом одного начальника чи наставника — авви (що означає “отець”).

Та ще за життя Антонія Великого з’явився інший рід чернечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, трудилися кожний по своїй силі і здібностях на спільну користь, і підкорялися єдиним правилам, одному порядку, так званому “уставу”. Такі громади називалися кіновіями чи монастирями. Авви монастирів стали називатися ігуменами й архімандритами. Засновником общежительного чернецтва вважається прп. Пахомій Великий.

З Єгипту чернецтво швидко розповсюдилося в Азії, Палестині й Сирії, а потім перейшло в Європу. У нас чернецтво почалося майже одночасно з прийняттям християнства. Засновниками його були прпп. Антоній і Феодосій, що жили в Києво-Печерському монастирі.

Великі монастирі, з кількома сотнями монахів, стали називатися лаврами. Кожен монастир має свій розпорядок життя, свої правила, тобто свій чернечий устав.
Чернецтво можуть приймати і жінки з такими ж правилами, як і в монахів-чоловіків. З давнини існують і жіночі монастирі.

Ті, хто бажають прийняти чернечий постриг, мають спершу випробувати свої сили (пройти випробування) і тільки тоді дати непорушні обітниці. Люди, які проходять попередні випробування, називаються послушниками. Якщо вони протягом тривалого терміну випробування виявляються спроможними прийняти чернецтво, то
їх одягають в неповне облачення інока, зі встановленими молитвами, що називається рясофором, тобто право носіння ряси і скуфії, щоб в очікуванні повного чернецтва вони ще більше стверджувалися на обраному шляху. Послушник після цього називається рясофорним.

Саме чернецтво включає в себе дві ступені, малий і великий образ (образ ангельського життя), які по-грецьки називаються мала схима й велика схима.
При вступі в чернецтво над іноком звершується послідування малої схими, в якій він дає обітниці чернецтва й отримує нове ім’я. Коли наступає момент постригу, монах тричі дає ігумену ножиці, на підтвердження свого твердого рішення. Коли ігумен втретє приймає з його рук ножиці, то він, з подякою Богу, постригає йому навхрест волосся, на честь Пресвятої Тройці, цілковито присвячуючи його цим на служіння Богу.

На того хто прийняв малу схиму, вдягають параманд (параманд — невеликий чотирикутний плат із зображенням Хреста Господнього й знарядь Його страждань), підрясник і пояс; потім його накривають мантією — довгим плащем без рукавів. На голову вдягається клобук (так називається камілавка з довгим покривалом — наміткою). В руки даються чотки з нанизаними кульками для підрахунку молитов і поклонів. Увесь цей одяг має символічне значення й нагадує монаху про його обітниці. На завершення постригу в руки новопостриженому дається хрест і свічка, з якими він стоїть усю літургію аж до Святого Причастя.

Монахи, які приймають велику схиму, дають ще суворіші обітниці. Їм знову змінюють ім’я. В облаченні також є зміни: замість парамана надягають аналав (особливий плат із хрестами), на голову замість клобука вдягають куколь, що покриває голову й плечі.
Якщо монах поставляється в ігумени монастиря, то йому дається жезл (посох). Жезл — знак влади над підлеглими, знак законного управління братією (монахами). Коли ігумена поставляють архімандритом, його облачають в мантію зі скрижалями. Скрижалі — це прямокутники з матерії червоного чи зеленого кольору, нашиті на мантію спереду, два зверху й два знизу. Вони означають, що архімандрит сам живе й керує братією згідно з заповідями Божими. Крім того, архімандрит отримує ще палицю й митру. Деякі архімандрити зводяться у вищий ступінь священства — в єпископи.

Окормляючи духовно ближніх, іноки не відмовлялися, коли мали можливість, служити і їхнім тимчасовим потребам. Добуваючи трудами собі їжу, вони ділилися нею з бідними.
Але головна неоцінима заслуга чернецтва для суспільства полягає в невпинній молитві за Церкву, вітчизну, за живих та спочилих.

Святитель Феофан Затворник каже: “Іноки — це жертва Богу від суспільства, яке, віддаючи їх Богу, з них складає собі огорожу. В монастирях особливо процвітає богослужіння чинне, найповніше і найдовше. Церква являється тут у всій красі свого облачення”. Справді, монастир — невичерпне джерело настанов для мирян.





 Архимандрит Иларий (ШИШКОВСКИЙ), Елена ГОЛОВИНА. Святитель Димитрий, митрополит Ростовский
 Архимандрит ИЛАРИЙ (Шишковский). Священномученик Константин Голубев (1852–1918)
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру