ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Архімандрит Гавриїл (Кризина).   Твердиня Православ'я Закарпаття - Ізький Свято-Миколаївський чоловічий монастир

Історичним часом загального прийняття православного християнства на Закарпаттті вважаються останні десятиріччя IX століття. Це були часи, коли на запрошення правителя Великої Моравії (у складі якої тоді перебувало Закарпаття) святого рівноапостольного князя Ростислава в його володіння прибули з місією просвітництва та християнизації святі брати Мефодій і Кирило зі своїми учнями, які й вважаються хрестителями прадідів сучасних закарпатців.

Існує думка, що наприкінці X — початку XI століть Закарпаття могло бути в складі Київської Русі, але згодом угорці захоплюють ці землі.
У XVII столітті, після приєднання Угорського королівства до Австрії, де при владі перебувала католицька династія Габсбургів, почалось насильницьке покатоличення жителів Закарпаття, які тоді називались угри-нами, угрорусами, карпаторосами, карпатськими русинами, русинами. З того часу вірність Православній Церкві стала розглядатись як державна зрада.
Офіційним введенням унії та початком Греко-Като-лицької Церкви на Закарпатті вважається 24 квітня 1646 року, коли володарка Ужгородського замку графиня Ганна Другет організувала акцію, під час якої 63 з 1300 православних священиків Мукачівської єпархії дали присягу на вірність Риму. Це стало сумним початком розділення русинів на ворогуючі сторони.
Майбутнє покаже, як жорстоко помилились апос-тати, зрадивши Православну віру в обмін на світські права та привілеї. Влада ж одразу забула про свої зобов'язання — уніатське духовенство Закарпаття й надалі залишалось у жалюгідному стані. Живучи за рахунок збіднілого селянства, ці священики, як і раніше, мали відробляти панщину, сплачувати податки; а тим часом проводилась насильницька суспільна мад'яриза-ція населення, починаючи з урядових установ і закінчуючи церковно-парафіяльними школами.
Після смерті православного єпископа Досифея Федоровича (+1734 або 1735) влада заборонила обрання нового архієрея для православних русинів. Це дало підставу австрійській імператриці Марії-Терезії у 1767 році зробити заяву про те, що Православної Церкви на Закарпатті більше не існує. Довгий час здавалось, що насправді з Православ'ям на Закарпатті навіки покінче-но, але всупереч цьому воно жило в серцях закарпатських русинів, які все своє життя чекали того часу, коли можна буде вільно сповідувати свою споконвічну віру.
У період з 1710 по 1918 рік на території Австро-Угорщини діяла Православна Автокефальна сербська Митрополія-Патріархат з центром в Сремських Карлов-цях, юрисдикція якої поширювалась на всю імперію. Завдяки цьому православні русини мали змогу хрестити своїх дітей у сербських священиків в Мішкольці, Егері, Будапешті та інших містах або запрошували до себе цих священиків для виконання таємних церковних треб.
Водночас на Закарпатті дух Православ'я продовжує існувати навіть в уніатстві. Так, усупереч своїй конфесійній належності протягом 26 років проповідував Православ'я у своїй парафії в селі Іза священик Іоанн Раковський, що за нез'ясованих обставин помер у 1885 році. І це були не поодинокі випадки, бо в 1903 році вже 380 жителів Ізи заявили про свій перехід у Православ'я і на законних підставах звернулись до сербського митрополита Георгія (Бранковича) з проханням про призначення до них православного священика. Однак внаслідок протидії уніатської влади православний священик не був допущений у село.
Для того, щоб покласти край відродженню Православ'я на Закарпатті влада ініціювала суд над православними ізянами. "Протидержавні агітатори" - так були названі православні - постали перед суддями на першому Мараморош-Сиготському процесі 1903-1904 років. За фальшивими свідченнями активісти православного руху були притягнуті до кримінальної відповідальності "за державні зраду й образу" уніатської Церкви. Суду були представлені й своєрідні "речові докази" — богослужбові книги, видані в Росії, де згадувалось ім'я Царя і Патріарха; хрест та напрестольне Євангеліє. Попри абсурдність звинувачень, семеро підсудних були засуджені загалом до 5 років позбавлення волі та грошових штрафів. Після відбуття покарання один з них — Іоаким Вакаров був застрелений жандармами на вулиці у рідному селі.
Незважаючи на все це, рух за відродження Православ'я на Мараморощині зупинити не вдалось. У 1906 році 140 жителів с. Великі Лучки біля Мукачева також переходять у Православ'я, узгодивши попередньо свої дії із чинним законодавством. За ними послідували жителі більш як двох десятків населених пунктів, серед яких: Горінчево, Липша, Кошелево, Нанково, Нижній Бистрий, Велятино, Чумалево, Теребля, Угля, Буштино, Кричево, Бедевля, Білки, Ільниця, Ясіня, Рахів, Великий Бичків та ін.
Там, де влада чинила перепони законним вимогам громадян імперії, русини бойкотували уніатські храми — діти залишались нехрещеними, шлюби — невінчаними, мертвих ховали самі зі співом "Святий Боже".
Зібравши за допомогою таємних агентів поліції та доносчиків необхідний матеріал, угорська влада вирішила влаштувати новий судовий процес. Так, 29 грудня 1913 року розпочався другий Мараморош-Сиготський процес. Але, всупереч сподіванням його організаторів, картина першого сфабрикованого процесу повторилась: за відсутністю доказів із 189 притягнутих до суду на лаві підсудних опинилося лише 94. їм було інкриміновано підбурювання до антидержавної діяльності, яке нібито полягало в контактах з головою Галицько-руського товариства графом В. Бобринським у Санкт-Петербурзі, а також представниками Руської Православної Церкви — архієреями Євлогієм (Георгієвським) та Антонієм (Храповицьким). Як і на попередньому процесі, речовими доказами звинувачення були виготовлені в Росії ікони, хрест, напрестольне Євангеліє, богословські та богослужбові книги. Під час слідства звинувачених, що перебували у в'язниці, били, обливали холодною та гарячою водою, внаслідок чого троє з них психічно захворіли.
Сімнадцять адвокатів, серед яких були чехи, словаки й серби, блискуче довели неспроможність усіх звинувачень. Але, незважаючи навіть на протест світової громадськості, 3 березня 1914 року 32 з 94 звинувачених були засуджені до 39-ти з половиною років ув'язнення загалом і великого грошового штрафу. Головним "злочинцем" було визнано ієромонаха Алексія (Кабалюка), якому присудили 4,5 років ув'язнення і штраф.
Розпад Австро-Угорської імперії приніс слов'янським народам, що перебували під її владою, національну та релігійну свободу. Згідно із Сен-Жерменською мирною угодою від 10 вересня 1919 року Закарпаття увійшло до складу новоутвореної слов'янської держави Чехо-Словаччини, йому було гарантовано автономію і невтручання в церковні справи. Результатом цього став масовий перехід закарпатських русинів до прадідівської Православної Церкви.
ЗАСНУВАННЯ МОНАСТИРЯ
До введення горезвісної Ужгородської унії 1646 року, яка посіяла між закарпатськими русинами ненависть та ворожнечу, на Закарпатті центрами релігійно-православного життя були Мукачівський, Углянський, Грушівський та Імстичівський монастирі.
У першій половині XX століття центром святого Православ'я в цьому регіоні постає Свято-Миколаївсь-кий чоловічий монастир в селі Іза Хустського району.
По закінченні Першої світової війни, на початку 1919 року з ув'язнення повертається додому в Ізу ієромонах Амфілохій (Кемінь), який у Будапешті призначається сербським єпископом Георгієм (Зубковичем) парафіяльним священиком у рідне село. Отець Амфілохій був неспроможний сам задовільнити всі релігійні потреби православних земляків. Він їде в Росію до Свято-Онуфріївського монастиря в Яблочин на Холмщині, який був розсадником православного духовенства для Закарпаття. Тут він звертається за допомогою до своїх односельців — ієромонаха Матфея (Вакарова), священиків Георгія Плиски та Михаїла Мачки, з якими й повертається на батьківщину.
Ієромонах Алексій (Кабалюк) перебував у цей час в Україні, де після перенесених ним тяжких темничних мук проходив лікування в лікарні Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. У травні 1919 року отець Алексій повертається на Закарпаття й продовжує керувати рухом за відродження прадідівської віри. Центром цього руху стає село Іза.
Вищеназвані ієромонахи однією з перших справ вирішили створити в Ізі при сільському храмі чернечу обитель. Першими насельниками майбутнього монастиря були: Георгій Кундря, Василь Прокоп, Михайло Симулик, Юрій Вакаров, Іван Іваняс, Дмитро Бинь, Юрій Слава та Дмитро Барна. Вони оселились у сільському парафіяльному будинку. Очолив організацію монастиря ієромонах Алексій.
На початку серпня 1921 року на Закарпаття прибув представник Сербської Православної Церкви єпископ Ніський Досифей (Васич), який разом з професором Касіаном Богатирцем, першою справою виробив статут православної єпархії для закарпатських русинів.
18 серпня під головуванням єпископа Досифея в Ізі відбулись перші збори братії Свято-Миколаївського монастиря, яка налічувала вісім чоловік — п'ять ієромонахів, одного ієродиякона і двох монахів. Головуючий привітав зібрання й вказав на важливе значення чернецтва в цілому, а також у справі поширення й утвердження святого Православ'я. Потім владика зупинився на необхідності організації братства згідно з монастирським статутом та обрання настоятеля, який повинен бути не володарем насельників, а старшим братом, який за межами обителі представлятиме братство.
На пропозицію ієромонаха Матфея настоятелем монастиря одностайно був обраний ієромонах Алексій (Кабалюк).
Новообраний настоятель подякував братії за довіру та в коротких словах розповів історію останніх гонінь і своє бажання оселитись на Святій Горі Афон, але Господь інакше вирішив — послав його на місіонерську працю в рідний край і навіть сподобив носити узи за Христову віру. Далі страдалець сказав, що вважає себе слабим та недостойним для такого відповідального послуху й просить братію про допомогу в несенні цього важкого тягаря. Наприкінці свого слова отець Алексій відзначив великі заслуги ієромонахів Матфея і Амфі-лохія у справі утвердження святої православної віри та в побудові парафіяльного храму Ізи.
Наступного дня, 19 серпня, на свято Преображення Господнього єпископ Досифей освятив новозбудовану церкву в Ізі та звів отця Алексія в сан ігумена. Після святкового богослужіння в новому храмі відбувся перший Собор православних русинів.
У квітні 1922 року повернулись до рідного села ієромонахи Димитрій (Кемінь) та Михайло (Сомош). Кількість насельників Ізької обителі зростала, тому виникло питання будівництва житлового корпусу.
Братія монастиря займалась ремеслами: шила взуття, одяг, церковні одежі, ченці у священному сані відправляли богослужіння в різних поселеннях області, а деякі з них несли послух парафіяльних священиків (наприклад, архімандрит Алексій, зведений у цей сан у липні 1923 року, крім керівництва монастирем, одночасно був і настоятелем Свято-Благовіщенського храму в м. Хуст).
На монастирських зборах 5 лютого 1925 року були присутні 15 чоловік братії: один архімандрит, дев'ять ієромонахів, три ієродиякони і двоє ченців. Збори прийняли рішення збудувати одноповерховий житловий будинок для братії при парафіяльному храмі (довжиною 25 м і шириною 10 м), з трапезною, кухнею та келаркою; вони обрали економом обителі ієромонаха Димитрія (Кеміня) та монастирське правління у складі п'яти чоловік. Головою правління став архімандрит Алексій, членами: ієромонахи Амфілохій, Матфей, Димитрій та ієродиякон Варлаам. Також було вирішено зробити монастирське кладовище з каплицею за селом у напрямку села Нанково".
Монастирські збори 28 квітня 1925 року, в яких брали участь 16 ченців, остаточно вирішили спірне питання щодо місця побудови братського корпусу. Більшістю була схвалена думка, що він повинен бути за межами села; таким до речі, було рішення Духовної Консисторії.
Цього ж року архімандрита Алексія було обрано головою Духовної Консисторії Автономної Карпаторусь-кої Православної Церкви, тому на зборах постало питання про обрання нового настоятеля обителі. Таємним голосуванням з двох кандидатів (отців Амфілохія і Матфея) було обрано ієромонаха Амфілохія, але той відмовився від цієї посади, пославшись на те, що є настоятелем парафіяльного храму в Ізі й керівником будівництва жіночого монастиря в селі Липчі. Настоятелем монастиря був ухвалений ієромонах Матфей із звільненням з посади настоятеля храму в с. Нижнє Селище.
На цих же зборах було зазначено, що отець Алексій і надалі залишається архімандритом Ізького монастиря. Благочинним та керуючим монастирською касою був обраний ієромонах Михайло (Сомош), а на посаду економа — ієромонах Даміан".
Після цих монастирських зборів отець Матфей поїхав в Сербію до єпископа Ніського і Карпаторуського Досифея, де його було ухвалено настоятелем монастиря і зведено в сан ігумена.
МОНАСТИР В УРОЧИЩІ "КАРПУТЛАШ"
Питання про місце будівництва братського корпусу з домовою церквою на честь Успіння Пресвятої Богородиці було вирішене на зборах братії Ізького Свято-Миколаївського монастиря 10 червня 1925 року, на яких була прийнята пропозиція батька ієромонаха Димитрія — Георгія Кеміня, який запропонував монастирю свою ділянку землі на сході Ізи в урочищі "Карпутлаш" (угорська винагорода), між селами Ізою та Нанковим. Будівництво розпочалось.
У монастирській касі налічувалось всього 35 тисяч чеських крон, а за кошторисом на будівництво потрібно було 135 тисяч. Ігумен Матфей звернувся до ієромонахів, які несли послух на парафіях, і в касу монастиря надійшло ще 40 тисяч крон. Деякі кошти надіслали парафіяни, а ще було взято позику в банку.
29 червня 1925 року за невтомну працю на ниві святого Православ'я отець Матфей був зведений у сан архімандрита. Він розробляє новий монастирський статут, який 31 серпня 1925 року було прийнято монастирською братією та відправлено на затвердження духовній та світській владам.
У 1927 році, з благословення єпископа Новосадсько-Бачського і Карпаторуського Іринея (Чирича), було розпочато будівництво другого братського корпусу з теплою церквою на честь святого Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна, а також великого сараю.
Протокол монастирських зборів від 19 травня 1927 року свідчить про те, що ієромонахи монастиря виконували послух настоятелів парафій у 13 поселеннях області: Хусті, Ізі, Кошелеві, Липчі, Липовці, Липецькій Поляні, Нижньому Бистрому, Нанкові, Нижньому Селищі, Сокирниці, Велятині, Великому Бичковому та Рахові.
Завдяки старанням єпископа Мукачівсько-Пря-шівського Дамаскіна (Грданички) чехословацький уряд у 1932 році визнав законними 115 православних парафій єпархії та всі діючі монастирі. 16 липня цього ж року Ізькому Свято-Миколаївському монастирю було видано свідоцтво про його законне існування.
З 7 серпня по 2 вересня 1933 року при Ізькому монастирі функціонували єпархіальні двотижневі курси для духовенства. Слухачі були розділені на дві групи, тому що одні священики заміняли на парафіях інших.
На курсах читались лекції сербськими богословами на чолі з владикою Дамаскіним з таких предметів: історія Церкви, історія Православ'я на Закарпатті, пастирське богослов'я, гомілетика, катехізис з методикою, літургіка, церковне право, громадянське законодавство про укладання шлюбів, гігієна та перша допомога при нещасних випадках, садоводство, адміністрація та правила письмоведення. По закінчені курсів слухачі складали іспити. Подібні курси діяли також у 1935 і 1937 роках.
27 вересня 1936 року, на свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього, відбулось архієрейське освячення оновленого Свято-Успенського монастирського храму. Зусиллями братії храм був подовжений і розширений, були встановлені нові вікна та новий іконостас. Освячення здійснив єпископ Дамаскін у співслужінні архімандритів Алексія, Матфея та старця ієросхимонаха Касіана.
У червні 1937 року в Ізькому Свято-Миколаївсько-му монастирі гостював письменник А.П. Ладинський з Парижа, який потім згадував про архімандрита Алексія (Кабалюка) як про людину, яка отримала з рук російського царя Миколи II золотий наперсний хрест і про яку говорили з трибун парламентів.
На початку 1944 року в монастирі відбулась нарада православного духовенства Закарпаття, яка була скликана адміністратором Мукачівської єпархії ігуменом Феофаном (Сабовим). Тут були присутні голова Духовної Консисторії архімандрит Алексій, радник адміністратора єпархії архімандрит Матфей та інші, всього 60 чоловік.
На 1944 рік кількість братії Ізького монастиря сягала 39 чоловік. Але з них в обителі проживало лише 16: один архімандрит, один ієромонах, чотири диякони, два мантійних ченця і вісім послушників. Решта братії несла такі послухи: чотири були духівниками жіночих монастирів та скитів (у селах Липчі, Чумалеві, Драгові і Копашневі), 18 - були парафіяльними настоятелями і один архідиякон при архієреї.
МОНАСТИР ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ
29 червня 1945 року в Москві був підписаний договір урядів СРСР і ЧССР про входження Закарпаття до складу Радянського Союзу.
22 жовтня 1945 року на засіданні Священного Синоду Руської Православної Церкви, яке проходило за участі представника Сербської Православної Церкви єпископа Мукачівсько-Пряшівського Володимира (Раїча), Мукачівська єпархія була приєднана до РПЦ.
Ізький Свято-Миколаївський монастир продовжував жити звичним життям, навіть не підозрюючи про близькі атеїстичні гоніння й закриття обителі.
Оскільки монастирська церква вже не вміщувала всіх богомольців, то під керівництвом архімандрита Матфея в 1945-1946 роках була збудована цегляна каплиця, що давала можливість усім бажаючим прилучатись до монастирських богослужінь. У каплиці зберігалась привезена з Антиохії святиня — ікона Божої Матері "Акафісна".
2 грудня 1947 року відійшов у вічність сповідник Православ'я схиархімандрит Алексій (Кабалюк), якого 5 грудня було поховано на монастирському кладовищі.
У 1950 році за 20 тисяч карбованців було закуплено для обителі великий тритонний дзвін.
Маючи 22,26 гектарів землі, з якої 6 га було ріллі, 2 га - під забудовами, 12 га - лісу й один гектар - лугу, братія монастиря займалась землеробством та домашнім господарством. Окрім цього вони не залишали й інші ремесла, зокрема швацького, для якого придбали дві швейні машинки.
У 1953 році відійшов у вічність і архімандрит Матфей (Вакаров), якого було поховано біля могили схиархімандрита Алексія.
Новим настоятелем монастиря був обраний ігумен Антоній (Волощук), настоятель парафії у селі Горінчево.
До свого закриття Ізький Свято-Миколаївський монастир мав такі споруди:
1) храм Успіння Божої Матері із цегли 8 на 21 м2;
2) братський корпус із цегли, добудований до храму, 18 на 10 м2 на 12 келій;
3) братський корпус із цегли 24 на 10 м2 з 6 келій, кухні, трапезної та теплого храму на честь святого Іоанна Предтечі;
4) братський корпус із цегли 12 на 6 м2 з 4 келій;
5) хлів 7 на 6 м2;
6) будинок дерев'яний 6 на 9 м2 з 2 келій;
7) каплицю з цегли 5 на 7 м2 для богослужінь у великі свята.
У 1955 році ігумен Антоній за його проханням був звільнений з посади настоятеля Ізького монастиря і призначений на парафію в Нижнє Селище. На вакантну посаду було призначено архімандрита Арсенія (Зейкана), духівника жіночого монастиря в Липчі.
Влада починає обкладати монастир грошовими та натуральними податками. Так, у 1954 році було здано державі 600 кілограмів зерна та 119 кілограмів м'яса.
На виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1958 року №1159 "Про монастирі в СРСР", виконком Хустської районної ради від 13 грудня 1958 року ухвалив рішення №303, за яким встановлювалося землекористування православним монастирям у визначеному розмірі, зайві землі передавались колгоспам району.
Ізькому Свято-Миколаївському чоловічому монастирю з площі 22,26 гектарів землі залишили 1 га. Решту було передано колгоспу ім. Мічуріна с. Ізи.
Третій пункт рішення №303 зобов'язував бюро технічної інвентаризації до 15 грудня 1958 року провести інвентаризацію та оцінку монастирського майна й зняти поверхові плани з будівель, якими користуються монастирі та скити.
Зав. відділом колгоспного будівництва призначався відповідальним за те, щоб будівництво при монастирях велося лише за дозволом райвиконкому.
Фін. відділу доручалось укласти з монастирями договір на користування націоналізованими та муніципальними будівлями (крім церков) що є на території мо-на-стирів, а також заборонити монастирям застосовувати найману працю в кустарних майстернях і для обробітку землі.
А секретар райвиконкому М.М. Рущак до 1 лютого 1959 року був зобов'язаний вирішити питання про можливість скорочення монастирів та скитів на території Хустського району.
Через декілька місяців Хустський райвиконком ухвалив рішення про скорочення монастирів та скитів на території Хустського району. Зокрема, необхідність закриття Ізького Свято-Миколаївського монастиря нібито була зумовлена тим, що з боку населення було багато нарікань на адресу його насельників. А через те ченців потрібно перевести до одного з монастирів області за межі району, а приміщення передати колгоспу ім. Мічуріна.
"Доме наш, доме, куди нам подітися?!" — з жалем та сльозами промовляли насельники та прихожани Ізького монастиря у вересневі дні 1959 року, коли після свята Воздвиження Чесного Хреста Господнього відбувалось насильницьке закриття святині й вивезення ченців із обителі.
За час свого існування з Ізького Свято-Миколаївського чоловічого монастиря вийшло біля 70 ченців у священному сані (згідно із записами книги реєстрації братії в обителі до її закриття налічувалося 64 насельники), серед яких були три архієреї (нині вже покійні): Блаженніший Дорофей (Філіп), митрополит Чеських земель і Словаччини; Високопреосвященний Сава (Бабинець), архієпископ Полтавський і Кременчуцький та Преосвященний Ки-рил (Мучичка), єпископ Михайлівський (Словаччина). Декілька постриженників Ізької обителі поселились на Святій Горі Афон, де й поховані. Постійно проживало в монастирі в різні часи від 10 до 30 чоловік братії. У 70-х роках XX віку бульдозерами були знесені майже всі будови монастиря і на їх місці була побудована радянською владою протитуберкульозний диспансер-лікарня.
ВІДРОДЖЕННЯ МОНАСТИРЯ
У жовтні 1990 року було ухвалено закон СРСР "Про свободу совісті та релігійні організації", який став початком нових релігійних відносин у державі.
Цього ж року починає своє друге життя Ізький Свято-Миколаївський чоловічий монастир. На місці, де колись була свята обитель, від якої залишились тільки каплиця з одним стареньким будинком, знову поселяються ченці.
12 липня 1991 року, на свято первоверховних апостолів Петра і Павла, у каплиці була відправлена перша Божественна літургія, яку очолив колишній насельник — архімандрит Спиридон (Фарковець). В невеличкому приміщені проживало 19 чоловік братії, а саме — 2 архімандрити, 3 ієродиякони та 14 послушників. Для відправлення богослужінь були обладнані дві кімнати. Лікарню-тубдиспансер влада обіцяла невдовзі перевести в інше місце.
29 лютого 1992 року на монастирському кладовищі було поховано архієпископа Саву (Бабинця), який заповів поховати себе саме тут.
14 березня 1992 року були зібрані підписи й надіслано листа на ім'я Президента України Л.М. Кравчука з проханням офіційно зареєструвати монастир, а вже 17 березня прийшла задовільна відповідь. 27 березня була подана заява до Ізької сільської ради щодо отримання земельної ділянки, згідно з якою обителі було надано 0,50 га.
У червні 1992 року Хустська райдержадміністрація ухвалила рішення про реєстрацію православної общини в селі Іза-Карпутлаш як парафії, віруючі ж і далі вимагали її реєстрації як монастиря.
6 серпня 1992 року наказом єпископа Мукачівського Євфимія (Шутака) настоятелем монастиря був призначений архімандрит Стратонік (Легач).
27 вересня 1992 року, на свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього, було встановлено та освячено придорожній хрест при в'їзді в монастир. У листопаді 1992 року розпочався збір пожертвувань на будівництво храму, на які згодом були закуплені будматеріали.
20 березня 1994 року було закладено перший камінь та освячено місце під будівництво майбутнього монастирського храму.
28 липня 1994 року, на свято рівноапостольного великого князя Володимира, до монастиря прибули судді обласного арбітражного суду: було вирішено віддати корпус лікарні монастирю поетапно, протягом кількох років.
28 квітня 1995 року влада дозволила братії Ізької обителі проживати на другому поверсі лівого крила лікарні.
1 квітня 1996 року монастир відвідав і благословив його насельників Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Володимир (Сабодан), Митрополит Київський і всієї України.
У період 1995-1998 років будівництво Свято-Миколаївського монастирського храму йшло швидкими темпами. Він збудований у стилі руських храмів, дзвіниця над головним входом вкриває видовжене шатро, а на перехресті головного приміщення зведено велику баню на могутньому барабані, по боках чотири малі бані.
Місцева влада пішла назустріч і надала монастирю 12 гектарів землі та саду. Для обробітку їх монастирем була закуплена сільськогосподарська техніка.
Після пасхальних днів 1999 року монастир відвідує його колишній насельник та відомий у світі ієрарх Блаженніший Митрополит Дорофей (Філіп, +2000).
ПРОСЛАВЛЕННЯ У СОНМІ СВЯТИХ СХИАРХІМАНДРИТА АЛЕКСІЯ (КАБАЛЮКА)
У 1997 році Православна Церква на Закарпатті відзначала 120-річчя від дня народження та 50-річчя з дня упокоєння схиархімандрита Алексія (Кабалюка). У зв'язку з цим той рік проголошено було в області роком отця Алексія. У містах і селах проходили торжества. 26 червня того ж року відбулось урочисте зібрання церковної і світської громадськості в смт Ясіня, на батьківщині сповідника святого Православ'я.
Православні закарпатці ніколи не забували свого праведного земляка. Його труди були воістину апостольськими, а його самого в народі з любов'ю іменували Апостолом Закарпаття. Стежинка до могили праведника ніколи не заростала.
12 березня 1999 року, в п'ятницю другої седмиці Великого Посту, в Ізькому Свято-Миколаївському монастирі, за настоятельства архімандрита Стратоніка (Легача), відбулись надзвичайні події. За благословенням керуючого Хустською єпархією єпископа Агапіта (Бевцика), — були знайдені нетлінними останки схиархімандрита Алексія, першого настоятеля обителі. Останки, шо пролежали в землі 52 роки, залишились майже не ушкодженими. їх обережно підняли з могили та з благоговінням перенесли до монастирського храму.
Збереглись також хрест, чотки та одежа покійного (мантія і підрясник). Найбільшого здивування викликала знайденна в могилі ікона Божої Матері "Скоропослуш-ниця". Дошка, на якій вона була написана, навіть не розкололась, а зображення залишилось чітким і після того, як ікона висохла.
Священний Синод Української Православної Церкви 8 липня 2001 року на своєму розширеному засіданні, розглянувши життя, подвиги та чудеса схиархімандрита Алексія (Кабалюка) й враховуючи те, що він є великим світильником і Апостолом святого Православ'я на Закарпатті, ухвалив:
1) Благословити для місцевого прославлення і вшанування схиархімандрита Алексія (Кабалюка).
2) Затвердити його іконописне зображення.
3) Ухвалити представлені проекти тропаря і кондака преподобному Алексію Карпаторуському, сповіднику.
4) Пам'ять прп. Алексія Карпаторуського, сповідника, святкувати в день його блаженної кончини 19.11 (2.12).
5) Чесні останки прп. Алексія вважати святими мощами.
6) Піднести подяку Богу, дивному у святих Своїх, що явив Свого нового молитвенника за народ Божий у лику святих нашої землі.
Прославлення схиархімандрита Алексія відбулось 21 жовтня 2001 року в Ізькому Свято-Миколаївському монастирі. Почесних гостей приймали керуючий Хустською єпархією єпископ Іоанн (Сіопко) та новий настоятель монастиря архімандрит Вассіан (Поп).
Святкове богослужіння очолив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України. Йому співслужили Високопреосвященний Онуфрій, митрополит Чернівецький і Буковинський, Високопреосвященний Миколай, архієпископ Івано-Франківський і Коломийський, Високопреосвященний Антоній, архієпископ Хмельницький і Шепетівський, Преосвященний Іоанн, єпископ Хустський і Виноградівсь-кий, Преосвященний Павел, єпископ Вишгородський, Преосвященний Агапіт, єпископ Мукачівський і Ужгородський, Преосвященний Володимир, єпископ Почаївський, духовенство Хустської, Мукачівської та інших єпархій України.
За богослужінням був присутній представник Православної Церкви в Чеських землях і Словаччині, настоятель храму на честь мч. В'ячеслава у м. Брно (Чеська Республіка) протоієрей Йосиф Фейсак. "Свято Закарпаття, — підкреслив о. Йосиф, — це і наше свято, бо православні Чехії добре знають отця Алексія і свято бережуть пам'ять про нього у своїх серцях”.
Ще задовго до початку святкового богослужіння, о 7 годині ранку, із Свято-Благовіщенського храму м.Хуста (який був побудований зусиллями прп. Алексія), до Ізького монастиря вирушив хресний хід з іконою Божої Матері "Акафісна", яка була передана як благословення прп. Алексію на Святій Горі Афон.
Залунали дзвони, провістивши, що до Ізької обителі прибув Митрополит Київський і всієї України Володимир. Тисячі людей юрмилися, простягаючи руки до Предстоятеля, бажаючи отримати першосвяти-тельське благословення. Почалась Божественна літургія. Після малого входу була відправлена остання заупокійна літія за схиархімандритом Алексіем. Ви-сокопреосвященнішим митрополитом Онуфрієм була зачитана постанова Священного Синоду про приєднання до сонму святих отця Алексія. Преосвященний єпископ Іоанн прочитав житіє преподобного. І ось настала хвилююча мить. Під спів тропаря і кондака з вівтаря було винесено ікону преподобного Алексія, і вперше духовенство проспівало йому величання.
Понад 40 тисяч віруючих молились у той день за богослужінням у Ізькому Свято-Миколаївському чоловічому монастирі.
"Цієї знаменної дати віруючі чекали вже багато років, — зауважив у своїй промові керуючий Хустською єпархією єпископ Іоанн, — це насправді торжество Православ'я на Закарпатті. Протягом багатьох років православні майже кожного дня приходили до обителі, про хаючи у преподобного молитовного заступництва перед Богом та покрову. Зі сльозами вони молились на могилі святого. А пізніше — і перед його святими мощами. Сьогодні обитель зберігає багато свідчень про зцілення від важких недуг та молитовне заступництво преподобного Алексія".
СУЧАСНИЙ СТАН МОНАСТИРЯ
У березні 2001 року указом єпископа Хустського Іоанна архімандрита Стратоніка (Легача) було звільнено з посади настоятеля Ізького Свято-Миколаївського монастиря й призначено духівником жіночого монастиря в с. Липчі. На вакантну посаду настоятеля було призначено архімандрита Вассіана (Попа), який до цього займав у монастирі посаду благочинного.
На початок 2002 року в монастирі проживало 17 чоловік братії.
Згідно з Указом Президента України від 21 березня 2002 року "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР стосовно релігій та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" було прийняте відповідне розпорядження голови Закарпатської обласної адміністрації І.М. Різака від 11 листопада 2002 року.
На основі останнього документа відділом у справах релігій при ОДА було надіслано листа на ім'я голови Хустської РДА М.І. Горби від 12 листопада 2002 року. В ньому зазначалось, що згідно з пунктом 1.3 вищена-веденого розпорядження необхідно подати узгоджені з керівниками релігійних організацій конкретні пропозиції щодо тих культових споруд, які використовуються не за призначенням і підлягають поверненню, зокрема приміщення Свято-Миколаївської обителі с. Ізи.
У зв'язку із цим листом було зразу укладено договір-угоду на тимчасове спільне функціонування тубдиспан-сера та Свято-Миколаївського монастиря на земельній ділянці в с. Іза-Карпутлаш Ізької сільської ради, до вирішення питання переведення лікарні в інше місце.
У своєму користуванні Ізький монастир має такі споруди:
1) Свято-Миколаївський храм, будівництво якого було завершене в 1998 році; зараз у ньому проводяться іконописно-монументальні роботи;
2) двоповерховий корпус з домовою церквою (на другому поверсі) на честь Воздвиження Чесного Хреста Господнього та приймальнею намісника;
3) двоповерховий корпус, на першому поверсі якого розмістились велика трапезна на 150 чоловік, кухня та келарня; на другому поверсі для братії обладнані у вигляді мансард сім келій;
4) одноповерховий банно-пральний корпус;
5) ліве крило другого поверху лікарні, де розміщено 11 монашеських келій;
6) каплиця на честь Іверської ікони Пресвятої Богородиці;
7) старенький будинок від часів першого монастиря, непридатний для проживання;
8) надкринична каплиця, де здійснюється освячення води в день Богоявлення Господнього та інші великі свята;
9) корпус монастирської міні-ферми;
10) вхідна брама з церковними крамницями. В Ізькій Свято-Миколаївській обителі проживають,
проводячи своє життя згідно з монастирським статутом,
25 насельників, а саме:
1) архімандрит Вассіан (Поп) — намісник монастиря, який за свою невтомну працю в розбудові монастиря та особливу духовну опіку над багаточисельни-ми прихожанами та паломниками обителі був відзначений такими церковними нагородами: другим хрестом з прикрасами, ювілейним орденом "Різдво Христове" І ступеня, орденом св. прпп. Антонія і Феодосія II ступеня, орденом Різдва Христового II ступеня, орденом св. рівноап. вел. кн. Володимира НІ ступеня, ювілейними медалями "Різдво Христове" І та II ступенів, медаллю "10 років Харківського собору", медаллю св. Алексія (Кабалюка) та архієрейськими грамотами;
2) схиархімандрит Євсевій (Дацьо) — духівник і каз-начей;
3) архімандрит Варфоломей (Голоботовський);
4) архімандрит Адріан (Малета) — економ;
5) ігумен Матфей (Різак) — благочинний;
6) ігумен Миколай (Шестак) — ризничий та регент;
7) ігумен Дорофей (Тишкін) — келарь;
8) ієромонах Євсевій (Стець) — уставщик;
9) ієромонах Зосима (Дуцак) — помічник ризничого;
10) ієромонах Варсонофій (Голинський) — просфорник;
11) ієродиякон Серапіон (Беланинець) — завідуючий господарством;
12) ієродиякон Меркурій (Жданов) — помічник келаря;
13) ієродиякон Антоній (Лаптін) — старший паламар;
14) ієродиякон Іларіон (Кирик) — помічник казначея;
15) ієродиякон Воніфатій (Гланер) — зав. трапезною;
16) інок Василід (Габорець) — завідуючий крамницями;
17) інок Іриней (Курта) — помічник зав. господарством;
18) послушник Віктор Бляшинець;
19) послушник Миколай Войнич;
20) послушник Михайло Хвуст;
21) послушник Димитрій Сабов;
22) послушник Юрій Деда;
23) послушник Василій Деда;
24) послушник Андрій Селаді;
25) послушник Іоанн Зубало.

Упокоїлись і поховані на братському кладовищі відродженого монастиря його насельники:
1) архієпископ Сава (Бабинець, +1992);
2) архімандрит Леонід (Легач, +2000);
3) архімандрит Серафим (Шутак, +2004);
4) ігумен Пафнутій (Чопик, +1996) - колишній келійник прп. Алексія Карпаторуського;
5) ігумен Константин (Цяпець, +2000).
Братія обителі у вільний від богослужінь та келійних молитв час займається сільським господарством: вирощує картоплю, кукурудзу та квасолю, заготовляє сіно, а також доглядає корів, свиней і домашню птицю. Монастир має у своєму розпоряджені п'ять рибних ставків.
Особливо шанованими святами обителі, в які відбуваються урочисті богослужіння в присутності багатьох богомольців, є Благовіщення Пресвятої Богородиці (25 березня/7 квітня), ікони Божої Матері Іверської (вівторок Світлої седмиці), святителя Миколая Мирлі-кійського (9/22 травня та 6/19 грудня), первоверховних апостолів Петра і Павла (29 червня/12 липня), Воздви-ження Чесного Хреста Господнього (14/27 вересня), ікони Божої Матері "Скоропослушниця" (9/22 листопада) та пам'ять прп. Алексія Карпаторуського (8/21 жовтня та 19 листопада/2 грудня).
Святині монастиря: рака з мощами прп. Алексія Карпаторуського, сповідника; напрестольний хрест із часткою святого Животворящого Хреста Господнього; мощевик із частками мощей преподобних отців Києво-Печерських та місцевошанована ікона Пресвятої Богородиці "Скоропослушниця" (знайдена в могилі прп. Алексія Карпаторуського).

Адреса монастиря:
Свято-Миколаївський чоловічий монастир
с. Іза-Карпутлаш Хустського району
Закарпатської області 90436
тел.: (03142) 4-20-23
ПРИМІТКИ
1. У 1991 році на Закарпатті проходили торжества, присвячені 1100-річчю утвердження Православ'я в цьому регіоні святими рівноапостольними Мефодіем і Кирилом.
2. Скурат К.Е. История Помсстньїх Православних Церквсй. М.. 1994. Т. 1. С. 114-116.
3. Мараморошсм називався один з чотирьох комітатів (жуп), де мешкали закарпатські русини за часів Австро-Угорської імперії. Він складався із сьогоднішніхХустськоіо.Тячівського,частин Міжгірськоіо і Рахівськогорайонів Закарпатської області України та прикордонної частини Румунії з містом Сиіет.
4. История Православной Христианской Церкви для карпаторусеких учени-ков народной и гражданской школьї. Ужгород, 1936. С. 41.
5. Тут існувала дворічна богословська школа при монастирі, в якій навчались а потім висвячувались на священнослужителів закарпатські юнаки (див.: Василий (Прошт), игум. История Мукачсвской спархии (с древнсйших времен до Псрвой мировой войньї 1914 г.). Мукачево, 1954. С. 439. (Машинопись)). Сьогодні Холмщина знаходиться в межах Польщі.
6. Евлогий (Георгиевскнй), митр. Путь моей жизни. М.. 1994. С. 236.
7. Дорофей (Филгт), митр. І Іасильственнос введенис унии в Закарпатьи 1646-1649 гг., борьба с ней и сс ликвидация в 1949 і оду; развитис Православной Церкви до ссго дня в Закарпатьи. Пряшсв, 1964. С. 232. (Машиноиись).
8. Палінчак М. Державно-церковні відносини на Закарпатті та в Східній Словаччині в 20 — середині 30-х років XX століття. Ужгород. 1996. С. 43.
9. Книга нротоколов в Свято-ІІиколаевском монастьіри с 1921 года. Протокол №1. (Рукопис) II Архів Ічького Свято-Миколаївського чоловічого монастиря.
10. Там же. протокол №9.
11. Там же, протокол №10.
12. Там же, протокол №11.
13. Пагиря В. Монастирі Закарпаття. Мукачево, 1994. С. 52.
14. Книга протокалов в Святої Іиколасвском монастьіри с 1921 года. Протокол №15.
15. Церковное торжество в Свято-Николасвском монастьре // Православньій Карпаторусский вестник. №3-4. Ужгород, 1936. С. 13.
16. Разгулов В. "Русский парижанин" на Подкарпатской Руси // Единство-плюс. Ужгород, 1993. 11 грудня. С. 4.
17. Таємне стає явним. Ужгород, 1965. С. 7.
18. Державний архів Закарпатської області (далі ДЛЗО). Ф. Р.-1490. Он. 4 д. Спр. 24. Арк. 7.
19. Пребывание в Москве єпископа Мукачсвского Владимира // Журнал Московской Патриархии. №11. 1945. С. 20.
20. ДАЗО. Ф. Р.-1490. Он. 4 д. Сир. 24. Арк. 2,4-5.
21. Там же. Арк. 11.
22. Там же. Арк. 3.
23. Там же. Ф. Р.-135. Он. 1. Сир. 295. Арк. 189.
24. Див.: Список и точное описание брати, живущих и живших в монасгыре Святителя о. Николая, что при селе Иза округа Хустскоіо в Карпатской Руси. (Рукопис) // Архів Ізького Свято-Миколаївського чоловічого монастиря.
25. Афонские рассказы. Париж. 1950. С. 150.
26. Святині Хустської єпархії. Свято-Миколаївський чоловічий монастир в селі Іза-Карпутлаш //Єпархіальні вісті. Мукачево, 2001. Грудень. С. 4.
27. Барбіл Б. Блажснніший Дорофсй // Срібна Земля. Ужгород, 1997. 28 квітня. С. 13.
28. Хроніка церковних подій //Єпархіальні вісті. Мукачево, 1992. Березень-квітень. С. 8.
29. Сирохман М. Церкви України. Закарпаття. Львів, 2000. С. 786.
30. У 2000 р. єпископ Агапіт був переведений на Мукачівську кафедру, керуючим Хустською єпархією було призначено єпископа (з 28.08.2004 р. архієпископ) Іоанна (Сіопко).
31. Торжество Православ'я на Закарпатті // Єпархіальні вісті. №8. Мукачсво.
32. 2001. Грудень. С1.
33. Там же.
34. Православна Церква сьогодні // Духовна криниця Карпат. Хуст. 2002. Лютий. С. 2.

   3328  просмотров
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру