ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
    Концепція участі Української Православної Церкви у боротьбі з поширенням ВІЛ/СНІД і роботі з людьми, які живуть із ВІЛ/СНІДом

Наприкінці XX століття Україна й інші країни СНД, услід за багатьма країнами світу, зіткнулися з епідемією ВІЛ-інфекції (ВІЛ – вірус імунодефіциту людини). Сьогодні епідемія ВІЛ, що вражає передусім молодь і економічно активне населення, вимагає величезних витрат для лікування хворих і є однією з найсерйозніших загроз для України та інших країн СНД. Живильним середовищем епідемії ВІЛ в Україні та країнах СНД є масове поширення асоціальних та аморальних форм поведінки: споживання ін'єкційних наркотиків і безладні статеві контакти. Водночас, почастішали випадки, коли зараження відбувається через халатність медичного персоналу, внаслідок зґвалтування, подружньої невірності. Зростає кількість дітей, які народилися від ВІЛ-інфікованих матерів. Захворювання, що спочатку поширювалося серед «груп ризику», поступово охоплює ширші кола населення.

Українська Православна Церква в особі священнослужителів і мирян бере участь у боротьбі з епідемією ВІЛ/СНІДу і у подоланні її наслідків.

Передусім, усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і людьми, Церква вважає своїм першочерговим обов’язком дати духовно-етичну оцінку епідемії ВІЛ/СНІДу. Соціальні й медичні чинники, які сприяють формуванню так званих «груп ризику», є лише опосередкованими, вторинними, причинами епідемії ВІЛ. Справжньою ж першопричиною і джерелом стрімкого поширення епідемії є множення гріху і беззаконня, втрата суспільством фундаментальних духовних цінностей, етичних засад і орієнтирів, що досягли не бачених раніше розмірів. Усі ці руйнівні процеси свідчать про тяжкі духовно-етичні недуги, які вразили суспільство, і які в разі їх подальшого розвитку можуть призвести до національної катастрофи.

Церква свідчить, що хвороби і пов'язані з ними страждання, зокрема відчуження і презирство з боку оточення, що переживають хворі, – це наслідки гріха, зневаги Богом заповіданих етичних норм та інтересів ближніх. Викриваючи гріх, Церква, за прикладом свого Господа, здійснює служіння милосердя і дияконії по відношенню до хворих. Церква веде роботу з наркозалежними, котрі складають основну групу ризику захворюваності на ВІЛ/СНІД. Останнім часом ВІЛ-інфіковані все частіше потрапляють у сферу пастирської опіки парафіяльних священиків.

Покликання Церкви в ситуації епідемії ВІЛ/СНІДу не відрізняється від століттями виконуваного нею служіння, покладеного на неї Богом. Водночас сучасна ситуація з епідемією ВІЛ/СНІДу є у багатьох відношеннях новою для Церкви і має свою специфіку, пов’язану із характером захворювання, його етичними коренями і соціальними наслідками, а також із масштабом епідемії.

Участь священнослужителів та мирян у боротьбі з поширенням ВІЛ/СНІДу і в роботі з ВІЛ-інфікованими вимагає не тільки інформування про основні особливості цієї епідемії, але й особливих роз'яснень богословського, етичного, канонічного і пастирського характеру. Необхідне також узгодження дій церковних структур різних рівнів: загальноцерковного, єпархіального і парафіяльного.

Виходячи із цієї потреби, Священний Синод Української Православної Церкви розглядає рішення щодо розробки концепції участі Православної Церкви у боротьбі з поширенням ВІЛ/СНІДу.

Концепція складається з трьох частин і додатку. У першій частині обгрунтовано ставлення Церкви до хвороби та хворих на ВІЛ/СНІД на основі традиційного церковного вчення про природу і значення страждань, хвороб та смерті. Друга частина присвячена внутрішнім завданням Церкви у зв'язку з епідемією ВІЛ, зокрема пастирським і дияконічним. У третій частині визначені напрями і форми взаємодії Церкви з державою і суспільством у справі профілактики і боротьби з поширенням ВІЛ/СНІДу. У додатку до Концепції наведено основну інформацію про особливості ВІЛ/СНІД.

Богословські та етичні аспекти хвороби

Цінність і призначення людини
Згідно з Божественним Одкровенням, що виражене в Священному Писанні, людина є вінцем творіння (Бут 1:26; Пс 8:6-9; пор. Сир 17:1-13), вона створена за образом і подобою Божою і тому має найбільшу цінність.

«Бог не створив смерті» (Прем 1:13). Він створив людину не для того, щоб дати їй померти (Єз. 18:32), але щоб вона жила (Прем 1:13 сл; 2:23). Хоча людина створена не безсмертною за природою, вона покликана Богом до вічного життя, котре можливе тільки як перебування людини у спілкуванні з Богом.

Гріх та його наслідки
Гріхопадіння – це духовний розрив людини з Богом. Внаслідок гріха тілесне існування людини від народження до смерті супроводять хвороби (Бут 2:17; 3:16-19; Рим 5:12, Рим 6:16; 8.6; 1 Кор 15:56; Євр 2:14,15; Як 1:15). У хворобах проявляється влада смерті над людиною (пор. Рим 5:14, 1 Кор 11:28-32).

Будучи причиною розриву між людиною і Богом, гріх вносить розрив і у відносини між членами людського суспільства, призводячи до взаємного відчуження, суперництва і ворожнечі, які посилюються (Бут 3:12; 4; 11:1-9).

Людська історія, що являє собою трагедію боговідступництва і, як наслідок, взаємного людського відчуження, сповнена гріха, жорстокості, егоїзму, людських страждань.

Христос – Іскупитель людини від гріху, хвороби і смерті
Згідно із вченням Церкви, Сам Бог приходить на допомогу людині, яка потрапила в полон гріховних пристрастей і, як наслідок, смерті.

Син Божий стає Сином Людським. Христос долає гріх і дає порятунок від нього (Мф 9:13; Лк 5:8). Христос зробився за нас «гріхом» (2 Кор 5:21) і «прокляттям», які накликані гріхом, і «спокутував нас від прокляття Закону» (Гал 3:13).

Зцілення від хвороб, очищення від гріху і позбавлення від страждань і смерті – суть плоди перемоги Христа над «князем миру цього», що «має державу смерті» (Ін. 12:31; Євр 2:14; Одкр 7:13 ). І хоча після пришестя Спасителя хвороба не зникає з лиця землі, Божественна сила, яка її врешті-решт переможе, вже діє на землі. Чудеса зцілень провіщають стан досконалості, яку людство знайде остаточно у Царстві Божому.

Смерть і воскресіння Господа Ісуса Христа відкривають шлях кожній людині до перемоги над гріхом і отримання вічного спасіння від смерті.

Християнське ставлення до хвороби і лікування
Людина прагне подолати хвороби, повернутися до нормального, здорового стану. Ставлення Церкви до медицини і лікарського покликання є безумовно позитивним. Звертаючись до тих, хто несе чернечий подвиг, преп. Діадох Фотікійській говорить, що «в кіновіях треба запрошувати лікаря для лікування хвороби» і не впадати «в пихатість і спокусу диявола, коли дехто заявляє, що не має потреби в лікарях» . «Піклування про людське здоров'я – душевне і тілесне – споконвіку є турботою Церкви», – говориться в Основах соціальної концепції Руської Православної Церкви. – При цьому Церква завжди пам'ятає біблійні слова про те, що «від Вишнього є лікування» (Сир 38:2).

Прикладом перенесення хвороб і страждань є Господь Ісус Христос, що поніс на Собі хвороби і страждання світу, як це було передбачено пророком Ісаєю, в образі раба Ягве, який потерпає (Іс. 53).

Хвороба і страждання можуть стати протиотрутою гріха, якщо приводять до усвідомлення недосконалості і тлінності земного існування людини. Страждання підштовхують християнина до духовного переосмислення свого життя перед лицем тієї повноти буття, яка можлива тільки в єдності і спілкуванні з Богом як Творцем світу і Спасителем людини у Христі. Хвороба може навчити людину співучасті у стражданнях іншого, порушити в ній почуття людської солідарності, єдності долі людського роду і обернути її погляд до Бога як до Небесного Отця. Хвороба нагадує людині про її смертність, проте для християнина смерть це не тільки запеклий ворог – вона пов'язана з надією на посмертне з'єднання з Богом, підставою до якої є пасхальна віра у воскреслого з мертвих Христа, Переможця смерті.

Разом з тим, православне Передання ніколи не розглядало хворобу і страждання як «ціну» для оплати наших гріхів, як неодмінну умову нашого звільнення від наслідків гріха і смерті. Страждання є наслідками гріховності людини і попущені Богом, але не є обов'язковими для спасіння і не мають бути предметом устремлінь віруючого, оскільки гріх можна подолати покаянням і виконанням заповідей Божих.

Святі отці не встановлюють однозначний звязок хвороби з гріхом. Так, преподобний Марк Подвижник говорить: «Не думай, що всяка скорбота находить на людей за гріхи» , а святитель Григорій Богослов, людина бездоганного етичного життя, кажучи про власну неміч, не вважає за можливе визначити її походження й причину: «Страждаю від хвороби і знемагаю тілом. Інші зарозумілі, можливо, сміються над моїми стражданнями. Слабнуть мої члени, і ноги ходять нетвердо. Не знаю, чи наслідок це стриманості, чи наслідок гріхів, чи яка-небудь боротьба» . Застерігає від поспішних висновків про причини хвороб і святитель Іоанн Златоуст: «Є багато людей безрозсудних, які з нещасть іншого виводять поганий висновок про його життя. Так було і з Іовом. Не знаючи за ним нічого поганого, говорили йому: за гріхи твої ти ще мало покараний (Іов 33:27). І Павла варвари прийняли за людину злочинну, коли єхидна повисла на руці його; тому і говорили: «Його, що врятувався від моря, суд Божий не залишає жити» (Діяння 28:4). І Сімей називав Давида людиновбивцею, склавши про нього таку погану думку за його нещастям». Твердою є позиція у цьому питанні і в святителя Філарета Московського: «Хто може зміряти глибину, дослідити шляхи Божих доль? Хто зважиться кожного хворого визнати осудженим і всяку хворобу вивіскою винності?» .

Хворі і Церква
Церква закликає людину до солідарності з іншими людьми, передусім із тими братами і сестрами, які страждають, переживають хвороби. Євангеліє закликає людину не просто до співчуття, але до діяльного прояву любові щодо ближнього через надання реальної допомоги у справах милосердя, в духовній і матеріальній підтримці потребуючих.

Люди, що страждають від різних захворювань, у тому числі важких і невиліковних, є предметом особливої турботи Церкви. Церква щоденно соборно молиться про дарування здоров'я і спасіння тим, хто хворіє. Таким чином виявляється загальноцерковна солідарність і зміцнюється єдність церковного Тіла, Главою якого є Сам Господь і Спаситель Ісус Христос.

У ставленні до тяжкого невідбутного страждання, до приреченої і відторгнутої людини любов Христова спрадавна виявляла себе як вища духовна сила, дії якої не керуються мирськими мірками, але можуть перемагати світ і нести спасіння приреченим. Праведники і святі Церкви, зустрічаючи тих, хто перебував між життям та смертю і втратив надію на одужання, виявляли не просто милосердя і співчуття, але любов безмірну, і ця любов була дійсно рятівною. Ця любов виливалася і на тих страждених, які стали вигнанцями, упослідженими і зневаженими, тих, кого соціальна мораль вважає не вартими співчуття. Любов до прокажених, до покараних злочинців, до людей, від яких усі з презирством або жахом відвернулися, – одвічна християнська євангельська чеснота. Спаситель Христос «прийшов призвати не праведників, а грішників до покаяння» (Мф 9:13) і поставив вище за закон силу любові і благодаті.

Образ Божий в людині не знищуваний навіть у стані гріха і відпадіння від Бога. Чужий гріх не може бути причиною для самозвеличення або презирства.

Церква навчає, що слід ненавидіти сам гріх і протистояти йому, але при цьому в жодному разі не переносити відчуття ненависті і неприйняття на людину, котра погрішила, згідно з принципом святих отців: «ненавидь гріх, але люби грішника». Перед лицем суду Божого всі люди є грішниками. Засуджуючи інших, вони часто впадають саме в той гріх, на який вказали своєму ближньому; або, помічаючи в ближньому одні гріхи, самі є в полоні інших.

В ситуації епідемії ВІЛ/СНІДу Церква силами її священнослужителів і вірних чад має зробити все можливе для того, щоб спроби людей з ВІЛ/СНІДом прийти у Церкву за підтримкою й утіхою не зустріли холоду байдужості, відчуження, а тим більше презирства й осуду. Церква повинна докласти всіх зусиль для того, щоб людина з ВІЛ/СНІДом могла знайти у Церкві дім Отчий, тиху гавань порятунку і дбайливу сім'ю.

У сучасному суспільстві, де часто культивуються жорстокість і ненависть, заохочується боротьба з іншими людьми за отримання високого соціального статусу і привласнення максимуму матеріальних благ, Церква має проповідувати словом і на ділі виявляти свою віру і переконаність в універсальності та абсолютній етичній цінності співчуття, милосердя, жертовної любові до ближнього.

Завдання з організації церковної роботи з людьми, які живуть із ВІЛ/СНІДОМ, та їхніми рідними

Робота з людьми, які живуть із ВІЛ/СНІДом, та їхніми рідними здійснюється в межах діяльності православної парафії або монастиря. Основними напрямами цієї роботи є:
а) пастирська турбота (воцерковлення, духовне піклування, сприяння входженню в літургійне життя спільноти);
б) дияконія (служіння милосердя);
в) освіта і катехизація.

Враховуючи особливості проблеми і те, що вона є новою, з метою найшвидшої підготовки священнослужителів і мирян для роботи з людьми, що живуть з ВІЛ/СНІДом, потрібні спеціальні заходи на єпархіальному і загальноцерковному рівні, такі як:

а) підготовка регламентуючої і методичної документації церковно-практичного характеру;
б) підготовка і поширення необхідної інформації (у тому числі видання відповідної літератури);
в) організаційна і координаційна діяльність у цій сфері;
г) підготовка священно- і церковнослужителів для пастирської і дияконічної роботи з людьми, що живуть з ВІЛ/СНІДом, та їхніми близькими.

Роль і завдання пастиря
У традиції православного пастирства основними напрямами служіння священика є: творення Таїн Божих, проповідь Слова Божого і піклувальне керівництво в духовному житті. Крім того, священик покликаний до організації громадського життя, у тому числі дияконічного і місіонерського служіння. Задачі пастиря в справі організації роботи з людьми, що живуть з ВІЛ/СНІДом, визначаються його провідною роллю в житті парафії.

Священицьке служіння – це передусім звершення Таїн Христових, тобто постійне творення і зміцнення Церкви за допомогою Боговстановлених Таїнств та інших тайнодіянь. Сама Церква є таїнством у найглибшому і всеосяжному значенні слова, і центром її сакраментального життя є Творення Таїн Божих сама свята Євхаристія. Служіння Слова і пастирська турбота про парафіян мають на меті гідну участь вірних у Євхаристії, через яку вони вступають у спілкування з Богом, «складаючи одне тіло у Христі» (Рим 12.5).

Для того, хто увірував у Христа і очистився Таїнством Покаяння, не може бути заборонений вхід до Царства Небесного. Так само й ВІЛ-інфікований не може бути відлученим від участі у Таїнстві Євхаристії.

Це ж стосується інших Таїнств. Люди, що живуть із ВІЛ/СНІДом і які під час своєї хвороби відкривають серце вірі у Христа і щиро бажають прийняти Таїнство Хрещення, повинні бути з любов'ю прийняті в церковне спілкування, так само як і хрещені, які не жили раніше церковним життям, але приносять покаяння Богу заради возз'єднання із Церквою.

Важливим завданням пастиря є сприяння залученню людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом, до парафіяльного життя, яке має починатися входженням у молитовний і літургійний ритм парафії.

Під час вирішення питання про безпеку для інших членів спільноти у разі участі у церковних Таїнствах людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом, слід керуватися наступним. З медичної точки зору (за умови відсутності у хворого відкритих ран, що кровоточать) немає перешкод для здійснення Таїнства Хрещення над ВІЛ-інфікованим у парафіяльному баптистерії, а також для здійснення над такими хворими Таїнств Миропомазання і Єлеосвячення. Цим можна керуватися і під час причащання ВІЛ-інфікованих, а також цілування ними ікон та інших святинь.

Поважаючи медичні рекомендації, віруючі пам'ятають, що Хрещення – це не «використання спільної ванни», а церковне Таїнство, і воду для його здійснення освячують. Це ж стосується і святинь, яких торкаються віруючі, і, передусім, найвищої Святині – Тіла і Крові Христових. За глибоким переконанням багатьох поколінь віруючих, передавання інфекції через лжицю, занурювану в істинну Кров Христову, неможливе.

За словом преподобного Іоанна Дамаскіна, «хліб і вино не є образ тіла і крові Христа (хай не буде!), але – саме тіло Господа – обожнене» . Навіть у час епідемій чуми в середньовічній Європі не було ніяких свідчень того, що священики або диякони, споживаючи дари після Євхаристії, хворіли частіше, ніж решта населення.

Проте, у тих випадках, коли виникає збентеження, і недовірливим людям здається, що для них існує ризик зараження ВІЛ через Причастя, можна зробити кроки для мінімізації передбачуваного ризику. Достатньо просити парафіян ширше відкривати рота, аби священик міг перекинути лжицю в роті причасника, і щоб таким чином лжиця не контактувала із слиною. Священик також може публічно або особисто звернутися до тих членів парафії, які відчувають себе хворими (не обов'язково на ВІЛ/СНІД, але й на інші інфекційні захворювання, наприклад, грип), з проханням підходити до Причастя останніми.

Але передусім священик має за допомогою повчань і проповіді нагадувати віруючим, що Святе Причастя подає Бог «на зцілення душі і тіла», що необхідно підходити до Причастя з вірою та любов'ю, вбачаючи в ньому «врачевство бессмертия», за словом священномученика Ігнатія Богоносця.

Однією з форм духовної допомоги членам парафії, котрі живуть з ВІЛ/СНІДом, можуть стати особливі молебні за їхнє здоров'я, а також залучення особливих прохань за них до сугубої єктенії. У ряді парафій Української Православної Церкви вже роками існує традиція спеціальних щомісячних молебнів за здоров'я людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом.

Церковна проповідь
Після висвячення у священний сан пастир одержує дар свідчити від повноти Церковного Передання. Священик покликаний до постійної проповіді Слова Божого і тлумачення Євангелія стосовно життя общини і кожного християнина. Церковна проповідь має бути звернена до потреб і проблем теперішнього світу і людини, вирішувати які слід у світлі Божественного Одкровення і вчення Церкви.

Ситуація з епідемією ВІЛ/СНІДу в Україні та інших країнах, причини її поширення, а також ставлення суспільства до хворих на ВІЛ/СНІД мають спонукати священнослужителів частіше звертатися до цієї проблеми у проповіді. При цьому, викриваючи гріх і бездуховність, які є справжнім джерелом поширення епідемії, водночас слід наполягати на принципі святих отців «ненавидь гріх, але люби грішника», викриваючи фарисейство і гріховну навичку осуду інших.

Священик має привертати увагу віруючих до заклику Спасителя про діяльну любов до ближніх, насамперед до хворих, знедолених, ув’язнених, відкинених суспільством.

Пастирська опіка осіб, що живуть з ВІЛ/СНІДом
Найважливішою умовою і принципом пастирської опіки є співчутлива, жертовна любов пастиря до своїх підопічних. При цьому улюбленим видом пастирства святих отців є діяльність лікаря .

«Лікування» душі має здійснюватися з урахуванням індивідуальних особливостей тих, хто потребує такого лікування. Кожна людина, яка звертається до священика, є складним і унікальним поєднанням рис духовних, душевних, психологічних, фізіологічних, соціальних і культурних. Важливою умовою дієвої пастирської турботи є здатність розпізнати і врахувати всі ці індивідуальні особливості.

Слід пам'ятати, що існує багато різних способів зараження і ситуацій, в яких людина з ВІЛ/СНІДом могла заразитися. ВІЛ-інфікований може виявитися зовсім не безнадійним грішником.

Священик має ставитися до ВІЛ-інфікованого як до будь-якої іншої людини, що має серйозне захворювання.

Людина, що живе з ВІЛ, відчуває надзвичайне психологічне навантаження, яке особливо важко переносити одразу після отримання звістки про позитивний ВІЛ-статус. Цей психологічний тягар підсилюють інші обставини: неприйняття суспільством, втрата сенсу життя, відчуття страху. Пастир має проявляти максимальну увагу до людини з ВІЛ/СНІДом, яка до нього звернулася. Перш за все, важливо допомогти їй подолати відчай і знайти надію. Духовне окормлення необхідно здійснювати з урахуванням динаміки хвороби і ступеню прийняття діагнозу.

Основне завдання пастиря при спілкуванні з ВІЛ-інфікованим – допомогти знайти справжній сенс життя, зустрітися з Христом. Водночас слід усвідомлювати, що досвід духовного життя у людей різний і що прихід до Бога не буває однаковим. Слід бути готовими до того, що пастирська турбота про ВІЛ-інфікованого потребуватиме тривалого спілкування, багатьох зусиль і особливого терпіння.

Пастирю, що надає підтримку ВІЛ-інфікованому, слід мати на увазі, що звернення такого хворого до Церкви може мати різні причини і зовсім не обов'язково є наслідком свідомої віри.

Найважливіший принцип спілкування священика з ВІЛ-інфікованими – конфіденційність.

Священик має закликати людину, що живе з ВІЛ/СНІДом, відповідально ставитися до себе самої і до своїх близьких. Щодо себе особисто хворому слід лікуватися і вести здоровий спосіб життя, щодо своїх близьких – робити все можливе, щоб вони не заразилися. Хворий також може принести користь суспільству, зокрема, допомагаючи не тільки ВІЛ-інфікованим, але всім, хто потребує підтримки, щоб перемогти психологічне навантаження і відчай.

Для священика, котрий опікується людьми, що живуть із ВІЛ/СНІДом, корисно знати про особливості протікання хвороби, специфікe лікування і його доступності, методи подолання труднощів, пов'язаних із соціальною адаптацією. Йому слід постійно поповнювати свої знання, звертаючись до спеціальної літератури і консультацій із фахівцями відповідних медичних установ. Якщо священик відчуває брак компетентності у спеціальних питаннях (медичних, психологічних, правових, соціально-адаптаційних), йому слід порекомендувати ВІЛ-інфікованому звернутися до відповідної медико-соціальної установи.

Спеціальні питання пастирської опіки
Пастирська опіка поза парафією
Священику слід надавати увагу відвідинам ВІЛ-інфікованих вдома, в лікарні, у хоспісі, особливо це стосується хворих, що перебувають у термінальній стадії.

Велике значення матиме наявність у священика досвіду пастирської турботи про вмираючих, особливо недостатньо церковних. Особливістю поширення ВІЛ/СНІДу є те, що в термінальній стадії можуть перебувати люди молодого віку, багато хто з досвідом вживання наркотичних речовин.

У разі інфікування і смерті подружжя може виникнути питання про подальшу долю дітей і близьких, які були на їхньому утриманні, і можуть потребувати тієї чи іншої допомоги з боку парафії.

Важливою є пастирська робота священика з ВІЛ-інфікованими у в'язницях. У зв'язку з високим ступенем поширеності наркоманії і ВІЛ-інфекції серед ув'язнених, велике значення має підготовленість священика для роботи з цією категорією осіб.

Питання сімейної етики в пастирській опіці осіб, що живуть з ВІЛ/СНІДом

Факт виявлення ВІЛ-інфекції в одного або в обох членів подружжя, як правило, є серйозним випробуванням для сім'ї. Такі ситуації вимагають особливої пастирської уваги і такту.

Окремий випадок – питання про вступ до шлюбу осіб, з яких хтось один ВІЛ-інфікований. Майбутні чоловік і жінка, у разі рішучого наміру одружитися, повинні ясно усвідомлювати, що існує ризик зараження чоловіка (жінки) і майбутніх дітей. Пастирю в такій ситуації слід зробити все можливе, щоб таке рішення не було лише результатом тимчасової емоційної реакції: воно має бути виваженим, відповідальним, духовно й етично мотивованим. При вирішенні питань подружнього інтимного спілкування у таких подружніх парах слід мати на увазі наступне. Інтимний контакт у разі інфікування когось одного з подружжя означає ризик інфікування іншого, а якщо інфіковані обоє – існує ризик реінфекції.

Разом з цим сучасні профілактичні і терапевтичні засоби знижують ризик передачі ВІЛ-інфекції від матері дитині, що відкриває можливість народження здорових дітей у сім'ях, де один або обоє члени подружжя , ВІЛ-інфіковані. У таких ситуаціях слід рекомендувати подружжю обов’язковий медичний нагляд.

Роль священика робота з людьми, що живуть із ВІЛ/СНІДом
Велике значення в роботі священика має така організація парафіяльного життя, при якій церковна община зможе усвідомити своє особливе покликання - свідчити і служити, покладеного на Церкву. Для цього необхідна велика і наполеглива праця, зокрема, по організації конкретних дияконічних ініціатив.

Роль і завдання мирян
У справі піклування про ВІЛ-інфікованих значна роль належить мирянам, покликаним у межах своєї церковної общини виконувати обов’язок служіння милосердя, покладений на християн Господом.

Парафії можуть організовувати найрізноманітнішу дияконічну діяльність, залежно від зовнішньої ситуації, у якій вони перебувають, і тих людських та інших ресурсів, які має у своєму розпорядженні парафія. Часто організаційно дияконічна діяльність парафії тісно пов'язана з роботою сестринства або братства, тому всі нижченаведені рекомендації стосуються й їхньої роботи.

Там, де це необхідно, на парафіях слід створювати служби надання духовної і психологічної допомоги людям, що живуть з ВІЛ/СНІДом, а також їхнім близьким. У роботі цих служб мають брати участь спеціально підготовлені миряни і священнослужителі. При парафіях можуть бути створені телефони довіри з проблем ВІЛ/СНІДу, на яких також надаватиметься психологічна і духовна підтримка фахівцями з числа мирян і священнослужителів.

Парафіяльні патронажні служби, що опікуються хворими і людьми похилого віку в лікарнях на дому, можуть доглядати і ВІЛ-інфікованих. Сестри милосердя та інші фахівці, що працюють у хоспісах та хоспісних групах, можуть допомагати і людям, які живуть з ВІЛ/СНІДом. Миряни, котрі беруть участь в тюремному служінні, можуть надавати психологічну і духовну підтримку ВІЛ-інфікованим, які перебувають у місцях позбавлення волі, вести роз’яснювальну роботу зі службовцями в’язниць відносно ВІЛ-інфекції і людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом. Важливим напрямом роботи є реабілітація наркозалежних ВІЛ-інфікованих. Для цього створюють спеціальні реабілітаційні програми і центри при парафіях і монастирях.

Усі ці види парафіяльного служіння відносно людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом, і їхніх близьких вимагають спеціальної підготовки і навчання.

Важливе значення в парафіяльній дияконії має залучення ВІЛ-інфікованих до активної соціальної та іншої парафіяльної роботи.

Освіта і катехизація на парафіяльному рівні
Священнослужитель має вести роз’яснювальну роботу щодо ВІЛ-інфекції і осіб, які живуть з ВІЛ/СНІДом, повідомляючи парафіянам об’єктивну і достовірну інформацію. Цю роботу слід вести як серед дорослих (через проповідь, пастирські бесіди, в недільних школах для дорослих), так і серед дітей. Освітню і виховну роботу з дітьми стосовно ВІЛ-інфекції можна проводити у межах роботи парафіяльних недільних шкіл, спеціалізованих парафіяльних дитячих та молодіжних програм, у літніх таборах. Основна її мета – прищеплення християнських етичних принципів та орієнтирів, засвоївши які діти змогли б самостійно і відповідально контролювати свою поведінку. Освітня й виховна робота в парафії має враховувати ті реальні небезпеки, з якими стикається сучасна молодь, і навчати, як їх уникати. Слід з раннього віку виховувати дітей у дусі пошани сімейних цінностей і традицій, подружньої вірності і цнотливості, милосердя і співчуття.

Монастирі
Завдяки організації та внутрішньому устрою життя монастирі надають добру можливість для реабілітації осіб, які живуть з ВІЛ/СНІДом. Тому при монастирях доцільно створювати центри реабілітації для ВІЛ-інфікованих, а до подібних центрів для наркозалежних приймати людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом.

Спеціалізовані церковні організації
Корисно створювати спеціалізовані церковні організації з надання різної допомоги ВІЛ-інфікованим та їхнім близьким. Ці центри можуть, крім усього іншого, навчати парафіяльних дияконічних працівників роботи з людьми, враженими ВІЛ/СНІДом. Роботу з ВІЛ-інфікованими можна проводити і на базі існуючих церковних організацій, наприклад, спеціалізованих центрів з реабілітації наркозалежних, які вже діють у ряді міст. При таких центрах можна було б відкривати спеціалізовані підрозділи з духовно-психологічної реабілітації ВІЛ-інфікованих, організації паліативного догляду за хворими вдома та ін.

Єпархіальний рівень
Соціальним відділам єпархій Української Православної Церкви слід залучити до сфери своєї діяльності роботу з людьми, що живуть з ВІЛ/СНІДом, координуючи і підтримуючи цю діяльність у парафіях, сестринствах і братствах, у монастирях і спеціалізованих церковних організаціях.

Необхідно вести роз’яснювальну роботу серед священнослужителів щодо ВІЛ, необхідності і способів надання підтримки ВІЛ-інфікованим, особливостей літургійної практики і душпастирства.

Єпархіальні пастирські наради
Питання пастирського піклування про ВІЛ-інфікованих і весь комплекс проблем, пов’язаних із цим, має стати предметом обговорення і вивчення на єпархіальних пастирських нарадах: від отримання об’єктивної наукової інформації про ВІЛ-інфекцію, шляхи зараження і профілактики, психологічні особливості людей, що дізналися про свій позитивний ВІЛ-статус, і до аналізу накопиченого досвіду вирішення складних етичних, пастирських і церковно-практичних питань.

Єпархіальні пастирські наради можуть стати інструментом налагодження співпраці парафій в організації спільних дияконічних ініціатив для допомоги людям, котрі живуть з ВІЛ/СНІДом, і їх близьким (наприклад, опікування дитячих будинків для дітей, народжених ВІЛ-інфікованими жінками, організація телефонів довіри і т.д.), рівно ж як для вирішення конкретних проблем окремих ВІЛ-інфікованих.

Курси з підготовки пастирів і мирян для роботи з людьми, які живуть з ВІЛ/СНІДом

Важливе значення в організації участі Церкви в боротьбі з поширенням епідемії ВІЛ/СНІДу має спеціальна підготовка і перепідготовка священнослужителів, як майбутніх, так і тих, хто вже несе свій парафіяльний послух.

У зв'язку з цим слід вважати за необхідне в межах учбового процесу Духовних шкіл УПЦ проведення спеціальних курсів та інших освітніх заходів щодо різних аспектів пастирської опіки людей, котрі живуть з ВІЛ/СНІДом. Також доцільно проводити регулярні єпархіальні, міжєпархіальні, загальноцерковні пастирські курси для священнослужителів, де б вони одержували необхідні відомості про хворобу ВІЛ/СНІД та принципи й методи пастирської опіки ВІЛ-інфікованих.

Слід організовувати дияконічну підготовку мирян для служіння милосердя і турботи про людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом.

Координація та інформація
Для ефективної роботи з надання допомоги людям, котрі живуть з ВІЛ/СНІДом, необхідна координація відповідних ініціатив як на єпархіальному, так і на загальноцерковному рівні, а також обмін різною, зокрема методичною, правовою і медико-психологічною інформацією між ними.

Загальноцерковний рівень
Необхідно створювати постійні робочі групи, які складатимуться із священнослужителів, професорів та викладачів духовних шкіл, фахівців з етики, біоетики, єпархіальних громад православних лікарів, представників Міністерства охорони здоров’я, інших державних відомств і суспільних організацій. Ці групи мають розробити рекомендації, як організовувати пастирську та дияконічну соціально-психологічну опіку Церкви людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом, а також як вирішувати найскладніші практичні питання.

Соціальна й освітньо-виховна діяльність Церкви у царині протидії плширенню епідемії ВІЛ/СНІДу, а також у сфері пастирської і дияконічної роботи з ВІЛ-інфікованими, що здійснюється в єпархіях і в спеціалізованих церковних організаціях, має бути зкоординована на загальноцерковному рівні. Це забезпечить спільні підходи до розв’язання складних канонічних і пастирських проблем, сприятиме виробленню церковної позиції у зв’язках із світськими організаціями, охоплюватиме питання забезпечення інформаційної і методичної бази для організації тих чи інших форм допомоги ВІЛ-інфікованим, навчання священнослужителів і мирян.

Співпраця з державою і суспільством
Зважаючи на епідемію ВІЛ/СНІДу, найважливішими напрямами діяльності Української Православної Церкви в її відносинах із державою і суспільством є:
1) Викриття гріха і невпинний заклик до зміцнення духовно-етичних засад держави і суспільства;
2) Співпраця у сфері освіти, етичного виховання і ЗМІ;
3) Взаємодія у сфері соціальної роботи і служіння милосердя.

Співпраця в справі етичного виховання
Основним засобом протидії поширенню епідемії ВІЛ/СНІДу є зміцнення духовних та етичних норм у суспільстві, що реалізується за допомогою духовного виховання.

Церква і виховання підростаючого покоління
Українська Православна Церква традиційно відігравала провідну роль у справі виховання моральності, патріотизму, громадянськості та соціальної відповідальності молоді, сприяючи затвердженню в суспільстві цінностей духовно-етичного характеру.

У сучасних умовах Церква здатна авторитетно й ясно говорити молоді про складні питання етико-екзистенційного та ціннісно-змістожиттєвого характеру, тим самим всемірно сприяючи зміцненню духовного й фізичного здоров’я нації.

Церква є відкритою до широкої співпраці з державою і суспільством у сфері духовно-етичного виховання і освіти дітей та молоді, розвитку освітньої й просвітницької роботи з профілактики ВІЛ і наркоманії серед дітей та підлітків, у створенні церковних і спільних з громадськими і державними організаціями освітніх та навчальних програм з профілактики ВІЛ/СНІДу. При цьому Українська Православна Церква вважає за необхідне виступати проти спрощених схем, коли так звана сексуальна просвіта сприймається як панацея від усіх хвороб, єдиний засіб виховання й освіти молоді в питаннях профілактики СНІДу. Церква не вважає за можливе співпрацювати з тими суспільними силами, які, експлуатуючи тему СНІДу і ВІЛ-інфекції, обстоюють спосіб життя, поведінкові норми та етичні погляди, неприйнятні для християнської моралі. Така принципова позиція не виключає готовності Церкви до відкритого діалогу за всім спектром складних аксіологічних, медичних, соціальних проблем, що виникають у контексті проблематики ВІЛ/СНІДу.

Для досягнення консенсусу Церкви і суспільства в питаннях участі релігійних інститутів в духовно-етичному вихованні учнівської та студентської молоді важливою є позиція держави. Церква, яка в межах соціального партнерства бере участь у духовно-етичному вихованні, формуванні громадянської позиції й відчуття соціальної відповідальності молоді, має право чекати від держави послідовних дій щодо узаконення присутності Православ’я в освітній сфері.

Церква і ЗМІ
Беручи до уваги особливу значущість ЗМІ у справі формування суспільної моральності в умовах інформаційного суспільства, Церква співпрацює з іншими суспільними організаціями і державними структурами, бере активну участь у діяльності ЗМІ (див. «Основи соціальної концепції Української Православної Церкви»).

Сучасні тенденції розвитку політики ЗМІ не сприяють зміцненню суспільної моральності. Таким чином, сучасне телебачення, завдяки безлічі фільмів і програм, пройнятих культом насильства, свавілля, аморальності, розбещеності, несе чималу частку відповідальності за руйнування етичних засад суспільства. Той факт, що ЗМІ є приватними і комерційними, не знімає з них відповідальності за антисоціальні наслідки їхньої діяльності.

Засоби масової інформації, насамперед телебачення, могли б стати важливим засобом боротьби із поширенням ВІЛ/СНІДу. Але при цьому інформаційні кампанії із попередження ВІЛ/СНІДу та наркоманії не зможуть бути ефективними, залишаючись поза етичними засадама. Необхідно вказати на реальну альтернативу наркотикам, моральній розбещеності, бездуховності. Зусилля держави, суспільства та Церкви мають спільно формувати державну інформаційну політику, спрямовану на творення твердих духовно-етичних орієнтирів і соціальної відповідальності.

Чималу користь у справі етичної освіти може принести такий засіб комунікації й інформації як Інтернет, що є для багатьох молодих людей постійним середовищем спілкування, отримання знань та інформації.

Дияконія та соціальне служіння
Найважливішими напрямами роботи Церкви щодо запобігання розповсюдженню ВІЛ/СНІДу і турботи про ВІЛ-інфікованих у сфері соціальної діяльності, де можлива співпраця з суспільними організаціями і державними структурами, є:
створення церковної антиСНІД-мережі, покликаної здійснювати координацію православних ініціатив у сфері профілактики і боротьби зі СНІДом;
підтримка церковно-громадських проектів на місцях із створення консультаційних служб і телефонів довіри з проблем ВІЛ/СНІДу;
сприяння соціальній реабілітації і захисту прав людей, вражених ВІЛ/СНІДом;
юридичне консультування ВІЛ-інфікованих та їхніх рідних;
психологічна допомога людям, котрі живуть з ВІЛ/СНІДом (у медичних установах (лікарнях, клініках, пологових будинках), в місцях позбавлення волі тощо), а також їхнім рідним;
догляд за дітьми-сиротами, народженими від ВІЛ-інфікованих матерів;
патронаж і догляд за ВІЛ-позитивними дітьми-сиротами;
патронаж і догляд за дорослими ВІЛ-інфікованими, у тому числі в термінальній стадії;
робота в закладах пенітенціарної системи, у тому числі з ВІЛ-інфікованими ув’язненими.

Ефективна церковна робота неможлива без організації системи підготовки і перепідготовки священнослужителів, церковних соціальних працівників, які займаються проблемами СНІДу. Враховуючи медичну і соціальну специфіку епідемії, тут також доцільна співпраця Церкви з державними і суспільними організаціями.

Основними напрямами у цій сфері є:
медико-психологічна підготовка священнослужителів, покликаних духовно піклуватися про людей, котрі живуть з ВІЛ/СНІДом (у тому числі в умовах пенітенціарної системи);

підготовка соціальних працівників (наприклад, патронажних сестер) і консультантів (телефони довіри, консультаційні центри) для роботи з ВІЛ-інфікованими і їхніми близькими;

проведення семінарів, круглих столів, тренінгів та інших методичних, освітніх і просвітницьких заходів, присвячених різним проблемам профілактики і боротьби зі СНІДом;

видання методичних посібників для священнослужителів і церковних соціальних працівників, які працюють з ВІЛ-інфікованими та їхніми близькими, що доглядають за хворими з ВІЛ/СНІДом;

консультування згідно з методами православного соціального служіння у сфері профілактики і боротьби зі СНІДом.

Соціальне партнерство Церкви і держави
Необхідною умовою ефективної боротьби з поширенням епідемії ВІЛ/СНІДу має стати соціальне партнерство, що реалізовуватиметься у контексті діалогу та інституційної співпраці Церкви, держави і суспільства.

У царині церковно-державного партнерства у такій роботі Українська Православна Церква визнає пріоритетною співпрацю з міністерствами, крайовими відомствами, їх структурними підрозділами як відповідно до раніше підписаних угод, так і виходячи з теперішніх домовленостей.

Розвиваючи своє соціальне служіння у сфері профілактики і боротьби зі СНІДом, Українська Православна Церква бере участь у роботі міжвідомчих і міжсекторальних рад і комітетів з вироблення і реалізації державної політики з питань ВІЛ/СНІДу, в діяльності державних, церковних та міжнародних центрів з ВІЛ/СНІДу.

Основні відомості про ВІЛ/СНІД
Сьогодні епідемія вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) стрімко поширюється у багатьох країнах світу. Нині, 20 років по тому, за оцінками ЮНЕЙДС від СНІДу вже померло 30 мільйонів людей, а ще 37,8 мільйонів (діапазон від 34,6 до 42,3 млн.) у світі живуть із ВІЛ, і за роки, що пройшли з часу виявлення ВІЛ, не вдалося знайти методів специфічного захисту від цього вірусу.

За останніми даними, кількість людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом в Україні, нині складає 1% дорослого населення.

В Україні випадки з ВІЛ-інфекцією почали реєструвати з 1987 року. До 1994 року включно зареєстровано всього 183 випадки серед громадян України (основним шляхом передачі ВІЛ був гетеросексуальний) та 215 серед іноземців (головним чином серед іноземних студентів). За Законом того часу іноземців із ВІЛ-інфекцією депортували з України.

Початком епідемії в Україні вважається 1995 рік, коли було зареєстровано 1490 нових випадків ВІЛ-інфекції. Понад 80% з них серед – споживачі ін’єкційних наркотиків. Відтоді тенденція збільшення кількості ВІЛ-інфікованих набула сталого характеру та зберігається донині.
Станом на 01.11.2004 року в Україні офіційно зареєстровано понад 72 тисячі ВІЛ-інфікованих громадян і 310 іноземців. Серед ВІЛ-інфікованих є понад 8 тисяч дітей, більшість із яких народжені жінками, інфікованими ВІЛ. СНІД – термінальна стадія ВІЛ-інфекції – діагностовано у 8403 пацієнтів, з них 5005 уже померли від СНІДу.

Споживачі ін’єкційних наркотиків складають наркотиков составляют 62% загальної кількості ВІЛ-інфікованих.

Від початку реєстрації ВІЛ-інфекції найбільша кількість випадків зареєстрована у 2003 році – понад 10 тисяч людей. У 2004 р. лише за 10 місяців зафіксовано 10 тисяч нових випадків зараження ВІЛ, тобто 1000 і більше випадків ВІЛ-інфекції на місяць.

Розповсюдженість ВІЛ-інфекції у різних регіонах України нерівномірна. Найвищі показники в Одещині, Миколаївщині, Дніпропетровщині, Донеччині, АР Крим та м. Севастополі. На ці 6 регіонів припадає 70% усіх випадків.

Найнижчі показники у західних регіонах України: Закарпатті, Івано-Франківщині, Рівненщині, Тернопільщині, Львівщині, Буковині, Волині. НА ці 7 областей припадає трохи більше 4 % усіх випадків.

Переважна більшість ВІЛ-інфікованих зареєстрована серед групи осіб у віці від 20 до 29 років та від 30 до 39 років, тобто серед найпрацездатнішого репродуктивного населення.

Споживачі ін’єкційних наркотиків і надалі є рушійною силою епідемії в Україні. Ця група найвищого ризику інфікування. Певне зниження з 1998 року не відображає справжньої ситуації, оскільки воно є наслідком зміни стратегії тестування (діагностики) у зв’язку з новою редакцією Закону прослід, передбачається добровільність тестування.

Загальні відомості про хворобу
Вірус імунодефіциту людини відноситься до сімейства ретровірусів, підродини лентивірусів (повільних вірусів). Потрапляючи до організму, ВІЛ атакує Т-лімфоцити – клітини, що відіграють важливу роль в імунній системі, і паразитує на них. Протягом деякого часу руйнування Т-лімфоцитів компенсується появою нових клітин, проте з часом їхня кількість зменшується, що і є основою формування імунного дефіциту. У результаті організм ВІЛ-інфікованої людини стає уразливим для мікробів, бактерій, грибків, поступово втрачаючи здатність чинити їм опір.

В організмі інфікованої людини ВІЛ присутній майже у всіх біологічних рідинах, проте в достатній для зараження концентрації він міститься тільки в крові, речовинах, що виділяються чоловічими і жіночими статевими органами, грудному молоці.

Шляхи зараження
Існують такі шляхи передачі ВІЛ-інфекції:
Статевий – через сексуальний контакт.
Парентеральний (пов’язаний з порушенням цілісності шкіряних покривів і слизових оболонок) – через пряме попадання. вірусу в організм. Таким шляхом вірус передається при переливанні інфікованої крові або її продуктів, при трансплантації органів, при застосуванні в лікувальних установах забруднених кров’ю інструментів, при користуванні однією голкою або спільним розчином споживачами ін'єкційних наркотиків.
Вертикальний – від матері до дитини під час вагітності, пологів або годування грудьми.

Умови передачі вірусу
Для того, щоб відбулося інфікування, необхідні такі умови:
Наявність вірусу в організмі.
Достатня кількість вірусу. У крові вірус міститься в дуже високій концентрації, і її невеликої кількості може бути достатньо для зараження. Інших рідин для передачі вірусу потрібно значно більше.

ВІЛ має потрапити до кровоточу. ВІЛ може проникнути в організм тільки через відкриті рани або шляхом контакту з травмованими слизовими оболонками.

В інших рідинах, окрім перерахованих вище, ВІЛ міститься у дуже низькій концентрації, внаслідок чого вони не є інфекційно небезпечними.

Контакт із ВІЛ, навіть у високих концентраціях, не завжди призводить до зараження, а неушкоджена шкіра і слизова оболонка є надійними перешкодами на шляху ВІЛ та інших вірусів і бактерій.

ВІЛ є вірусом імунодефіциту людини і не може передаватися тваринам або через них. Проведені дослідження свідчать про те, що кровоссальні комахи не є носіями ВІЛ-інфекції.

Дослідження також показують, що ВІЛ не передається через побутові контакти. Не можна інфікуватися ВІЛ внаслідок рукостискання, обіймів, дружніх поцілунків або повітряно-краплинним шляхом. Не можна заразитися через сидіння унітазу, спільний рушник або постільну білизну, під час користування басейном, лазнею і спортивним залом, через питні фонтанчики або дверні ручки, через спільний посуд, їжу.

ВІЛ надзвичайно чутливий до зовнішніх дій і гине при використанні усіх відомих засобів дезинфекції навіть у незначній концентрації. ВІЛ втрачає активність при кипінні протягом 1-5 хв., а також при різкій зміні кислотно-лужного балансу середовища. Згубними для ВІЛ є сонячне і штучне ультрафіолетове випромінювання, а також усі види іонізуючого випромінювання. Є дані про те, що ВІЛ втрачає активність під впливом захисних ферментів, що містяться в слині і поті.

Унаслідок численних епідеміологічних спостережень було виявлено, що за низької температури вірус здатний зберігатися багато років.

Перебіг хвороби
ВІЛ-інфекція характеризується багаторічним прогресуванням, клінічно пов’язаним із зниженням імунітету, що призводить до розвитку важких форм опортуністичних (вторинних) захворювань. У переважній більшості випадків розвиток ВІЛ-інфекції закінчується смертю зараженої ВІЛ людини.

Середню тривалість життя інфікованої людини сьогодні оцінюють у 12 років. Інтервал між зараженням і розвитком симптомів СНІДу за відсутності антиретровірусної терапії складає в середньому 9-10 років. Тривалість хвороби пов’язана із шляхом зараження, способом життя, віком, статтю, расою, доступністю сучасного лікування, супутніми захворюваннями і інфекціями, якістю їжі і субтипом вірусу.

Основними лабораторними показниками стану здоровя ВІЛ-інфікованого є імунний статус і вірусне навантаження.

Стадії ВІЛ-інфекції
У своєму розвитку ВІЛ-інфекція проходить декілька стадій, які розподіляються таким чином:
Стадія інкубації – період від моменту зараження до появи реакції організму у вигляді клінічних проявів "гострої інфекції" і/або вироблення антитіл. Тривалість її зазвичай складає від 3 тижнів до 3 місяців.

Стадія первинних проявів – продовжується активна реплікація ВІЛ в організмі. З’являються перші симптоми захворювання і/або починається вироблення антитіл.
Субклінічна стадія – прогресування імунодефіциту, поступове зниження рівня СБ4-лімфоцитів. Тривалість цієї стадії може варіюватися від 2-3 до 20 і більше років, а в середньому становить 6-7 років.

Стадія вторинних захворювань – на фоні імунодефіциту розвиваються вторинні (опортуністичні) захворювання (інфекційні і/або онкологічні).
Термінальна стадія – розвиток вторинних захворювань стає незворотним. Противірусна терапія і терапія вторинних захворювань неефективна, і хворий гине протягом декількох місяців.

ВІЛ/СНІД і наркоманія
Поширення ВІЛ в Україні має свої особливості. Якщо в світі головний шлях передачі вірусу (70 %) – статеві контакти, то в Україні переважна більшість нових випадків пов’язана із внутрішньовенним введенням наркотиків. Сьогодні Україна переживає епідемію наркоманії, і саме на її тлі безпрецедентними темпами поширюється ВІЛ.

Найбільш ураженими на Україні є: Донеччина (14 082), Дніпропетровщина (12 311), Одещина (9 569), Миколаївщина (4 406), АР Крим (4 362), Луганщина (2 000), Харківщина (1 870), Запоріжжя (1 736), Черкащина (1 596), Полтавщина (1 273), м. Київ (2 518), м. Севастополь (883).

Превалює парентеральный шлях передачі ВІЛ-інфекції (внутрішньовенним вживанням наркотичних речовин), основна категорія ВІЛ-інфікованих - особи 20-39 років. Серед наркоманів майже 80 % – особи, які не досягли 30 років. Найшвидше зростає захворюваність серед підлітків. Кожному третьому з виявлених уперше споживачів наркотиків менше 20 років.

У багатьох країнах Європи споживання наркотиків стає частиною «молодіжної культури». За останні 5 років майже удвічі збільшилася кількість хворих на наркоманію, в 6-8 разів зросло вживання наркотиків серед школярів і студентів, є випадки формування наркозалежності у 8-9 і навіть у 6-річних дітей. За даними експертів, смертність наркоманів зросла втричі (від передозування – в 3,7 рази). Середня тривалість їхнього життя після початку вживання наркотичних засобів складає 4-4,5 роки. Зростає злочинність, пов’язана з наркотиками.

Соціальні і соціально-психологічні наслідки поширення ВІЛ/СНІДу
Більшість людей, що дізналися про свій діагноз «ВІЛ-інфекція», одразу ж відчувають важке психологічне навантаження: депресію, тривогу, страх, порушення сну, труднощі з концентрацією уваги, відчуття вини, безпорадність, відчай. В перший момент у них нерідко виникають думки про самогубство. Деякі люди в такі кризові моменти шукають полегшення в алкоголі або наркотиках, що тільки погіршує їхній стан, для інших діагноз стає імпульсом для переосмислення і зміни свого життя, переоцінки цінностей.

Душевні стани, які виникають у людини в даному випадку, пов’язані з тим, що часто діагноз стає несподіванкою і потрібен час, щоб його прийняти і адаптуватися до життя у новій реальності.

Епідемія ВІЛ призвела до виникнення в суспільстві негативних стереотипів по відношенню до ВІЛ-інфікованих, необґрунтованих забобонів і міфів, що породжують страхи. Багато хто помилково вважає, що ВІЛ-інфіковані «заразливі» при побутовому спілкуванні або що захворювання неодмінно відображається на їхній зовнішності (чорними плямами на обличчі, загниванням ділянок тіла та ін.).

Подібні уявлення призводять до утиску прав ВІЛ-інфікованих, до навішування наличок. Внаслідок цього знижується соціальний статус ВІЛ-інфікованих, нерідко людину звільняють з роботи після розкриття діагнозу. Людина з діагнозом ВІЛ/СНІД потрапляє під подвійний тиск: по-перше, вона переносить надзвичайно важкий стрес від страху смерті, втрати внутрішньої цілісності і свідомості буття, а по-друге, стикається із жорстокою ворожістю, гидливістю, презирством і дискримінацією. До важких переживань з приводу свого діагнозу і здоров’я додаються страждання, викликані розривом відносин з близькими. Страх за своїх близьких, які теж можуть бути дискриміновані, необхідність приховувати діагноз, відчуття безпорадності й безнадійності значною мірою визначають душевний стан людей, інфікованих ВІЛ.

Хибні стереотипи щодо ВІЛ і людей, які живуть з цим діагнозом, спричиняють легковажне ставлення інших до питань профілактики, помилкове відчуття заспокоєності щодо можливості власного зараження, небажання оцінити і змінити власну поведінку. Все це приводить до стрімкого зростання захворюваності ВІЛ.





 Диакон Василий ПЕЧЕВИСТЫЙ. Церковь против СПИДа
 Священник Владимир ШМАЛИЙ. Исцеление страданием
 Профилактика ВИЧ/СПИДа: христианский взгляд
 Митрополит Минский и Слуцкий ФИЛАРЕТ, Патриарший Экзарх Белоруссии. Эпидемия СПИДа как результат нравственного упадка общества
 Светлана АНТОНЯК. «Позитивные» граждане Украины
 «Когда я вижу брошенный шприц, тут же начинаю просить: «Господи помилуй!» (Исповедь бывшего наркомана)
 Священник Николай БЕЦЕНКО. «Помощь наркозависимому — это воцерковление его души»
 Сергей БАРШАЙ. В духовной брани с эпидемией страсти
 Сергей БАРШАЙ. Пандемия на рубеже тысячелетий
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру