ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Архієпископ Хмельницький і Шепетівський АНТОНІЙ.   “Господь нам дарує перемогу”

22.03.2005
Вітальне слово учасникам круглого столу, присвяченому 60-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні та 61-й річниці визволення Проскурівщини від німецько-фашистських загарбників.

Напередодні 61-ї річниці визволення Проскурівщини від німецько-фашистських загарбників і 60-річного Ювілею Перемоги у Великій Вітчизняній війні Дух Святий зібрав нас під зводами цього Свято-Покровського кафедрального собору, щоб вшанувати пам’ять тих, хто ціною власного життя, визволив нашу Вітчизну від чуми фашизму.

Метою нашого зібрання є дослідження героїчної діяльності Православної Церкви у роки Великої Вітчизняної війни, ролі фактору духовності та віри у перемозі.

Перед Великою Вітчизняною війною за статистикою в нашій державі діяло лише три відсотки дореволюційних парафій, більшість священнослужителів були розстріляні, або відбували строки у тюрмах та на засланнях.

Але незважаючи на те, що Православна Церква у ті роки була в опалі безбожного режиму, вона не залишила народ під час смертельної небезпеки. Православна Церква «благословляла небесним благословенням народний ратний подвиг», закликаючи у годину небезпеки згуртуватися усім, незалежно від соціального положення, у єдиному прагненні боронити нашу Вітчизну. У відповідь на ці заклики йшли добровольцями на фронт не лише юнаки, але й сиві діди, з єдиним прагненням покласти своє життя за честь, щастя і майбутнє нашої Вітчизни.

З часів святого князя Володимира – хрестителя Русі – руські дружини йшли у бій під стягом з зображенням Спаса Нерукотворного, сповідаючи тим самим свою віру.
Ми усі пам’ятаємо про те, як преподобний Сергій Радонєжський благословив благовірного князя Димитрія Донського на битву й дав йому на допомогу іноків - богатирів Пересвєта і Ослябю.

Віруючою людиною був Олександр Васильович Суворов. Він добре знав богослужіння, співав у церковному хорі, завжди у битвах покладаючи надію на Божу допомогу. “Помилуй Бог!” – було улюбленим виразом славетного воєначальника.

Глибоко віруючою людиною був адмірал Феодор Ушаков, якого Церква причислила до ліку святих; Віруючою людиною був навіть і сучасний військовий діяч Георгій Костянтинович Жуков.

Незважаючи на безбожний режим, більшість солдатів й офіцерів у роки Великої Вітчизняної війни мали на грудях маленький хрестик, або скромний образок, якими матері благословляли їх на війну.

В усі часи було дуже важливо, щоб воїн був людиною, осяяною світлом правди Христової, людиною мужньою, але разом із тим доброю, високоморальною та кришталево чистою. І лише завдяки цьому переміг наш народ у роки Великої Вітчизняної війни. Переміг не лише військовою майстерністю, але й чистотою та силою православного духу.

Віра є найважливіша сила, складова, яка внутрішньо укріпляє воїна. Значно частіше, ніж інші люди, воїн дивиться в обличчя смерті, й нерідко він мусить зважитися на самопожертву, а така свідома рішимість можлива лише тоді, коли людина усвідомлює, що таке життя і що таке - смерть з позицій вічності.

Небагато хто знає, що після початку Великої Вітчизняної, вже 22 червня 1941 року, у перший же день війни, раніш за усіх політичних діячів, митрополит Сергій (Страгородський), містоблюститель Московського патріаршого престолу, виступив із посланням до віруючих, у якому писав: “Не вперше доводиться нашому народу витримувати такі випробування, але з допомогою Божою і на цей раз він переможе фашистську силу.

Наші діди й прадіди не падали духом і виходили переможцями з важких битв минулого, пам’ятаючи про священний борг перед Батьківщиною й вірою...

Православна наша Церква завжди розділяла долю народу. Разом із ним вона несла випробування й утішалася успіхами. Не залишить вона народу свого й зараз. Благословляє вона небесним благословенням й грядущий народний подвиг. Господь нам дарує перемогу!”

З перших днів війни православне населення країни жваво відгукнулося на звернення Митрополита Сергія “трудами й пожертвуваннями сприяти нашим воїнам – захисникам Вітчизни”, усі парафії організовували збори грошових пожертвувань та різних необхідних речей на потреби оборони.


Одним з найяскравіших свідчень про участь Церкви у всенародному подвигу у роки війни став збір церковних пожертвувань на створення танкової колони імені Димитрія Донського. За думкою владики Сергія, Церква знову, як за часів Димитрія Донського, посилає на допомогу нашим воїнам своє благословення – видиму ознаку того, що вона ніколи не залишить воїнів.

Церква благословила й організувала збір коштів у фонд допомоги дітям й сім’ям військових, які загинули за Батьківщину.

Серед чад Православної Церкви, її священнослужителів та мирян було чимало безпосередніх учасників Великої Вітчизняної війни, багато хто з них був нагороджений найвищими нагородами. Це і Святитель Лука (Войно-Ясинецький), архієпископ Леонід (Лобачев), архієпископ Краснодарський Олексій та багато інших.

Прийшовши у себе після шоку перших днів війни, Сталін, який ні на хвилину не припиняв репресій проти Православної Церкви, звертаючись до народу, заговорив мовою ним же гнаної Церкви: “Браття й сестри…”, — саме так починалися його послання.

Віруючих у рядах тих, хто приймав участь у боях, було багато, але не лише фронт творив перемогу, віруюче населення трудилося у тилу й на окупованій ворогом території, допомагаючи партизанському руху.

Сильно ослаблена постійними утисками й гоніннями зі сторони безбожного режиму, поставлена поза законом, не дивлячись на те, що у 1939 році на Україні збереглося лише 3 % дореволюційних парафій, Православна Церква у роки війни усе ще була значною духовною й моральною силою, що допомогло нашому народу отримати довгоочікувану перемогу над фашизмом.

Церква й армія допомагали нашому народу духовно усвідомлювати свій громадянський борг у минулому, нам у гармонії стосунків належить будувати нашу Державу й у майбутньому!





 Архиепископ Хмельницкий и Шепетовский АНТОНИЙ. «Отношения Церкви и власти в Подольском крае можно назвать симфоническими»
 Священник Владимир ЗЕЛИНСКИЙ. "БЛАЖЕН ПУТЬ…" (К кончине митрополита Антония Сурожского)
 Митрополит Чернігівський і Ніжинський АНТОНІЙ. «Ми молимося, щоб в лоно нашої рідної УПЦ повернулися з розколу обмануті вівці»
 АНТОНІЙ Архієпископ Хмельницький і Шепетівський
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру