ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Протодиякон Сергій КОСОВСЬКИЙ, диякон Іоанн ДІДЕНКО.   З історії дияконії

20.12.2004
Як ми знаємо, активна участь у благодійній діяльності є однією з головних православних традицій.

Перші богадільні
Організована соціальна опіка з’явилася спочатку в Сирії, а потім розповсюдилась по всьому візантійському світу. Наприклад, один єпископ в Сирії утримував госпіталь для жінок, які бідували. У Римі до III століття було зареєстровано більше 1500 осіб, які отримували подаяння, в основному це були вдови. Місто було розділене на частини, і благодійну діяльність в кожній з них контролювали сім дияконів. Відомо також, що св. Василій Великий вважав своїм обов’язком піклуватися про розвиток благодійних інститутів в Каппадокії. Біля 372 року він заснував перший великий благодійний центр під назвою “Василіас”, де була лікарня, приміщення для догляду за прокаженими, кімнати для мореплавців і постійний персонал, до складу якого входили лікарі та ченці. Перші християни в Єрусалимі продавали свою власність і на гроші, які були зібрані таким чином, годували і ховали бідних, сиріт, літніх людей та в’язнів.

Богослужіння в Древній Церкві не було відірване від служіння суспільству. Диякони в Східній Церкві відповідали за соціальну опіку, літургійне і пастирське служіння, учительство, і поховальну дияконію. Соціальна діяльність Церкви швидко набула організаційних форм. Щодня в Єрусалимі всім нужденним та знедоленим роздавали їжу та одяг.

Державна благодійність
Після того, як християнство стало державною релігією, влада почала підтримувати Церкву в соціальній сфері, поклавши тим самим кінець певній спонтанності в діяльності перших християнських громад. Найбільш вражаючим проявом такого підходу були ретельно розроблені державні благодійні служби для конкретних груп нужденних. Після X століття нові благодійні організації, як правило, були пов’язані з монастирями, що відігравали провідну роль у соціальній діяльності того часу.

Благодійна діяльність мала досить значні масштаби: в одній хроніці говориться про 7 тисяч бідних, яким, згідно зі спеціально розробленою програмою, надавалася підтримка в Олександрії. На думку св. Іоанна Златоуста, в Константинополі налічувалось 50 тисяч тих, хто потребував матеріальної допомоги від Церкви.

Падіння Візантії
Візантійська система партнерства між Церквою та державою в справі соціального опікунства визначалась одним з важливих факторів, що був пов’язаний зі зростаючим значенням монастирів. Але після VIII століття, коли в Єгипті і на Близькому Сході запанував іслам, тим більше, коли в XV столітті відбулось падіння Константинополя і створення Оттоманської імперії в південно-східній Європі, історичний розвиток православного церковного життя був у значній мірі перерваний. Права християн, які складали більшість населення Балкан, були обмежені, і сильно вплинуло на послаблення соціальної ролі Церкви.

У середині XVII століття Антіохійський Патріарх Макарій відвідав Грузію, яка лише частково знаходилася під владою імперії. Там він доклав усіх зусиль для того, щоб поліпшити духовний і матеріальний стан населення шляхом проведення широкої пастирської діяльності та церковних реформ. Зокрема, він сприяв розвитку шовководства, що дозволило вирішити проблему пошуку джерел доходу для місцевих мешканців. Патріарх засудив торгівлю рабами, заплатив викуп за звільнення християнських полонених і навіть відлучив від Церкви одного єпископа, який продав декількох зі своїх власних людей.

По мірі просування Оттоманської імперії на Балкани та Близький Схід, Православна Церква поступово втрачала свій вплив. Єдина велика Православна Церква, яка зберегла свої позиції на той час, була в Росії, і лише тут продовжувала існувати історична спадкоємність соціальної діяльності Церкви, а християнська дияконія отримала нові форми.

Благодійність на Русі
Коли середньовічні руські князівства прийняли візантійське християнство, соціальна відповідальність Церкви була сприйнята як її складова частина. За прикладом Візантії монастирі створювали соціальні організації. У Київській Русі особливо піклувалися про літніх людей та жебраків. “Жебрак був для благодійника найкращим богомольцем, молитовним заступником, душевним доброчинником...”, — говорив історик Ключевський.

Прп. Сергій Радонезький прагнув пов’язати містичну і соціальну задачі Церкви і наполягав на необхідності активної ролі Церкви у відповідь на зовнішні загрози. Прп. Іосиф Волоцький підкреслював, що однією з реформ соціальної діяльності монастирів є допомога нужденним. Сам преподобний під час великого голоду годував більш ніж 70 тисяч осіб.

Церква не завжди користувалася підтримкою царської влади. Петро Великий скасувавши патріаршество, прагнув усунути Церкву від соціальної роботи. Катерина Велика закрила майже половину монастирів, в результаті цього значно зменшилось число монахів. Це мало згубні наслідки для Росії, де монастирі були практично єдиними культурними і благодійними центрами. Але соціальна діяльність Церкви не припинилася, і до XIX століття вона набула нових форм. Протягом XIX століття значення благодійної і просвітницької діяльності Православної Церкви поступово зростало. Почалося відродження традиційних православних братств і сестринств.
Православні братства і сестринства.

Традицію братств можна розглядати як особливу і характерну форму православної дияконічної діяльності, що з’явилася, в основному, на терені слов’янських земель. Засновані спочатку як добровільні спілки духовенства і мирян для протидії латинському прозелітизму і захисту Православія в XVI столітті, ці братства вели широку добродійну та місіонерську діяльність з метою протистояння діям католицьких церков. У XIX столітті швидко зросла кількість православних добродійних організації. До кінця століття благодійністю займалася майже кожна парафія столиці. Однією з таких добродійних організацій було Товариство Олександра Невського, яке в 1905 році налічувало 75 тисяч членів, мало школи, проводило публічні лекції і утримувало дияконські організації. Ця робота була спрямована, перш за все, на надання медичної допомоги і охорону здоров’я, створення благодійних їдалень, притулків для сиріт, а також боротьбу з таким негативним явищем, як пияцтво. Деякі парафії навіть створили свої власні товариства взаємодопомоги.

Одним з визначних прикладів православного служіння є благодійна діяльність великої княгині Єлизавети. У 1909 році в Москві вона заснувала Марфо-Маріїнську жіночу обитель і сестринство. Обитель швидко перетворилася на процвітаючий духовний і добродійний центр, що складався з лікарні і лазарету для бідних і безробітних. Сестри також відвідували хворих вдома. Тільки в 1913 році лазарет надав безкоштовні медичні консультації для 11 тисяч хворих. Аптека безкоштовно або за низькою ціною забезпечувала ліками, а їдальня готувала щодня до 300 безкоштовних обідів і доставляла продукти в сім’ї робітників і одиноких матерів. Було відкрито сирітський будинок, при якому готували дівчаток до вступу в сестринство або до санітарної служби. Марфо-Маріїнська обитель проводила велику просвітницьку діяльність: були відкриті бібліотека, недільна школа, регулярно читались лекції для народу, як правило, духовного характеру.

Добродійна діяльність продовжувалася і в роки Першої світової війни. На Помісному Церковному Соборі 1917–18 рр. як одне з найважливіших вирішувалось питання про відновлення ролі соціального служіння Церкви. На жаль, події, пов’язані з жовтневою революцією, не дозволили втілити в життя цю ідею.

Соціальна робота в еміграції
У XX столітті в російській еміграції була широко відома своєю благодійністю Марія Скобцова, недавно канонізована Вселенським Патріархатом. Вона була талановитим богословом і письменницею, врятувала багатьох від нацистського терору і, зрештою, померла мученицькою смертю в концтаборі Равенсбрюк в 1945 році. Живучи у вигнанні у Франції, мати Марія займалась соціальною роботою і літературною діяльністю. У 1935 році вона разом з іншими представниками російської інтелігенції в еміграції (Миколою Бердяєвим і о. Сергієм Булгаковим) заснувала добродійну організацію “Православна дія”. Основним напрямом її діяльності було створення притулків, таборів, робота в лікарнях і допомога людям похилого віку.

З самого початку Церква незмінно проповідувала ідеал дияконії як невід’ємної частини християнського життя разом з мучеництвом та сповідництвом. Старий Завіт наводить багато прикладів служіння ближньому як богоугодної справи, і пророки часто постають захисниками вдів та сиріт. Євангельські заповіді блаженств повинні бути соціальною основою справедливості і виховувати в нас почуття відповідальності перед усіма обездоленими, тобто тими, хто потребує нашої допомоги.


 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру