ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Тетяна КУРІННА.   Культурно-освітня та благодійна діяльність православного духовенства на початку ХХ-го століття

Історія Української Православної Церкви входить сьогодні в коло найбільш актуальних проблем минулого. Особливо цікавим є питання про вплив православного духовенства на процес культурного розвитку українського народу. Адже, незважаючи на наявність багатьох дослідників, ця проблема залишається не розкритою до кінця. Виходячи з цього, ми вважаємо доцільним розповісти про культурно-освітню, просвітницьку, наукову й благодійну діяльність православного духовенства на Середньому Подніпров’ї, Пороссі та Потясменні (місцевості вздовж річок Дніпро, Рось, Тясмин) у ХІХ – на початку ХХ ст…

Вивчення цієї сторінки української історії показує: православне духовенство регіону становило основу національно-культурного пласту тодішнього суспільства. Найважливішою складовою участі кращих представників православної церкви у культурному русі була їх освітньо-виховна функція — функція формування людських та морально-етичних норм, релігійного світогляду, національно-інтегруючого чинника.

Митрополит Московський і Коломенський Філарет у філософсько-теологічній праці “Собрание мнений и отзывов” аналізував проблеми виховання і освіти початку ХІХ ст. Він прозорливо звертав увагу на те, що моральне виховання є основою всього виховання. Митрополит обгрунтовано вказував: “тільки за допомогою виховання благочестивого і морального можна створити землероба, ремісника, промисловця, торговця, трудолюбивим, чесним, здібним, влаштувати свій благоустрій і бути справним членом суспільства”. Ці зміркування не втратили актуальності і нині в освіті регіону.

Відомий російський вчений С. Южаков в унікальному виданні “Великої енциклопедії” подав не лише докладний опис духовних закладів імперії, в тому числі і на території України, — академій, семінарій, училищ та їх генезис з кінця XVІІ до початку ХХ ст., але і достатньо широко показав місце та роль благодійництва церкви у розвитку освіти. В праці наведено статистику державного, церковного благодійного фінансування, штати духовних закладів, кількість студентів та учнів, назви та зміст предметів, а також поетапне освітянське реформування, розвиток і діяльність вищої і середньої духовної та народної освіти в Україні.

Система народної освіти з першої половини ХІХ до початку ХХ ст. була такою: середні навчальні заклади, церковно-парафіяльні школи, міністерські училища, земські училища, спеціальні навчальні заклади, позашкільні просвітницькі заходи. Все це, а також роль церкви і благодійності у справі розвитку освіти в Черкаському повіті Київської губернії, дослідив А.В. Чугаєв у роботі “Описание и справочная книга Черкасского уезда Киевской губернии”.

Як відомо, “монастир” у перекладі з грецької означає відлюднене місце, релігійна громада ченців або черниць, що з належними їм землями та капіталами становили церковно-громадські організації. Тому не випадково, що монастирі Середнього Подніпров’я знаходилися серед реліктових лісів мальовничої незайманої природи, як правило, в безлюдних місцях, де особливо відчувався вплив природи на церковних людей.

Серед цих монастирів особливе місце належало Трахтемирівському Успенському монастирю, який є одним з найдавніших монастирів часів Київської Русі в Пороссі. Монастир за своїми характеристиками та значенням не поступався монастирям “слов’янського Єрусалима” — Києва. Тому не дивно, що згодом саме Трахтемирів стане важливим осередком українського козацтва. Створений при монастирі лікувальний заклад надавав необхідну медичну допомогу пораненим козакам та всім тим, хто її потребував.

Відомий французький архітектор і мандрівник Гійом Левассер де Боплан у своїх описах зазначав: “За рішенням сейму 1596 р. права війська Запорізького на монастир були скасовані і Трахтемирів разом з монастирем переведений у держання Гієроніма Гуляницького. В 1601 р., заграючи з козацтвом, уряд прийняв рішення про відновлення козацького патронату, але тільки після смерті Гуляницького. Згідно Ольшаницької угоди 1617 р. військо запорізьке отримало у володіння Трахтемирів. Що стосується монастиря, то він повинен обмежитися функціями шпитального”.

Не менш важливе значення у XVI ст. відігравав і Канівський монастир. Саме він став своєрідною козацькою святинею. Літні запорожці, що вже не могли брати участі в походах і боях, почали селитися та доживали віку на Чернечій горі, неподалік канівського монастиря5.Тобто Чернеча гора стала своєрідною духовною святинею України, першим центром, де почало зароджуватись благодійництво на Пороссі.

Більшість православних монастирів Черкащини — Золотоніський, Ірдинський, Корсунсько-Петропавлівський і Онуфріївський, Лебединський Георгіївський, Мань-ківський, Медведівський, Мотронинський, Мошногірський Вознесенський і Мошногірський Петропавлівський, Уманський були засновані приблизно в другій половині XVI – першій половині XVII століття.

Окрім господарсько-економічної діяльності, монастирі покликані були відігравати надзвичайно важливу соціальну роль. Досить часто для певної частини людей вони ставали єдиним притулком та обителлю. Тому й не дивно, що “монастырь строился, – як писав В. Ключевський, – при содействии целого общества, городского или сельского. Монастырь был нужен городу и сельскому округу, чтобы обывателям было где постричься в старости и при смерти и “устроить душу” посмертным поминовением”.

За підрахунками професора О. Клібанова, у XVIII ст. в Києві вже було 26 чоловічих, 8 жіночих монастирів, на Лівобережній Україні — 24 чоловічих і 4 жіночих, на Правобережжі України знаходилося 106 чоловічих і 17 жіночих монастирів. Всього в Україні було 156 чоловічих і 30 жіночих монастирів.

Черкаські монастирі підпорядковувалися Київській Духовній консисторії, створеній близько 1700 р., яка проіснувала до 1919 року. Київська Духовна консисторія була адміністративним органом православної церкви в межах єпархії. Їй належала адміністративна, виконавча судова влада.

Справи Київської Духовної консисторії про відкриття церковних шкіл і призначення в них учителів за 1740–1799 рр., про монастирські бібліотеки, а також накази Київського митрополита про відкриття шкіл для священиків, що перейшли від унії в правління (1798), справи про введення екзаменів по Закону Божому у всіх училищах військового і громадянського відомства (1751)10 підтверджують думку, що монастирі були своєрідними острівками освіти і благодійництва.

Таким чином, в Центральній Україні було засновано три центри високої духовності, де будувалися козацькі монастирі: Межигірський — біля одвічної української столиці Києва, Трахтемирівський — біля нашої духовної столиці Канева, Мотронинський — біля козацької столиці Чигирина”. До козацьких святинь Середнього Подніпров’я відносилися також Самарський, Лебединський та Мошенський Вознесенський монастирі. В кожній обителі існувала невеличка бібліотека в 200–400 томів. В деяких монастирях функціонували школи, іконописні майстерні та ін.

Виходячи з цього, український вчений-геолог, член президії Товариства охорони природи, голова Всеукраїнської секції охорони надр, член-кореспондент Української екологічної академії наук, голова добродійного фонду “Чигиринське відродження”

О. С. Щириця писав: “Столиці, як бачимо, прив’язані до духовних центрів. Геологічне залягання гірських порід обумовило породження високих духовних центрів, бо саме тут природа заклала силу свою — творче начало добра. Тут у клекоті боїв добро боролося зі злом, хоч не завжди перемагало, кому як везло…”. Широка благодійна діяльність монастирів уздовж річок Рось, Тясмин — повчально-переконливий урок сьогоденню. Саме тут, в “сакральному кільці” українства, повною мірою проявилося багатогранне творче начало добра.

В 1-й половині ХІХ століття на пожертвування приватних осіб і товариств відкривалися богадільні, в яких вводився гуртожитковий статут. Часто на чолі таких закладів ставали засновниці. Потім уряд почав влаштовувати жіночі общини. Общини часто перейменовувалися в гуртожиткові монастирі, причому даним монастирям ставилася умова, щоб вони утримували який-небудь богоугодний заклад: богадільню, притулок, лікарню, школу і т. п. Так, при Лебединському Миколаївському другокласному монастирі з 1858 р. відкрито Лебединське чотирикласне дівоче училище. У цьому закладі на вакансії безкоштовного навчання приймалися сироти Київської єпархії. До джерел утримання Лебединського Духовного училища, крім асигнувань митрополита Київського Арсенія та пожертвувань монастиря отримано на користь сиріт майже 500 крб. Отже, благодійність на Середньому Подніпров’ї, Пороссі та Потясменні формувалась трьома факторами — природою, вихованням та мистецтвом.

Історія української школи була пов’язана з Церквою, бо народилася в її надрах. В Україні церковні школи існували завжди, але тільки народні церковні школи обслуговували загальні потреби населення. Наприклад, в 1822 р. у Городищі відкрито першу церковно-парафіяльну школу на 30 учнів.

Середні і вищі церковні школи були спеціальні, вони готували пастирів. Тільки жіночі єпархіальні училища були церковними середніми школами, які давали загальну освіту. Таким чином, на Київську консисторію випала місія створення фундаменту народної освіти в Київській губернії, в тому числі і Черкаському повіті.

Черкаське духовне правління — колегіальний заклад, що здійснював церковне керівництво на території повіту. Члени правління призначалися єпархіальною владою. Благочинні округів підпорядковувалися Черкаському духовному правлінню і являлися адміністративно-судовими посадовими особами православного духовенства. Важливі документи про діяльність благочиній на терені Черкащини знаходяться в Черкаському обласному державному архіві. Наприклад, у фонді благочинного ІІІ округу Черкаського повіту Київської губернії містечка Городище зберігаються документи, що охоплюють хронологічні рамки з 1853 до 1915 рр. Вони представлені копіями указів Київської Духовної консисторії, рапортами священиків про наділ церквам земельних ділянок, про використання церковних коштів, відомостями про відпуск грошей на утримання парафіяльних церков, про відкриття в селах церковно-парафіяльних шкіл і їх утримання в Черкаському повіті.

Фонд благочинного V округу Черкаського повіту с. Млієва у 1853–1916 рр. повідомляє про стан церков, культурно-просвітницьку, благодійну діяльність елітарних родин Поросся та Потясмення. Наприклад, згідно з кліровими відомостями 1851 р. названого фонду стали відомі найменування сіл і церков V благочинного округу в контексті нинішньої Городищини і Корсунщини на землях Мошногородищенського маєтку князів Воронцових: с. Завадівка — церква Різдва Богородиці; с. Черепин — Троїцька; с. Деренківець — Успенська; с. Деренківець — Миколаївська; с. Драбівська — Успенська; с. Ставросілля — Предтечівська; с. Мліїв — Троїцька; м. Городище —Михайлівська; м. Городище — Покровська; м. Городище — Преображенська; с.Свинарка — Петропавлівська; с.Валява — Покровська; с.Валява — Введенська.

Родина Воронцових надавала грошову допомогу церквам і монастирям, часто виконувала господарське забезпечення культових установ. Зокрема, в 1833 році Мошногірський Вознесенський монастир отримав грошову допомогу від князя Михайла Семеновича на ремонт головної Вознесенської церкви монастиря і родинної церкви Пресвятої Богородиці, де покоїлись його батьки — графи Семен і Катерина Воронцови. За кошти власників ремонтувалися храми, монастирські будівлі, надавалася грошова і матеріальна допомога від князів Воронцових, графів Бобринських, родини Симиренків, Хропалів, Яхненків та ін. Тому кращих представників даних родин можна назвати ктиторами. Традиційно до найдавніших форм культурної благодійності в Україні належали ктиторство і патронат. Природа патронату ще не вивчена і має різне наукове тлумачення. Одні вважають, що патронат був справою благочестивих ревнителів церкви, які будували на своїх землях храми, поставляючи все необхідне; надавали притулок і допомогу старцям, сиротам, потерпілим. Як ктиторство, так і патронат позитивно впливали на закладання фундаменту освіти в регіоні.
У витоків народної освіти краю була відома православна українська родина Симиренків. Зокрема, в родинному Млієві у 1858 році закінчена побудова дерев’яної церкви на честь св. прмч. архідиякона Стефана, а також будинку для квартирування священо- і церковнослужителів і училища для дітей робітників цукрозаводу фірмою братів Яхненків і Симиренка. Для забезпечення на майбутні часи утримання духовенства новозбудованої церкви і училища благодійні власники заводу внесли в кредитні заклади достатню суму на “всегдашние проценты”.

В 1857 р. у Млієві діяло парафіяльне училище. Цю школу відвідав Т.Г. Шевченко. У спогадах про відвідини Шевченком Млієва Михайло Чалий пише, що в училищі було 150 учнів і 7 вчителів, викладання велось за програмою технічних училищ. П.Клебановський твердить, що школа була 5-ти класною, а в іншому приміщенні містилась окрема школа, де викладали Катерина і Настя Хропалівни та Гоголь-Яновська.

Недільну школу для дорослих почесні громадяни брати Яхненки і Симиренко відкрили в будинку парафіяльного училища. В ній навчали вчителі та місцевий парафіяльний священик. В недільній школі вивчали Закон Божий, читання, письмо і перші чотири правила арифметики.

Педагогічна система ще з сорокових років XIX ст. корінилася в ідеї “нравственно воспитывающего обучения”. Але це не означало, що всі науки повинні викладатися з релігійної точки зору. “Сначала нужно прочно напечатать в сознании и сердце основные нравственные истины, а затем на подобном крепком фундаменте строить всю систему научного образования. По мере углубления научного образования нравственные идеи должны иметь значение высших руководительных начал”. Так, школи для духовного блага своїх вихованців зупинялися на двох основних моментах: на освіті розуму і вихованні серця — істинного центру духовного життя. Але ця теорія не була науково обгрунтованою.

Таким чином, початок діяльності церковнопарафіяльних шкіл на терені Середнього Подніпров’я, Поросся і Потясмення відноситься до 50–60-х років XIX ст. Так Київський митрополит Ісидор 31 серпня 1859 р. виконав розпорядження, “чтобы во всех местечках и селах, где еще не заведены училища, были открыты в самых домах священников школы, если таковых не будет устроено со стороны сельскаго общества, и чтобы в школах сих учили чтению и письму и преподавали Закон Божий применительно к понятиям сельских детей”. Ще з більшою ревністю турбувався про розширення діяльності церковно-парафіяльних шкіл митрополит Арсеній, який дав цим школам організацію, установив в повітах спостерігачів-інспекторів шкіл, відкрив при Консисторії особливий навчальний стіл, всіляко заохочував священиків, які працювали на ниві народної освіти.

Перші церковно-парафіяльні школи в Черкаському повіті відкриті в 1859 р. в с. Надточаївці В’язівської волості і с. Хмельні Межиріуської. В 1860 р. відкрилися школи: в Байбузах, Бузукові, Валяві, Воробіївці, Жаботині (при Миколаївській церкві), Калиновій, Ксаверові, Кумейках, Куцівці, Лузі, Межиріччі, Мельникові, Михайлівці, Плескачівці, Руській Поляні, Сагунівці, Сердюківці, Степанках, Станіславчику, Талдиках, Хацьках, Хлистунівці і Хрещатику, всього 23 школи.
Редакційна комісія по підготовці селянської реформи вивчала досвід аналогічних реформ в Прусії. Створений комітет по духовно- навчальній реформі на чолі з архієпископом херсонським Дмитром (Муретовим) вивчав постановку справи освіти в духовних закладах Франції, країні, як відомо, не православної31. До 1863 року цей комітет розробив нарешті проект реформ духовно-навчальних закладів і він був розісланий по всіх єпархіях для обговорення. Швидкі темпи форсування освіти, земельна реформа викликали труднощі. Відомий дослідник соціально-економічного життя краю другої половини ХІХ століття професор П. Р. Сльозкін, відзначаючи благодійну активність княгині Є.Воронцової в Мошногірському маєтку, відзначав, що її “діяльність припала на роки великої реформи 1861 р. Новий управляючий М.П. Яровий, людина чесна і добра, але мало знаюча справу і реальне становище селян, повів справу таким чином, що здійснення реформи проводилося не так, як того можна було б чекати і як того бажали гуманні власники Мошногородищенських маєтностей. Внаслідок його нерозпорядливості в процесі наділення селян землею сталося багато непорозумінь, які давались взнаки і на початку ХХ ст.”32 При звільненні селян княгиня Воронцова пожертвувала капітал в 30 тис. крб., щоб селяни розподілили цю суму по всіх поселеннях маєтку, утворили б із цих грошей сільські банки, давали б односельчанам позики і утримували лікарні в містечках Мошни і Городище. Справами цих лікарень і цим капіталом, за заповітом княгині Є.К. Воронцової, повинен був відати громадський комітет під головуванням управляючого маєтком”.

Разом з цим небувалі труднощі випали і на розвиток освіти в маєтностях, розміщених в двох містечках — Мошни і Городище та ще чотирнадцяти селах. Зокрема, на землях мошногородищенських маєтностей князів Воронцових знаходилося 17 церков. Православна родина Воронцових була меценатами і ктиторами церков Хлистунівської Михайлівської, Деренківських Успенської та Миколаївської, Драбівської Успенської, Старосільської Успенської, Мліївської Троїцької, Городищенських Покровської і Михайлівської, Свинарської Петропавлівської, Валявських Введенської і Покровської, Гетьнозірської Покровської, Байбузької Успенської, Мошенських Преображенської і Успенської, Хрещатицької Покровської, Тубільської Миколаївської34. Таким чином, завдяки приватній благодійності господарів маєтностей було створено матеріальну базу фундаменту освіти в краї — в селах Черкаського повіту ще в 1861 р. відкрились 25 парафіяльні школи.

Зокрема, у с. Млієві двопрестольна Троїцька церква, яка Синодом з 1 січня 1856 р. прирахована до II класу мала високу дзвіницю. Будинки священно- і церковнослужителів на церковній садибі були побудовані парафіянами і відносилися до власності церкви.

На утримання священно- і церковнослужителів призначалося із каси платні по штату II класу близько 234 крб. в рік і коштом парафіян.

Таким чином, всі містечка і села маєтностей князів Воронцових мали в І-й половині ХIХ ст. народні початкові школи. До першої половини ХІХ ст. священиків обирали парафії, і хоч за Миколи І священиків стала призначати консисторія, проте, на практиці, обрання в тій чи іншій формі залишалося, як залишалися по парафіях і своєрідні священицькі династії з їх міцними традиціями української церковної благодійності. Всі духовні заклади Середнього Подніпров’я залишилися осередками збереження духовних традицій України.

Тому саме з духовних родин вийшло багато видатних представників української інтелігенції (Амвросій Метлинський, С. Руданський, А. Свидницький, І. Нечуй–Левицький) і вчених (О. Бодянський, Ф. Лебединцев, академік М. Грушевський, С. Терновський, П. Житецький, О. Костяківський, о. Ю. Січинський та його син В. Сичинський, Ф. Матушевський, В. Доманицький, В. Біднов, С. Лотоцький, С. Єфремов, Ф. Сушицький, М. Біляшевський та В. Щербаківський).

В Черкаському повіті в 1862 р. були відкриті нові церковно-парафіяльні школи, але з 1864 р. кількість нововідкритих шкіл стає дуже незначною, а відкриті вже школи, при відсутності коштів на їх утримання, то закривалися, то знову відкривалися.

Тому в 1868 р. послідував Указ імператора, який відчутно вплинув на подальший розвиток освіти в регіоні. Так із Київської Духовної консисторії надійшов лист настоятелю Мошногірського монастиря: “По Указу Київської Духовної консисторії згідно Указу Синоду від 19 липня 1868 р. за № 2246 і “…высочайше утвержденного журнала касательно взыскания с помещиков денег следуемых монастырям, церквям”42. Кошти вкладалися також і в розвиток освіти. Як наслідок, в 1868 р. були відкриті школи в Мошнах (в Успенській парафії), в 1870 році – в Дахнівці, в 1871 році – в Черкасах (в парафії Різдва Богородиці), в 1872 році – в Малому Старосіллі і Думенцях.

Митрополит Київський і Галицький Арсеній уважно слідкував за шкільною справою, він пропонував продовжити видання журналу “Недільні читання”, щоб журнал виписувався монастирями і спроможними платити церквами, не менше 5 примірників на кожне благочиніє Київської єпархії. Виховання в освітніх закладах краю базувалося на правилах віри і моральності.

Митрополит Київський і Галицький Арсеній пропонував оглянути церкви і церковно-парафіяльні школи, “чтобы все ученики церковно-приходских школ были непременно собраны с верным и точным списком их, представлены ко мне для имеющего быть им испытания, под опасением в противном случае отрешения от места”. Митрополит Арсеній здійснив перевірку народних початкових шкіл Київської губернії Київського, Сквирського, Бердичівського, Уманського, Канівського повітів.

В початкових народних училищах Міністерства народної освіти навчалось всього 768 учнів та учениць. Не навчалося дітей в повіті 74%, з них 8396 хлопців і 14318 дівчат46. Тобто, дві третини дітей було поза школою. Таким чином, дослідження культурно-освітньої, благодійної діяльності православного духовенства Середнього Подніпров’я, Поросся та Потясмення дає можливість стверджувати, що ця верства українського суспільства протягом ХІХ ст. зробила вагомий внесок у розвиток української культури, а її кращі представники посідають гідне місце в історії вітчизняної культури, національного руху.

Щоб рухатися вперед, нам необхідно заговорити мовою початку XXI ст., на практиці скористатись всім розмаїттям цікавих ідей, принципів, підходів до розвитку культури, виховання, освіти, науки. Слід ще раз згадати, що “нове — це добре забуте старе”. Наприклад, про нездоровий стан моралі і пов’язані з цим проблеми в освіті в регіоні було відомо в ХІХ ст. Так, в листі голови правління Черкаського товариства допомоги бідним до міської управи від 1 липня 1902 р. вказано, що Черкасам були характерні деякі особливості, а саме: а)низький рівень моралі у дорослого населення і розбещений вплив на дітей обезсилював турботи початкових шкіл “к видоизменению будущего поколения”.

Україна має потужний арсенал ще недослідженої регіональної історії церкви. Сьогодні в умовах духовного відродження українського народу, коли державний атеїзм відходить у небуття, глибокий, всебічний аналіз історії церкви зробить створені нею неперехідні цінності надбанням національної культури. Вивчення історії церкви, культури, християнської педагогіки, основ релігії регіону заповнить духовний вакуум в регіоні, припинить моральний безлад.

Не школа може “пересоздать жизнь, а наоборот, создавая уголки здоровой жизни, уголки церковной культуры”, ми можемо відкрити для школи можливість дійсного плідного впливу її на виховання молоді на релігійних засадах. Справа йде не про зовнішнє з’єднання школи і Церкви, а про глибоке, внутрішнє їх зближення, а його не можна творити лише в школі. Церковну культуру потрібно творити в повному обсязі нашого життя в суспільстві. Катихізація сприятиме моральному здоров’ю дітей і батьків. Який захист душі матимуть діти, ввійшовши у ХХІ столітті? Реформа школи — це вимога часу.


 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру