ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Викладач Київської Духовної Академії архімандрит ІОАСАФ (Губень).   Повернення симфонії у церковно-державні стосунки, як запорука стабільного розвитку України

Уже перший християнський імператор Костянтин Великий заклав принцип взаємостосунків Церкви і держави. Згідно з цим принципом, імператорська влада повинна бути покровителем Церкви, охороняти церковне життя від єресей і розколів, розвивати її зовнішню сторону шляхом законодавства. І на цій підставі приводити Церкву в гармонію з державним порядком. Цей принцип отримав назву „симфонії Церкви і держави”. У роки правління імператора Юстиніана (527-563) ставлення світської влади до Церкви було оговорено на законодавчому рівні, а принцип симфонії закріплено як найважливіший чинник державотворення…

У православній традиції сформувалося уявлення про ідеальну форму взаємостосунків між Церквою і державою. Оскільки церковно-державні взаємини - явище двобічне, то вищевказана ідеальна форма історично могла бути сформована лише в державі, яка визнавала Православну Церкву найвеличнішою народною святинею. Іншими словами — в державі православній. Таким яскравим прикладом взаємостосунків Церкви і держави можна назвати Київську Русь. Але не завжди ці взаємини були симфонічними. Інколи влада ігнорувала інтереси Церкви. А це призводило до дисгармонії в суспільстві. Апогеєм такої антицерковної політики став 70-річний період радянської влади. Хто б міг подумати, що наслідки атеїстичного свавілля ще протягом багатьох років будуть болем відгукуватися в людських серцях.

Але сьогодні, на початку XXI-го століття, ми можемо говорити про духовну блокаду, як про минуле. Відійшли в історію ті часи, коли Православна Церква не могла звернутися до вірних зі словом проповіді; коли віруючі були змушені звершувати богослужіння потайки; коли священнослужителям лише за одне слово про Христа виносили смертний вирок; коли мільйони людей гинули від знущань у прокурорських кабінетах, від голоду і холоду в таборах смерті тільки тому, що відмовлялися зняти натільний хрестик. У минулому часи, коли „здіймалися” в повітря величні храми, а стародавні монастирі перетворювали в конюшні та складські приміщення. У минулому часи, коли молоді люди йшли до семінарії, як на Голгофу...

Сьогодні православні християни можуть спокійно свідчити про свою віру, а священики — здійснювати своє пастирське служіння.
Все це відбулося завдяки тому, що у відповідальний момент державна влада вийшла назустріч Православній Церкві.

Як результат, - повернення симфонії в церковно-державні взаємини. У багатьох регіонах України відроджуються стародавні та будуються нові храми. Так, наприклад, Свято-Володимирсьий собор у Луганську, Свято-Троїцький кафедральний собор у Дніпропетровську. Постав з руїн і Свято-Володимирський собор у Херсонесі. А видатний пам’ятник духовності і культури, що прикрашає безкрайні простори Донбасу, Успенський чоловічий монастир отримав статус Лаври. Причому — не без допомоги представників центральної і місцевої державної влади.
Сьогодні священнослужителів запрошують у світські навчальні заклади. При багатьох ВНЗ України функціонують церковні освітні підрозділи. Так, на базі Міжнародної Академії управління персоналом (МАУП) діє кафедра теології, при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова відкрито регентське відділення, де студенти мають змогу отримати ази богословської освіти. При Інституті журналістики Київського Національного університету імені Т. Г. Шевченка читається курс лекцій з основ православної журналістики.

Священики безперешкодно здійснюють богослужіння та проводять морально-етичні бесіди в медичних закладах, дитячих будинках, військових частинах та місцях позбавлення волі. Духовно опікують особистий склад правоохоронних органів. Духовенство бере активну участь у благодійних акціях, що їх організовують фонди та інші суспільні організації. Священики отримують урядові нагороди за особистий внесок у справу соціального служіння.

Органи державної влади на найвищому рівні укладають з Православною Церквою угоди про співпрацю. Доречно пригадати Меморандум про співробітництво Київської Митрополії з Міністерством охорони здоров’я, Договір про співпрацю між Синодальним відділом із взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями УПЦ та Державним департаментом з питань виконання покарань.

Сьогодні на законодавчому рівні намагаються обговорити проблеми, що постають на шляху надання духовним навчальним закладам державної акредитації. Усерпні цього року відбувся круглий стіл, де представники Синодального відділу релігійної освіти, місіонерства і катехізації УПЦ та Міністерства освіти домовилися про створення міжвідомчої комісій, яка буде займатися розробкою навчальної програми для світських освітніх закладів з „Основ православної культури”.
Всеукраїнські ЗМІ надають ефірний час для того, щоб в інформаційному просторі лунало слово про Церкву. Так, на Першому національному (на телеканалі „Ера”) виходить телепрограма „Православний світ”, „Духовний вісник”, „Вірую”, транслюються богослужіння Великих церковних свят з Успенської Києво-Печерської Лаври. На сторінках світських газет з’являється дедалі більше аналітичних статей, написаних православними журналістами, з питань церковної проблематики. Сьогодні Православна Церква має можливість створювати свої власні інформаційні структури. При кожному єпархіальному управлінні діє прес-служба. Її співробітники організовують прес-конференції, прямі лінії, видають православні газети та журнали.

Більш менш виконується Указ Президента України про реституцію церковного майна. Так, якщо взяти до уваги Київ, то можна сказати таке: останнім часом регулярно проводяться богослужіння в Успенському соборі, Всесвятському та Троїцькому надбрамних храмах Києво-Печерської Лаври. Органи державної влади на місцях надають підтримку священнослужителям у відновлені храмів, пошкоджених в часи атеїстичного свавілля.

Але тут є одна проблема. Юридична практика знає два засоби повернення церковного майна — передача „у власність” та „в користування”. На жаль, сьогодні все те, що повертається Церкві, передається в користування. Хоча історично Православна Церква є власником своїх храмів, монастирів та інших приміщень.

Сьогодні церковних ієрархів шанують на високому державному рівні. Так, практично всі представники центральної влади взяли участь в урочистостях, присвячених десятиріччю Харківського собору. А взимку цього року видатних архієреїв Української Православної Церкви нагородили орденом „Дружби народів”.

Але не завжди церковно-державні взаємини складаються симфонічно. Є в них і негативні моменти. Якщо державна влада в центрі приймає нормативно-правові акти, покликані реабілітувати Православну Церкву та наділити її тими чи іншими правами та свободами, то в деяких регіонах влада на місцях бойкотує ці рішення, інколи віддаючи перевагу тоталітарним сектам, розкольникам і уніатам. Для прикладу скажу, що у такому стародавньому українському місті, як Львів, Українська Православна Церква не має свого кафедрального собору. У результаті погромів, що їх чинили уніати наприкінці 80-х, православні львів`яни змушені відправляти богослужіння в маленькому Свято-Георгіївському храмі, що побудований на кошти російського консульства. Складна міжконфесійна ситуація залишається в Тернопільській, Івано-Франківській та Рівненській областях. Складність її полягає саме в тому, що місцева державна влада інколи відмовляється йти назустріч священикам канонічної Православної Церкви. Питання про повернення святинь їх законному власнику в цих регіонах взагалі не ставляться. Те ж, що повертається, передається „у користування”, а не „у власність”. Справедливо б взагалі виключити з Закону „Про свободу совісті та релігійні організації” рівність понять „передачі у власність” і „передачі у користування” храмів та церковного майна. Адже це створює можливість неоднозначного трактування Закону місцевими чиновниками. Свого часу Голова Державного комітету у справах релігій Віктор Бондаренко зазначив: „Це питання треба знімати, та передавати у власність Церкві навіть те, що знаходиться поза її межами, як це зроблено в інших країнах, наприклад, у Грузії”.

На жаль, сьогоднішнє церковно-державне законодавство нічого не говорить про механізм набуття статуту юридичної особи Церквою.
Також треба сказати про засилля в регіонах суспільно небезпечних тоталітарних сект, які нерідко підтримуються місцевою владою. Всеукраїнські ЗМІ говорять, що збільшенням кількості деструктивних культів занепокоєні ієрархи традиційних церков, Держкомрелігій, просто світські люди і навіть сам Президент України. Але, незважаючи на це, досі нема конкретних законодавчих засад діяльності цих організацій на території України. Крім того, є ще невизначеність кордонів релігійної свободи, відсутні чіткі критеріїв, за якими б розрізнювалися традиційні, нетрадиційні та тоталітарні релігійні організації.
Сьогодні в політичних колах лунає думка про доцільність створення міжвідомчої комісії, яка б займалася реабілітацією Православної Церкви та її майна.

Слід зазначити, що відновлення справедливості щодо Православної Церкви в Україні треба починати, з одного боку — з аналізу взаємостосунків держави і Церкви в період з 1917 по 1991 рік, а з іншого — зробити все можливе, щоб цей церковно-державний діалог був рівноправним. Тому було б доцільним, щоб комісія створювалася та працювала на паритетних умовах. З одного боку — це держава в особі її повноважних представників (так звані, спадкоємці тоталітарної політики СРСР щодо їх ставлененя до Церкви), а з іншого — Православна Церква, яка постраждала в роки атеїстичного лихоліття. Рішення такої комісії будуть справді реальними і матимуть під собою грунт для їх втілення в життя. Найголовніше те, що вони будуть сприйняті всією повнотою Церкви та суспільства як довгоочікуваний факт відновлення справедливості.

До речі, результатом діалогу УПЦ з вищими органами державної влади, політичними партіями повинно стати усвідомлення останніми, що канонічна Православна Церква є консолідуючою силою суспільства, особливо за відсутністю єдиної державної ідеології.

Але, на жаль, релігії і Церкві в сучасних правових державах надається місце поряд із іншими суспільними та культурними організаціями, хоча в деяких країнах, наприклад у Греції, Церква, завдяки її історії, займає привілейоване місце. Іноді Церква усвідомлюється, як якийсь організм особливого рангу. Однак у більшості країн, у тому числі і в Україні, проголошується відокремлення Церкви від держави. Це відділення ґрунтується на тому, що релігія — це приватна справа кожного.

Погляньмо правді в очі. Для держави практичне значення має не сама релігія, а моральний елемент суспільства, який вона породжує. Без цього держава не спроможна виконувати свої функції. Саме це і примушує її цінувати релігію. Більш того, для країни, яка глибоко та розумно усвідомлює свої інтереси, набуває важливості питання про істинну релігію. На цьому етапі для державотворців дуже важливо, щоб народ вірив в істинного Бога, адже висота етики залежить від того, якою вірою вона породжується — справжньою чи помилковою.
Церква виховує народ, надає йому вищу моральну свідомість, вказує мету в житті, робить особистість спроможною виконувати свої суспільні обов’язки та раціонально користуватися правами. Цю роботу Церква виконує лише в тій мірі, в якій залишається сама собою — підкореною власному, але не якомусь іншому духові. І, нарешті, коли має можливість користуватися тим, що в неї є. Для цього вона повинна бути самостійною та впливовою силою нації. Тільки як така, вона і може бути потрібна державі. Остання ж, у свою чергу, якщо бажає користуватися благами, що створює Церква, повинна зважати на її поради, а не намагатися переробити все на свій лад.

Хочемо ми того чи ні, Церква за допомогою парафії, родини, громади, школи та інших соціальних інституцій, протягом усієї історії людства, намагається морально очистити та освятити кожний момент людського життя. Не втручаючись у справи мирські, Вона торкається їх, намагаючись виховувати в них особистість християнина.

З роками Церква відіграє все більш важливу роль у консолідації українського суспільства. За словами Президента України Леоніда Кучми, політики та священнослужителі разом повинні забезпечити громадянам дійсно достойне життя.

З усього вище сказаного можу зробити висновок, що, незважаючи ні на що, за роки незалежності церковно-державні стосунки виросли від ворожнечо-нейтральних до добрих і перспективних. Від цього стало тільки краще, як Церкві, так і державі. Тож повернення симфонії у взаємини між двома найважливішими суспільними інституціями є запорукою стабільного розвитку України, як незалежної, суверенної та правової держави.


 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру