ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Архієпископ Львівський і Галицький АВГУСТИН, Голова Синодальної Богословської комісії Української Православної Церкви.   Чи є громадянська відповідальність суспільства?

Православний християнин – політик або державний діяч – повинен засновувати свою діяльність на нормах євангельської моралі, на справедливості та милосерді, на піклуванні про духовне й матеріальне благо людей, на любові до Вітчизни, на прагненні перетворювати навколишній світ за словом Христовим.

Питання про те, чи повинна Церква цікавитися проблемами суспільства, для Православної Церкви могло виникнути тільки у пострадянський період.

Але це є не лише рудиментом атеїстичного виховання. Як тоді, так і сьогодні є багато сил, які бажають бачити Церкву на периферії суспільного життя, у своєрідному гетто або резервації. Вони вважають, що суспільні проблеми знаходяться поза зоною уваги та відповідальності Церкви, а віра є виключно особистою справою людини.

Положення про відокремлення Церкви від держави розуміється у цьому випадку дуже жорстко, але, водночас, держава і деякі політики ніяк не бажають відокремлюватися від Церкви, не лише намагаючись тримати її під контролем, але й декларуючи бажання об’єднати її з іншими релігійними організаціями, змінити її юрисдикційну приналежність тощо. Я вже не кажу про використовування авторитету Церкви у передвиборчих кампаніях.

Помилкової точки зору про місце Церкви у суспільстві дотримується і певна частина духовенства та віруючих, які були виховані за радянських часів, коли місіонерське, соціальне і громадянське служіння Церкви були під забороною. За таких умов виросло ціле покоління людей, які вважають нормальним парадоксальний стан речей, коли церковники, активні віруючі не цікавляться суспільним та громадянським життям і не втручаються в нього.

Можна зрозуміти віруючу людину, яка добре почувається за церковною огорожею. Вона не виходить зі свого кута, куди її загнала богоборча влада, навіть тепер, коли зовнішні обмеження, кордони знято. Людина, яка свій вибір між Церквою і атеїстичним суспільством зробили за часів гонінь на користь Церкви і сьогодні сприймає зовнішній світ без ентузіазму.

Взяти хоча б проблему з ідентифікаційними номерами та електронними паспортами. Зневага держави до точки зору частини віруючих при розробці відповідних норм і документів та небажання знайти компромісне рішення, призвело до протестів.

Але й частина віруючих сприймають свої дії лише у контексті особистого спасіння, а не відповідальності за долю суспільства в цілому. Хоча ця проблема знаходиться скоріше у сфері забезпечення громадянських прав та свобод особистості, тобто у сфері громадської відповідальності суспільства, однак як така вона не сприймається ані суспільством, ані державою, ані віруючими. Віруючі сприймають її виключно у релігійному сотеріологічному вимірі, держава – лише у фінансово-податковому, а більшості населення це взагалі байдуже.

Не треба думати, що захист власних прав і свобод є виключно дисидентською діяльністю. Захист власних прав і свобод є притаманним кожному християнинові природнім прагненням до справедливості та гармонії у світі і суспільстві.

Підтвердження цьому ми знаходимо у Святому Письмі. Апостол „народів” Павло активно протистояв сваволі світської влади, захищав власні права римського громадянина і навіть вимагав привселюдного вибачення від, так би мовити, державних службовців (Дії, 16, 37-39; 22, 25-29).

У книзі пророка Ісаї ми знаходимо заклик: „Навчіться робити добро; шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову!” (Іс. 1, 17). Тобто те, що одним здається правозахисною або навіть політичною діяльністю, для віруючих є виконанням релігійного обов’язку. Святий апостол Яків повчав: „Коли виконуєте закон царський за Писанням: люби ближнього твого, як себе самого, - добре робите. Але коли робите, дивлячись на особу, то гріх чините, і перед законом виявляєтесь злочинцями” (Як. 2, 8-9).

Питання про те, чи повинна Церква піклуватися про громадянську відповідальність суспільства, для мене звучить ще так: чи повинна Церква виховувати активних членів суспільства, тобто чи повинна Церква виховувати у своїх чад відповідальність за процеси, що відбуваються у суспільстві?

Церква, згідно зі Святим Письмом, дивиться на людину як на частину цілого (сім’ї, народу, людства, Церкви). Господь навчав нас молитися „Отче наш”, а не „Отче мій”. Люди покликані до єдності, до соборності, а не до самотності; до відповідальної любові та служіння ближньому, а не до егоїзму.

Христос сказав, що Його Царство не від світу цього, хоча Він Сам прийшов у цей світ, щоб виконати свою спасительну місію. Церква також не від світу цього, бо вона є Боголюдським організмом – Тілом Христовим. Але Церква існує в цьому світі і має свою, благословенну Христом, місію для спасіння і відновлення світу.

Церква покликана діяти в світі за образом Христа, свідчити про Нього та про Його Царство. Члени Церкви покликані прилучитися до місії Христової, Його служіння світові, «щоб увірував світ» (Ін. 17, 21). І це стосується не тільки проповіді своєї віри, але й служіння ближньому через допомогу йому у потребах. Бо, як вчить Євангеліє, коли ми зустрічаємо будь-якого голодного, безпритульного, хворого чи ув'язненого, ми зустрічаємо самого Христа. Допомагаючи стражденним, ми також звершуємо справу свого спасіння (Мф. 25, 31-46). І як ми бачимо з притчі про милосердного самарянина, наше служіння світові і ближньому не повинно обмежуватися межами християнської громади, або іншими громадськими або національними рамками.
Христос закликає своїх учнів не гребувати світом, але бути «сіллю землі» та «світлом світу», не тікати від нього.

Метою і призначенням Церкви є вічне спасіння людей, мета держави полягає в тому, щоб забезпечити людям земний добробут і мирне співіснування. Проте, як правило, держава усвідомлює, що земне благополуччя неможливе без дотримання певних моральних норм — тих, які необхідні також і для вічного спасіння людини. Тому і звертаються нормальні, розсудливі державні люди, політичні лідери, та й просто звичайні віруючі, до Церкви за підтримкою і благословенням.

Ще за часів Візантійської імперії виник принцип „симфонії” Церкви і держави. Тоді вважалося, що Церква відповідає за моральний стан суспільства і займається „божественними” справами. А держава займається справами „земними”, забезпечуючи нормальну життєдіяльність суспільства. При цьому держава є захисником Церкви як святині, і чекає від неї молитовної підтримки та благословення на добрі справи.

Таке сприйняття місця і ролі Церкви у державі, своєї відповідальності за процеси в суспільстві зберігається у православних і до нині.

Церква знаходиться у правовому полі держави. І ієрархи, і прості віруючі є одночасно і членами Церкви, і громадянами своєї Батьківщини. Віруючі громадяни виконують закони держави не за страх, а за совість. Бо сам Господь звелів віддавати Кесарю кесареве, а Боже Богові.

Історія показала, що Церква Христова може існувати в рамках найрізноманітніших правових систем, до яких вона ставиться належно, з повагою, з якими вона повинна рахуватися. Церква незмінно закликає пасомих бути законослухняними громадянами земної Вітчизни.

У всьому, що стосується земного устрою, православний християнин повинен підкорятися законам, незалежно від того, наскільки вони досконалі чи невдалі. Водночас Церква завжди підкреслює, що існує межа законослухняності для християнина. Якщо закон або влада вимагає зректися віри у Христа, чи здійснити очевидний гріх щодо Бога або ближнього, в такому випадку християнин покликаний до вірності і мужності, тобто до сповідництва, згідно з Святим Письмом і настановою святих апостолів: „Богові треба коритися більше, ніж людям” (Дії, 5, 29).

А святитель Іоан Златоуст повчав: „Церква - не область Імператора, а Божа. Постанови влади до релігійних справ не мають церковного значення. Тільки воля Божа може бути джерелом церковного закону. Той, хто носить діадему, не є кращим за останнього громадянина, коли він повинен бути викритим і покараним. Церковна влада повинна твердо стояти за свої права, якщо влада світська втручається в її сферу”.
Церква як інституція та священнослужителі, як ті, що вже покликані на службу Богові та Його Церкві, не повинні займатися державним управлінням або політичною діяльністю. Хоча є приклади, коли саме священнослужителі очолювали національно-визвольний рух. Пригадаймо хоча б Кіпр та першого президента Республіки Кіпр архієпископа Макарія.

А щодо православних мирян, ніщо не стоїть на перешкоді їх участі у діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади, або політичних організацій. Більш того, така участь, якщо вона здійснюється згідно з віровченням Церкви, її моральними нормами та її офіційною позицією з суспільних питань, є однією з форм місії Церкви в суспільстві (Наприклад, святий рівноапостольний великий князь Володимир, засновник нашої християнської державності і хрестителя Русі). Участь православних мирян у громадянських і політичних процесах припинилася в нашій країні лише за часів режиму державного атеїзму.

Православний християнин – політик або державний діяч – повинен засновувати свою діяльність на нормах євангельської моралі, на справедливості та милосерді, на піклуванні про духовне й матеріальне благо людей, на любові до Вітчизни, на прагненні перетворювати навколишній світ за словом Христовим. Водночас православний християнин, який працює у сфері державного чи політичного життя, повинен набути дар особливої жертовності й особливої самовідданості.

В той час, коли в нашій країні розпочинаються передвиборчі перегони, хочу зазначити, що православний християнин може не тільки обирати, але й бути обраним. Він може також отримати благословення Церкви на участь у виборах в якості кандидата на найвищі посади, як кожна віруюча людина отримує благословення на добру справу.

Мені здається (підкреслюю, що це є моєю особистою думкою), що було б добре, коли б кандидати у Президенти та державні службовці усіх рівнів не приховували свою конфесійну приналежність, (за винятком атеїстів), а були, як і інші громадяни, добрими парафіянами своєї Церкви, не порушуючи при цьому прав і свобод інших релігійних організацій. Тоді і „чорного PR-у” було б менше, і довіри народу до влади було б більше, і церкви піклувалися б за громадянську відповідальність суспільства і своїх членів.





 Архиепископ Львовский и Галицкий АВГУСТИН, председатель Синодальной Богословской комиссии. Православие и мультикультурализм
 Архиепископ Львовский и Галицкий АВГУСТИН, председатель Синодальной богословской комиссии Украинской Православной Церкви. Современные проблемы церковной жизни, связанные с эсхатологией
 Архієпископ Львівський і Галицький Августин. Послання на початок Великого посту
 Чи варто священикам відвідувати в’язниці?
 Архиепископ Львовский и Галицкий Августин. Традиционные религии перед вызовом секуляризации
 Архієпископ Львівський і Галицький АВГУСТИН. Про соціальну роботу з засудженими
 Архиепископ Львовский и Галицкий АВГУСТИН. "Церковь должна помогать государству решать социальные вопросы"
 Архієпископ АВГУСТИН. Головні проблеми сучасних церковно-державних відносин
 Архиепископ Львовский и Галицкий АВГУСТИН. Православная молодежь в условиях современной глобализации
 Архиепископ Львовский и Галицкий АВГУСТИН. Патриотизм и национализм: православная оценка
 Архієпископ Львівський і Галицький АВГУСТИН. "У жертву Богові треба приносити все найкраще,
 Архиепископ АВГУСТИН. Роль Церкви и общества в духовном и нравственном возрождении военнослужащих
 Архієпископ АВГУСТИН. З історії заснування Галицької і Львівської архієрейських кафедр
 Архієпископ АВГУСТИН. Православний погляд на війну і мир.
 АВГУСТИН Архієпископ Львівський і Галицький
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру