ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори



карта сайта
 Митрополит Вінницький і Могилів-Подільський МАКАРІЙ.   "Без віри не може бути порядної людини"

Я не завжди був таким учнем, якого можна було б ставити у приклад іншим.

- Владико, Ви обрали складний духовний шлях священика, потім архієрея. Скажіть, що насамперед вплинуло на Ваш вибір?
- Це, звичайно, вплив обставин життя, в яких я виріс і жив, і, найбільше, приклад моєї матері, яка навчила мене жити по-християнські.
Ми з матір’ю і дідусем проживали в Києві, на Подолі, на першому поверсі будинку, де розташована Свято-Покровська церква. Дідусь був старостою цієї церкви. Мати любила приймати прочан, які приїжджали до Києва, поклонитися його святиням – рідко хто з них обминав нашу оселю, тому, що вона всім давала притулок.

- Ви жили в одній кімнаті?
- В нас було дві кімнати. В одній жив дідусь, в другій – ми з мамою. Коли в нашому помешканні були гості, мати застеляла підлогу різними килимами, одіялами – всім, що було у домі, щоб дати їм можливість переночувати і відпочити.

- У вас знаходили притулок десятки прочан. Напевно, їх треба було нагодувати?
Так, звичайно. Мати годувала всіх наших гостей, і я іноді дивувався, звідки вона бере цю їжу, адже в ті часи з продуктами було дуже важко. Мати працювала нічним сторожем і, крім того випікала хліб в старовинній печі, яка була в нашому будинку, а потім його продавала. Ось так вона і заробляла гроші на життя.

- Тобто, практично, вона працювала на двох роботах, щоб мати можливість нагодувати і свою сім’ю, і тих, хто приїждав до Київських святинь і зупинявся у вас?
- Так. Це було, звичайно важко. Але важко було не тільки моїй матері, але й мені, тому, що не було де вивчати уроки і виконувати домашні завдання. Та з цим можна було миритися… А мою маму за її гостинність неоднорахово викликали до КДБ і забороняли приймати паломників. Мовляв, кого ти приймаєш до себе? Там можуть бути і шпіони, і вороги, ти наробиш біди для нашої країни. Сварилися матом, погрожували, а вона прийде додому, поплаче, і все залишається по-старому.

- Владико, я знаю, що Ви любили тоді відвідувати Києво-Печерську Лавру, молитися біля її святинь?
- Так, особливо я полюбив ранні літургії. Бувало, ще темно, ще тільки небо починає сіріти, а я йду пішки берегом Дніпра з Подолу до Лаври, щоб потрапити на ранню літургію. Ось тоді я, напевно, і навчився відчувати серцем красу природі і велич її Творця. І молитися…

- Скільки Вам тоді було років?
- Мабуть, років п’ятнадцять.

- Ось, Ви – молодий п’ятнадцятирічний юнак, який живе в країні процвітаючого атеїзму. Ви зранку ходите на ранні лургії, молитеся. Ваші шкільні товарищі, напевно, знали про це. Як вони до Вас тоді ставилися?
- Вони знали, що я живу під церквою, тому вони мене вже обзивали “попом”. Різне, звичайно, бувало.
- Одного разу в Києві я познайомився з жінкою, яка, взнавши, що я священик з Вінниці, просила передати від неї поклін митрополиту Макарію. Виявилося, що колись вона навчалася з Вами в одному класі. Вона розповіла, що Ви дуже добре вчилися і були глибоко віруючою людиною.

- А як, цікаво, ставились до Вас Ваші шкільні педагоги?

- По-різному. Але не було такого, не можу пригадати, щоб хтось мене особливо переслідував за мою віру.
Повинен Вам чесно зізнатися, що я не завжди був таким учнем, якого можна було б ставити у приклад іншим. Міг іноді “викинути” щось таке. Наприклад одного разу на шкільний іспит я під сорочкою приніс голубів і, коли вчитель відвернувся, випустив їх у клас. Звичайно, іспит було зірвано, а я був відрахований зі школи. Через тиждень мене поновили, але цей випадок мені ще довго пригадували.

- Владико, розкажіть про свої семінарські роки. Сьогоднішня семінарія і та семінарія, в якій Ви навчалися – яка між ними різниця?
- Я навчався в Київській Духовній Семінарії, яка тоді знаходилася в приміщеннях Андріївської церкви. Щодо різниці між сучасною і тією семінарією, то я думаю, що вона є, і полягає, насамперед, в тому, що в тодішній семінарії викладачами були вихідці зі знаменитих сімей київської професури - Глаголєвих, Георгієвських та інших. Це були люди, про яких нашим паломникам в Єрусалимі казали: “Навіщо Ви їдете сюди за порадою. Ви в себе в Києві маєте таких високодуховних священиків. Підіть до отця Глаголєва чи до отця Георгієвського – вони вам скажуть теж саме, що і ми”. Під час війни ці священики врятували багато євреїв, тобто це були люди, які не жаліли для інших свого життя.

- Я розумію, що це були не тільки високоосвічені священики, але й глибоко віруючі, дійсно християни?

- Ви цілком праві. А тепер ще уявіть, яку насолоду отримували ми, учні семінарії, слухаючі їхні лекції, на які ми ходили як на свято. І це не просто “високі” слова. Тому я думаю, що за рівнем знань стара семінарія стояла набагато вище сучасної, яка ще тільки проходить процес становлення і формування традицій, порушених під час тривалого її закриття.

- Владико, Ви, будемо казати, людина ще “того часу”. Скажіть, на Вашу думку, що сталося в нашому народі, я маю на увазі не тільки українців, а й білорусів і росіян, як сталося, що цей віруючий народ раптом почав знімати з храмів хрести і топтати все те, чому віками служив і молився?
- Я думаю, що головною причиною було те, що, на превеликий жаль, християнство в нас було часто лише показне, зовнішнє. Воно не було проникнуте внутрішнім духом. Тому й мали місце такі швидкі переміни.
Оскільки імператор в дореволюційній Росії ходив до церкви і підтримував релігію, цілком зрозуміло, що кожен чиновник цієї держави повинен був наслідувати його прикладу і ходити до церкви. Але це зовсім не значило, що він був віруючою людиною.
Я вважаю, що одним з негативних наслідкив такого ставлення до віри є те, що в нас і сьогодні зберігається, на мою думку, ненормальне ставлення до причастя Святих Христових Таїн. Адже до революції, як ми знаємо народ причащався переважно один раз на рік. Чому? Тоді всім пояснювали, що необхідно достойно готуватися до Св. Причастя – поститися, читати молитви, сповідатися, але не пояснювали одного: чому лише раз на рік? Як наслідок, народ втратив розуміння справжнього християнського життя, життя в Церкві. Церква для нього ставала все більш далекою і недосяжною і, я би сказав, чужою, до якої можна належати, але жити її життям лише один день на рік.

- Тобто, можна говорити, що Церква до революції фактично перетворилася на звичайну державну інституцію?
- Так, на звичайну організацію, в якій кожен формально “для галочки” повинен був виконувати певні обов’язки.

- Владико, на Вашу думку, чи можна сказати, що народ, який знімав хрести у 1917 р. був атеїстичним народом, що атеїстом він став ще до 1917-го року?
- Я думаю, що так, і з цього приводу хочу пригадати одного з найвідоміших у дореволюційній Росії адвокатів на прізвище Плєвко. Одного разу він брав участь у судовому процесі, на якому слухалася справа по вбивству людини. Вбивцю запитували про подробиці вбивства, питали, що він робив у той день. І ось Плєвко поставив йому запитання, чи постився він тоді (а це була середа). На що підсудний з обуренням відповів: “А я що, по-вашому, не християнин, не віруючий?! Я м’яса по середах і п’ятницях не їм”… Я думаю, цим сказано все.

- Тобто, можна говорити, що царська Росія не змогла втілити у життя Візантійську ідею симіфонії Церкви і Держави, і в цьому смислі не змогла стати наступницею Візантійської імперії?

- Зараз нам важко судити наскільки була проникнута християнським духом Візантійська імперія і про такі речі важко говорити.
Наша біда полягає в тому, що ми звикли жити за вказівкою. Народ думав, що Православ’я – це обов’язково цар і те, що робить цар, повинні робити всі. Цар молиться – і народ молиться. Цар не молиться – і всі перестали молитися. Ось в цьому, я вважаю, корінь бід і потрясінь, які спіткали велику колись державу.

- Владико, давайте повернемося до головної теми сьогоднішньої нашої бесіди. І моє наступне запитання. Ми вже знаємо, що Ви навчалися у Київській Духовній Семінарії, закінчили, як потім склалася ваша доля? Чи хотіли Ви одружитися?

- Ні. Я хотів бути целібатом і хотів поїхати в яку-небудь єпархію, де б мене рукоположили у священний сан. В Києві тоді був митрополит Іоанн, який майже не рукополагав, а тим більше целібатів – тільки жонатих. Після того як він відмовився мене рукоположити, я поїхав до Ташкенту, але і звідти повернувся ні з чим. Це був вересень місяць і мені потрібно було визначитися, що ж робити далі. І ось коли я був на цьому роздоріжжі, на моє ім’я надійшла телеграма від єпископа Філарета (Денисенко). Він тоді був ректором Московської Духовної Академії, і, оскільки знав мене раніше, запросив приїздити до Москви. Тоді я поїхав до Москви, закінчив Академію, після чого був прийнятий на аспірантуру. Під час мого навчання в аспірантурі, я, в числі декількох студентів з Росії був запрошений на навчання до екуменічного інституту в Босе (Швейцарія), де я навчався два роки.

- Владико, кілька слів про цей інститут. Хто в ньому займався?

- В цьому інституті навчалися представники різних християнських конфесій. Мета цього навчального закладу полягала в тому, щоб навчити християн жити разом, розуміючи один одного.

- З огляду на те, що Ви навчалися в такому закладі, я хочу запитати: екуменізм – це добре чи погано?

- Дивлячись, як його розуміти. Якщо його використовувати для блага Церкви, то можна зробити багато, зокрема у соціальній сфері. А якщо екуменізм викорстовувати для задоволення власних амбіцій представників якоїсь конфесії, то нічого доброго з цього не вийде. Що ми і бачимо зараз.

- Ми знаємо, що Грузинська Церква виступила проти екуменізму і не так давно вийшла з ради церков. З чим це пов’язано і чи потрібно це було робити Грузинській Церкві?

- Я думаю, що це був необхідний крок, тому що інакше у них назрівав розкол. Частина віруючих і частина єпископату була проти екуменізму і екуменічних зносин. Якщо б Патріарх Ілія не пішов би на це, то сьогодні в Грузії було б дві Церкви.

- Владико, давайте знову повернемося до Києва. Про кого з відомих Київських подвижників, з якими Вам доводилось стикатися на своєму життєвому шляху Ви могли нам розповісти?
- В мої часи в Лаврі жив праведник, який сьогодні прославлений в сонмі угодників Божих – преподобний Кукша Одеський, якого знає вся Україна.

- Наскільки мені відомо, у Вашому житті були зустрічі ще з однією праведною людиною – блаженною Ольгою. Розкажіть нам прот неї.
- Вона виросла в багатій сім’ї, отримала гарну освіту – закінчила інститут благородних дівиць. Ольга могла жити в добрі і достатку, але вирішила взяти на себе подвиг юродства і служити своїм життям Богу і людям. Над нею звичайно всі насміхалися, сміялися над її вбогим і неохайним одягом, над її незрозумілою поведінкою і не бачили за всім ци того духовного скарбу, який був в її серці.
Я познайомився з блаженною Ольгою за таких обставин. Це було після закінчення школи, коли мені потрібно було обирати свій подальший шлях, набувати професію. В мене була тітка – за фахом психолог, в якої була мрія влаштувати мене на навчання до Ленінградської військової академії, де в неї був знайомий ректор, щоб я вивчився на військового лікаря. Одного разу вона приїхала до Києва, щоб поговорити зі мною стосовно моєї майбутньої професії. Ми поговорили, а наступного дня вона пішла до церкви, щоб подивитися як я себе там поводжу. Я вже говорив, що вона була гарним психологом. Отже, повернувшись з церкви, вона сказала моїй матері свій висновок: Ти знаєш – сказала вона – всі мої труди марні. Я нічого з ним не зможу зробиити. Яким він був, таким і залишиться. Він помре в тій вірі, в яку вірить. Таким чином вона залишила мене в спокої. Але для здійснення моєї мрії – вступу до семінарії, мені потрібна була рекомендація священика. А матушка одного з наших семінарських викладачів о. Глаголєва посварилася з моїм дідом, який був у їхньому храмі старостою. І ця матушка сказала мені: “Ти ніколи не вступиш до семінарії”. Я, звичайно, був у розпачі. А моя мати вирішила запитати про це у юродивої Ольги.
Прийшлва мати до неї, а та у дворі сиділа і на запитання матері попросила у неї копійку. Мати дала 15 копійок. “Орел чи рішка” – питає Ольга. І сама відповідає: “Орел. Поступить. Іди і не хвилюйся, його приймуть”. Мати прийшла радісна і розповіла мені про це.
Далі Господь влаштував все як казала матушка Ольга. Справа в тому, що в семінарії був викладач о. Сергій Афонський, відомий і заслужений священик, брат якого був єпископом на Алясці. Моя мати жила в одному будинку з Афонськими в голодні роки після війни. В Афонських було багато дітей, яких часто було нічим кормити. А мати в той час працювала прибиральницею в хлібному магазині. Вона збирала крихти хлібу, які падали з прилавку. Ввечері вона приносила їх додому і ділила на дві частини – одну для нас, другу для сусідів Афонських. Цим вона дуже допомогла їм, не давши дітям померти з голоду.
Ось цей протоієрей Сергій Афонський тоді викликав мене, попросив проспівати “Отче наш”, задав деякі запитання і запевнив, що при таких знаннях я неодмінно поступлю. І дійсно я без проблем поступив до семінарії…
Але особливо я згадую юродиву Ольгу у зв’язку ось з яким випадком. В молоді роки роки я був босякуватий. Іду одного разу до Ольги, а сам в думках сварюся різними поганими словами. Приходжу до блаженної, а вона мене тими самими словами… Як же мені тоді стало соромно. Я ніколи такого не очікував. Потім, що цікаве вона мені сказала, що я буду єпископом, що поїду за океан і ще дещо. І я бачу, що все збулося.
Одного разу йду я по Хрещатику і бачу стоїть Ольга. Як завжди нечесана, неохайна, в брудному одязі, всі з неї сміються, глузують, а переді мною в той момент немов би небо відкрилося. Я побачив Праведність і Святість.

-Владико, Ви закінчили інститут в Швейцарії, як склалася Ваша подальша доля?
- Після Швейцарії я повернувся на деякий час у Загорськ, звідки був направлений до Києва, де мене призначили ключарем кафедрального Володимирського собору.

- Як сталося, що Ви стали єпископом. Був, напевно, хтось, хто порекомендував саме Вашу кандидатуру?

- Це був митрополит Никодим.

- Митрополит Никодим (Ротов)? Розкажіть, будь ласка про цього єпископа. Наскільки мені відомо це була високоосвічена і глибоковіруюча людина.

- Це була не тільки глибоковіруюча людина, але людина великої сили волі і надзвичайно мужня і смілива. Він єдиний, хто міг підняти голос проти ЦК партії. Пам’ятаю, як одного разу мені довелося перекладати розмову митрополита Николима з Генеральним секретарем Всесвітньої Ради Церков. В нього був прекрасний перекладач з Москви Воскресенський, але Ви розумієте, що в ті часи всі перекладачі працювали на певні органи, тому митрополит не захотів його взяти на цю розмову, а запросив мене. Це було якраз після Всесвітньої асмаблеї, яка проходила в Нейробі, де Якунін написав листа, що Руська Церква продає Православ'я, нічого не робить, щоб врятувати віру і віруючих. І на тій асамблеї всі напали на нас з шаленою критикою. Тому на зустрічі митрополита Никодима і генарального секретаря Поттера питання ставились дуже жорстко. Никодим так ясно відповідав. Він говорив правду про радянську владу. Я тоді злякався. Навіть просто перекладаючи його, я боявся тих слів які я перекладаю. Тому що за ці слова нас дуже просто могли чи в Сибір заслати чи під стінку поставити. Три години тривала ця розмова і була вона настільки відвертою, що я більше ніколи такого не чув. Поттер, повинен Вам сказати, виявився людиною благородною. Далі, як мовиться, ця бесіда не пішла, але відношення до нас після неї стало просто чудовим.

- Ви назвали імена людей, які в народі відомі як правозахисники (Якунін та ін.), з іншого боку вони приносили шкоду Матері-Церкві.

- Розумієте, вони просто не знали чим жертвувала Церква, йдучи на ті поступки, на які вона йшла. А вона дійсно жертвувала.

- Ви працювали в Женеві. Я сталося так, що Ви стали єпископом Американським?
- Спочатку я став не Американським а Канадським єпископом. Я сам не знаю, як це сталося. Була делегація з Канади, яку я возив по Союзу в якості супроводжуючого. Очевидно їм сподобалося і вони написали листа з проханням.

- Так вас призначили у Канаду, а потім уже і в Америку. Хто був там у Вашій пастві?
- У своїй більшості це було вже 3-тє - 4-те покоління наших емігрантів, тобто майже справжні американці.

- Ви проповідували їм англійською мовою?

-Так.

- Цікаво, адже, наскільки мені відомо, ви не маєте спеціальної філологічної освіти. Де Ви так добре вивчили англійську?
- Став щодня читати “Нью-Йорк Таймс” – так і вивчив. Люблю читати Діккенса в оригіналі.

- Владико, Ви вже більше 30-ти років в єпископському сані. Скажіть, сьогодні ніби такий час, що можна ходити до храму, але частина людей все ж не відвідує церкву, особливо в сільській місцевості. Там взагалі одиниці ходять. Можливо б Ви щось хотіли сказати цим людям, для чого їпотрібно ходити доцеркви?

- Для того, щоб виконати своє призначення як людини, щоб бути людиною, дійсно, з великої літери, щоб бути корисним для сім’ї, для суспільства, релігія необхідна. Без релігії, без віри не може бути порядної людини. Якщо людина віруюча, то цією своєю вірою і святістю вона освячує не тільки своє буття, кожен крок і кожний свій вчинок, вона освячує і все, що її оточує. Так, що і інші люди відчувають цю благодать, і доторкаючись до неї, стають краще.

- Ви жили досить складне життя. Хоча й були за кордоном, але думаю, ви там не мед пили. З одного боку на Вас тиснули органи держбезпеки Радянського Союзу, Ви були представником атеїстичної держави, з іншого боку Ви повинні в будь-яких умовах залишатися єпископом і до кінця відповідати перед Богом за ввірену Вам паству. Скажіть, Ви ніколи не жаліли, що вибрали саме такий шлях?

- Ні.

- І Ви б ще раз повторили все своє життя спочатку?
-Думаю, що так.

Бесіду вів священик Володимир Яковина





 65-річчя митрополита Макарія. Спогади
 Митрополит Винницкий и Могилев-Подольский МАКАРИЙ. «Если целью вашей жизни являются иномарка или особняк, то и сердце ваше в них, а не с Богом».
 МАКАРІЙ Митрополит Вінницький і Могилів-Подільський
 

© Архивная версия Официального сервера УПЦ "Православие в Украине" 2003-2006 год Orthodoxy.org.ua
(при перепечатке материалов - активная индексируемая ссылка на archivorthodoxy.com обязательна)

Каталог Православное Христианство.Ру